Розділ V

— Чого ти не зрозумів?

— Не зрозумів, що саме наказано подати.

Провались ти! Мені-то звідки знати, як це називається?

— Як називаються ці предмети? — запитую.

Драмба запрацював вухами і рапортує:

— Трава, пане капрале. Сходи…

— А на сходах? — запитую я і відчуваю, що мене мороз по шкірі починає продирати.

— На сходах пил, пане капрале.

— А ще?

Вперше Драмба загаявся з відповіддю. Довго мовчав. У нього, видно, також шестерня за шестерню зайшла, як і в мене.

— Також на сходах присутні: пан капрал, рядовий Драмба, чотири мурахи… — Він знову загаявся. — А також усілякі мікроорганізми.

Він їх не бачив! Розумієте? Не бачив! Мікроорганізми він бачив, а залізяки ці метрової довжини бачити йому не годилося. Йому їх бачити не годилося, а мені — брати. Все, все передбачили! І тут я від досади, не подумавши, махнув босою ногою по найбільшій залізяці, що на сходах валялася. Завив я, палець відбив зовсім, ніготь зламав. А залізяка як лежала, так і лишилася лежати. Все. Це вже було останньою краплею. Зашкутильгав я до себе, зубами скрегочу, мало не плачу, кулаки стиснув. Прийшов, повалився на ліжко, і охопив мене такий відчай, якого не відчував я аж від того дня, коли прийшов у звільнення додому й побачив, що не те що хати моєї — всього кварталу нема, одна обгоріла цегла громадиться і душить гаром. Здалось мені в ці чорні хвилини, що ні до чого я не здатний, нічого я не можу тут зробити, в цьому ситому і лукавому світі, де кожен мій крок розраховано і передбачено на сто років наперед. І цілком може бути, що кожну мою дію, котру я ще тільки збираюся здійснити, вони вже знають, як припинити чи обернути собі на користь.

І щоб розігнати морок, я почав пригадувати найсвітліше, найщасливіше, що було в моєму житті, і згадав той морозний ясний день, стовпи диму, які здіймалися в зелене небо, і тріск полум’я, що пожирало руїни, сірий від сажі сніг на площі, закоцюблі трупи, понівечений ракетомет у величезній воронці… а герцог іде вздовж нашої шеренги, ми ще не встигли охолонути, очі ще заливає піт, дуло автомата обпікає пальці, а він іде, важко спираючись на руку ад’ютанта, і сніг рипить під його м’якими червоними чобітками, і кожному з нас зазирає у вічі і тихо говорить слова подяки та схвалення. А потім він зупинився. Просто перед і мною. І Гепард, якого я не бачив, — я нікого не бачив, крім герцога, — назвав моє ім’я, і герцог поклав мені руку на плече і якийсь час дивився мені прямо у вічі, і обличчя у нього було жовте від утоми, посічене глибокими зморшками, а зовсім не гладеньке, як на портретах, повіки червоні та запалені, і повільно рухалася важка, погано виголена щелепа. І все ще тримаючи свою праву руку в мене на плечі, він підняв ліву і клацнув пальцями, і ад’ютант квапливо вклав у ці пальці чорний кубик, а я все ще не вірив своєму щастю, не міг повірити, але герцог промовив низьким хрипким голосом: «Розтули пащу, Кошеня…» — і я замружився і розтулив рота з усієї сили, відчув на язиці шкарубке й сухе і почав жувати. Волосся мені стало сторч під шоломом, з очей покотилися сльози. Це був особистий жувальний тютюн його високості, наполовину з вапном та сушеною гірчицею, а герцог плескав мене по плечу й казав розчулено: «О ці шмаркачі! Мої вірні, непереможні шмаркачі!..»

І тут я впіймав себе раптом на тому, що посміхаюся на всю морду. Ні-і, панове, ще не все закінчено. Вірні, непереможні шмаркачі не підведуть. Не підводили там, не підведуть і тут. Повернувсь я на бік і заснув, чим і скінчилася ця моя пригода.

Ця скінчилася, зате інші почалися, бо тиха наша хатинка раптом заворушився. Раніше було як? Поснідаємо ми з Корнієм, потеревенимо хвилин двадцять про те, про се, і все, аж до обіду я сам. Хочеш — спи, хочеш — книжки читай, хочеш — голоси в домі слухай. А тут — не знаю, чи то хтось цей їхній гадючник розворушив, чи то в них перепочинок якийсь закінчився, та тільки стало в нашому будиночку тісно.

А почалося все з того, що вирушив я до цього коридору подивитись, як там моє листування. Чесно кажучи, нічого нового я побачити не сподівався, однак дивлюся — хо! — відгукнувся мій математик. Відразу під моїм питанням цими ж акуратненькими маленькими літерами було виведено: «Твої друзі у пеклі». Отакої! Що ж це виходить? «Хто ти, друже?» — «Твої друзі у пеклі». Отже, їх тут кілька… Чому ж не пишуть, хто вони? Бояться? І чому у пеклі? Нормальній людині тут, звісно, не солодко доводиться, але — у пеклі… Я глянув на ці фарбовані двері. Може, там в’язниця? Або що-небудь гірше? Що ж ви, хлопці, путнього нічого не написали? Ні-і, цей коридорчик треба взяти під нагляд. Та це потім, а що мені зараз написати? Щоб вони відразу все про мене зрозуміли… Ч-чортяка, не знаю я цієї математики. Може, в них у цій формулі все зашифровано. Напишу-но я їм, хто я, щоб вони знали, з ким мають справу і на що я здатний. Напишу я їм… Я дістав припасений недогризок олівця і нашкрябав друкованими літерами: «Бійцівський Кіт ніде не пропаде». Дуже мені сподобалось, як я це вигадав. Будь-кому зрозуміло, що я — Кіт, що я бадьорий і готовий до дій. Парашутистів цих я в гробі бачив, нічого вони мені тут не зроблять. А якщо це пастка і затіяв цю перекличку Корній — що ж, будь ласка, нічого такого я не написав.

Гаразд. За коридорчиком цим ми постежимо. А зараз прийшла пора поглянути, що ж у них за цими дверима. Недовго думаючи, взявся я за ручку й потяг її на себе. Відчинилися. Я думав — там кімната якась буде, чи коридор, чи сходи… ну що в людей за дверима буває? Так от, там нічого цього не було. Камера там була. Три на три. Стіни чорні, матові. У стіні навпроти стирчить кругла червона кнопка. І все. Нічого більше в цій камері не було. Я коли цю камеру побачив — відразу перехотів туди заходити. Та ну їх, думаю, к бісу, чого я у цьому склепі не бачив? Кнопок червоних я не бачив, чи що?

Стою я в нерішучості і раптом чую ззаду — голоси. Близько. Можна сказати, поруч. Ну, думаю, здається, влип. Причинив двері, зуби стиснув, обертаюсь. Передньому по горлянці та — в сад, думаю, а там шукай вітру в полі…

Але виявилось, що це не парашутисти. Вивертає у коридор із-за рогу якийсь чоловік з візком, з такою собі платформою на колесах. Я запхав руки в кишені й отакенькою лінькуватою ходою подався назустріч. Коридор широкий, розминемося спокійно. А він уже близенько зі своїм візком. Глянув на нього — зміїне молоко! — чорний! Мені спершу навіть здалося, що в нього взагалі голови немає, потім, звісно, придивився і бачу: є голова. Але чорна! Не тільки волосся, а й щоки, вуха, чоло, а губи червоні, товстезні, білки очей так і виблискують, і зуби теж. Це ж з якої планети його занесло сюди такого? Я притиснувся до стіни, щосили намагаючись дати дорогу, — проходь, мовляв, не затримуйся, тільки не чіпай… Але не так все склалося. Звісно ж, він разом зі своїм візком зупиняється біля мене, осліплює мене своїми білками та зубами і хрипким нутряним голосом промовляє:

— По-моєму, це типовий алаєць…