Розділ «2. Редрік Шухарт, 28 років, одружений, без певних занять»

— Як на околицю? Та ти що? Коліна ж мені вгробиш, паскуднику! Коліна!

Редрік затягнувся востаннє і запхав недопалок у сірникову коробку.

— Не кіпішуй, Стерв’ятнику, — сказав він. — Просто через місто не можна. Три застави, бодай на одній та зупинять.

— Ну то й що?

— Подивляться на твої ратиці — і кінець.

— А що ратиці? Рибу глушили, ноги мені перебило, та й по розмові!

— А якщо хто-небудь помацає?

— Помацає... Я так зарепетую, що надалі забуде, як мацати.

Проте Редрік усе вже вирішив. Він підняв водійське сидіння, підсвічуючи собі ліхтариком, відкрив потаємну кришку і сказав:

— Давай сюди хабар.

Бензобак під сидінням був фальшивий. Редрік узяв мішок і заштовхав його всередину, чуючи, як у мішку дзенькає та перекочується.

— Мені ризикувати не можна, — пробурмотів він. — Не маю права.

Він поставив на місце кришку, присипав сміттям, накидав зверху ганчірок і опустив сидіння. Барбридж кректав, стогнав, жалібно вимагав поквапитися, знову взявся обіцяти Золоту Кулю, а сам усе вовтузився на своєму сидінні, стривожено вдивляючись у рідіючу пітьму. Редрік не звертав на нього уваги. Він розпоров налитий водою пластиковий міхур з рибою, воду вилив на риболовні снасті, вкладені на дні кузова, а тріпотливу рибу пересипав у брезентовий мішок. Пластиковий міхур він склав і запхав у кишеню комбінезона. Тепер усе було гаразд: рибалки поверталися з не дуже вдалої ловлі. Він сів за кермо і рушив машину.

До самого повороту він їхав, не вмикаючи фар. Ліворуч, відгороджуючи Зону, тяглася потужна триметрова стіна, а праворуч були кущі, ріденькі гайки, інколи траплялися занедбані котеджі з забитими вікнами й облупленими стінами. Редрік добре бачив у темряві, та й темрява не була вже такою щільною, і, крім того, він знав, що зараз трапиться, тому, коли попереду замаячила розмірено крокуючи, згорблена постать, він навіть не вповільнив ходу. Він лише пригнувся ще нижче до керма. ЦЕЙ крокував просто посеред шосе — як і всі вони, він ішов до міста. Редрік обігнав його, притиснувши машину до узбіччя, й, обігнавши, сильніше натиснув на акселератор.

— Матір Божа! — пробурмотів позаду Барбридж. — Рудий, ти бачив?

— Так, — сказав Редрік.

— Господи!.. Цього нам ще бракувало!.. — бурмотів Барбридж і раптом взявся голосно читати молитву.

— Стули писок! — прикрикнув на нього Редрік.

Поворот мав бути десь тут. Редрік уповільнив хід, вдивляючись у лінію перехняблених будиночків і парканів, що тяглися праворуч. Стара трансформаторна будка... стовп із підпоркою... підгнилий місток через кювет... Редрік повернув кермо. Машину підкинуло на вибоїні.

— Ти куди?! — дико загорлав Барбридж. — Ноги мені вгробиш, сволото!