Оце так село! Зроду я таких сіл не бачив і не знав навіть, що такі села бувають. Хати круглі, бурі, без вікон, стирчать на палях, наче вартові вежі, а під ними чого тільки не накидано — горщики якісь величезні, корита, іржаві казани, дерев’яні граблі, лопати… Земля між хатами — глина, і настільки вона випалена і витоптана, що аж блищить. І всюди, куди не глянь, — сітки. Сухі. Що вони тут цими сітками ловлять — я не знаю: праворуч болото, ліворуч — болото, смердить, як на звалищі… Жахлива діра. Тисячу років вони тут гнили і, якби не герцог, гнили би ще тисячу років. Північ. Дикуняччя. І жителів, звісно, нікого не видно. Чи то дали драла, чи то забрали їх, чи то вони поховалися.
На майдані біля факторії диміла польова кухня, знята з коліс. Величезний дикобраз — ширший, ніж довший — у брудному білому фартуху поверх брудної сірої форми колотив щось у казані черпаком на довжелезній ручці. Як на мене, від цього казана в основному і смерділо по селі.
Ми підійшли, і Гепард, загаявшись, запитав, де командир. Ця тварюка навіть не обернулася — буркнула щось у своє вариво і тицьнула черпаком кудись уздовж вулиці. Піддав я йому носаком чобота попід крижі, він швиденько повернувся, побачив нашу форму і відразу став, як належить. Його морда виявилась до пари задниці, та ще й не голена цілий тиждень, у дикобраза.
— То де у вас тут командир? — знову питає Гепард, упершись тростиною йому в грубезну шию під подвійним підборіддям.
Дикобраз вилупив балухи, поплямкав губами і прохрипів:
— Винуватий, пане старший наставнику… Пан штаб-майор на позиціях… Будьте ласкаві, цією вулицею… прямісінько на околиці… Прийміть мої вибачення, пане старший наставнику…
Він ще щось там хрипів і булькав, а з-за рогу факторії виволоклися два нових дикобрази — ще страшніші за цього, зовсім уже опудала городні, без зброї, без головних уборів, — побачили нас і завмерли по стійці «струнко». Гепард лише поглянув на них, зітхнув і подався далі, постукуючи тростиною по халяві.
Нічого сказати, вчасно ми сюди встигли. Оці дикобрази, вони б нам тут навоювали! Тільки трьох я поки що бачив, але вже мене від них нудить, і вже мені зрозуміло, що така от, даруйте на слові, військова частина, з тилових вошей збита, та ще й нашвидкуруч, та ще й абияк, усі ці полкові пекарі, бригадні чоботарі, писарі, інтенданти, недоумки, грижоносці, сліпаки, орли поховальних команд — усе це ходяче добриво, сало багнетне. Імперські бронеходи пройшли би крізь них і навіть не помітили, що тут хтось є. Гуляючи.
Тут нас гукнули. Ліворуч, між двома хатами, був натягнутий маскувальний тент і висіла біло-зелена ганчірка на жердині. Медпункт. Ще два дикобрази поволі порпалися у зелених тюках з медикаментами, а на циновках, кинутих просто на землю, лежали поранені. Усього їх було троє; один, із забинтованою головою, підвівшись на лікті, дивився на нас. Коли ми обернулися, він знову гукнув:
— Пане наставнику! На хвилиночку, прошу вас!..
Ми підійшли. Гепард присів навпочіпки, а я залишився стояти за його спиною. На пораненому не було видно ніяких розпізнавальних знаків, він був у пошматованому обгорілому маскувальному комбінезоні, розстібнутому на голих волохатих грудях, але з його обличчя, з його шалених очей з обсмаленими віями я відразу зрозумів, що оцей-от — не дикобраз, шановні, ні, цей — зі справжніх. І справді.
— Бригад-єгер барон Треґґ, — відрекомендувався він. Ніби гусениці брязнули. — Командир окремого вісімнадцятого загону лісових єгерів.
— Старший наставник Діґґа, — сказав Гепард. — Слухаю тебе, хоробрий брате.
— Сигарету… — попросив барон якимось відразу притихлим голосом.
Поки Гепард діставав портсигар, він поквапливо вів далі:
— Попав під вогнемет, обсмалило, як свиню… Дякувати Богу, болото поруч, занурився по самісінькі брови… Але сигарети — на кашу… Дякую…
Він затягнувся, примруживши очі, й відразу ж надсадно закашлявся, весь посинів, засмикався, з-під пов’язки на щоку виповзла крапля крові й застигла. Наче смола. Гепард, не обертаючись, простягнув до мене через плече руку і клацнув пальцями. Я зірвав з пояса флягу, подав. Барон зробив кілька ковтків, і йому ніби полегшало. Двоє інших поранених лежали нерухомо — чи то вони спали, чи то вже відійшли. Санітари дивилися на нас боязко. Не дивилися навіть, а так, позирали.
— Чудово… — мовив барон Треґґ, повертаючи флягу. — Скільки в тебе людей?
— Чотири десятки, — відповів Гепард. — Флягу залиш… Залиш собі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Хлопець із пекла» автора Стругацький А.Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ I“ на сторінці 1. Приємного читання.