Розділ «1. Редрік Шухарт, 23 роки, неодружений, лаборант Хармонтської філії Міжнародного інституту позаземних культур»

Напередодні стоїмо це ми з ним у сховищі — вже ввечері, залишається тільки спецівки поскидати, і можна закотитися у «Боржч», прийняти в організм краплину-другу міцного. Я стою просто так, стіну підпираю, своє відробив і вже тримаю напохваті сигаретку, курити хочеться дико — дві години не курив, а він усе морочиться зі своїм добром: один сейф завантажив, замкнув і запечатав, тепер другий завантажує — бере з транспортера «порожняки», кожен зусібіч оглядає (а воно важке, собака, шість з половиною кіло, між іншим) і з кректанням акуратно повертає на полицю.

Скільки вже часу він із цими «порожняками» б’ється, і, як на мене, без жодної користі для людства. На його місці я давним-давно би вже плюнув і чим-небудь іншим зайнявся за ті самі гроші. Хоча, з іншого боку, як подумати, «порожняк» дійсно штука загадкова і якась малозрозуміла, чи що. Скільки я їх на собі перетягав, а все одно, щоразу як побачу — не можу, чудуюся. Усього ж у ній два мідних диски як чайне блюдце завбільшки, міліметрів п’ять завтовшки, і відстань між дисками міліметрів чотириста, і, крім цієї відстані, нічого між ними нема. Тобто зовсім нічого, порожньо. Можна туди пропхнути руку, можна й голову, якщо ти геть очманів від здивування, — порожнеча і порожнеча, самісіньке повітря. І попри все щось між ними, звісно, є, сила якась, як я це розумію, бо ні притиснути їх, ці диски, один до одного, ні розтягти їх нікому ще не вдавалося.

Ні, друзі мої, важко цю штуку описати, якщо хто не бачив, надто вже вона проста на вигляд, особливо коли придивишся й повіриш, нарешті, власним очам. Це все одно що склянку кому-небудь описувати або, не дай Боже, чарку: тільки пальцями ворушиш і чортихаєшся від повного безсилля. Гаразд, вважатимемо, що ви все зрозуміли, а як хто не второпав, візьміть інститутські «Доповіді» — там у всіх випусках статті про ці «порожняки» з фотографіями...

Загалом, Кирило б’ється з цими «порожняками» вже майже рік. Я в нього від самого початку, але досі не второпаю, чого він від них домагається, хоча, чесно кажучи, і зрозуміти особливо не прагну. Нехай він спочатку сам зрозуміє, сам розбереться, ось тоді я його, може, послухаю. А поки мені зрозуміло одне: треба йому хоч би що там було якого-небудь «порожняка» розпанахати, кислотами його протравити, під пресом розчавити, розплавити у печі. І ось тоді він усе зрозуміє, буде йому честь і хвала, і вся світова наука аж здригнеться від задоволення. Але наразі, наскільки я розумію, до цього ще дуже далеко. Нічого він наразі не домігся, замучився тільки геть-чисто, сірий якийсь став, мовчазний, і очі йому зробились як у хворого пса, навіть сльозяться. Був би на його місці хто інший, напоїв би я його в драбадан, завів би до класної дівахи, щоби розворушила, а вранці знову би напоїв і знову до дівахи, до іншої, і був би він у мене через тиждень як новенький — вуха сторчма, хвіст пістолетом. Тільки ось Кирилові ці ліки не підходять — не варто і пропонувати, не та порода.

Стоїмо, значить, ми з ним у сховищі, дивлюсь я на нього, який він став, як йому очі позападали, і шкода мені його стало, сам не знаю як. І тоді я зважився. Тобто навіть не сам я зважився, а начебто мене хтось за язик потягнув.

— Слухай, — кажу, — Кириле...

А він якраз стоїть, тримає в руках останнього «порожняка», і з таким виглядом, наче так би в нього і вліз.

— Слухай, — кажу, — Кириле! А якби ти мав повного «порожняка», га?

— Повного «порожняка”? — перепитує він і брови хмурить, ніби я з ним по-тарабарськи заговорив.

— Авжеж, — кажу. — Ця твоя гідромагнітна пастка, як її... об’єкт сімдесят сім-бе. Тільки з лайном якимось усередині, з синеньким.

Бачу, почало до нього доходити. Звів він на мене очі, примружився, і з’явився в нього там, за собачою сльозою, якийсь проблиск розуму, як він сам любить висловлюватися.

— Стривай, — каже він. — Повна? Така от сама штука, тільки повна?

— Еге ж.

— Де?

Усе, вилікувався мій Кирило. Вуха сторчма, хвіст пістолетом.

— Ходімо, — кажу, — покуримо.

Він жваво запхав «порожняк» у сейф, грюкнув дверцятами, замкнув на три з половиною оберти, і пішли ми з ним назад у лабораторію. За порожнього «порожняка» Ернест дає чотириста монет готівкою, а за повного я б із нього, сучого сина, всю його погану кров випив, але хочете вірте, хочете — ні, а я про це навіть не подумав, бо Кирило у мене просто ожив, знову став як струна, аж бринить весь, і по сходах скаче через чотири сходинки, закурити людині не дає. Загалом, усе я йому розповів: і який він, і де лежить, і як до нього найкраще підібратися. Він відразу витяг карту, відшукав цей гараж, пальцем його притиснув, подивився на мене і, зрозуміла річ, відразу все про мене втямив, та й чого тут було не втямити...

— Ну ти даєш! — каже він, а сам усміхається. — Ну що ж, треба йти. Давай просто завтра вранці. О дев’ятій я замовлю перепустки і «калошу», а о десятій благословившись вийдемо. Давай?

— Давай, — кажу. — А хто третій?