Розділ «2. Редрік Шухарт, 28 років, одружений, без певних занять»

— Паскудь ти, — байдужо сказав Редрік, відвертаючись. — Стерв’ятник.

З під’їзду вилетіли сонні розтріпані санітари і, на ходу розгортаючи носилки, підбігли до машини. Редрік, час від часу затягуючись, дивився, як вони спритно витягли Барбриджа з кузова, поклали на носилки і понесли до під’їзду. Барбридж лежав нерухомо, склавши руки на грудях і відчужено дивлячись у небо. Величезні стопи його, жорстоко об’їдені «холодцем», були чудернацько і неприродно викручені.

Він був останнім зі старих сталкерів, із тих, хто почав полювання за позаземними скарбами відразу ж після Візиту, коли Зона ще не називалася Зоною, коли не було ні інститутів, ні стіни, ні поліцейських сил ООН, коли місто було паралізоване жахом, а світ хихотів над новою вигадкою газетярів. Редрікові виповнилося тоді десять років, а Барбридж був ще міцним і спритним чоловіком — він обожнював випити за чужий кошт, побитися, притиснути у кутку роззявкувате дівчисько. Власні діти тоді його зовсім не цікавили, а дрібною сволотою він уже був, тому що, напившись, із якось мерзенною насолодою лупцював дружину, шумно, всім напоказ... Так і забив до смерті.

Редрік розвернув «лендровер» і, не звертаючи уваги на світлофори, погнав його, гаркаючи сигналом на поодиноких перехожих, зрізаючи кути, просто до себе додому. Він зупинився перед гаражем, а коли виліз із машини, побачив управителя, який наближався до нього з боку скверика. Як завжди, управитель був не в гуморі, пожмакане його личко з запухлими очима виражало неабияку гидливість, немов не по землі він ішов, а по гноївці.

— Доброго ранку, — сказав йому Редрік ввічливо.

Управитель, зупинившись за два кроки, тицьнув великим пальцем собі через плече.

— Це ваша робота? — невиразно запитав він. Видно було, що це перші його слова від учорашнього дня.

— Ви про що?

— Гойдалка ця... Ви поставили?

— Я.

— Для чого?

Редрік, не відповідаючи, підійшов до гаражних воріт і взявся відмикати замок. Управитель пішов за ним і зупинився в нього за спиною.

— Я питаю, для чого ви цю гойдалку поставили? Хто вас просив?

— Дочка попросила, — сказав Редрік дуже спокійно. Він відкотив ворота.

— Я вас не про дочку питаю! — Управитель підвищив голос. — Про дочку розмова окрема. Я вас питаю, хто вам дозволив? Хто вам, власне кажучи, дозволив у сквері розпоряджатися?

Редрік повернувся до нього і якийсь час непорушно стояв, пильно дивлячись у бліде, з прожилками перенісся. Управитель відступив на крок і промовив тоном нижче:

— І балкон ви не перефарбовуєте. Скільки разів я вам...

— Дарма стараєтесь, — сказав Редрік. — Однаково звідси не виїду.

Він повернувся в машину і ввімкнув двигун. Поклавши руки на кермо, він мигцем помітив, як побіліли кісточки пальців. І тоді він висунувся з машини і, вже більше не стримуючись, сказав:

— Але вже якщо доведеться все-таки виїхати, мерзото, тоді молися.