Розділ «2. Редрік Шухарт, 28 років, одружений, без певних занять»

Редрік Шухарт лежав за могильним каменем і, відвівши рукою гілку горобини, дивився на дорогу. Прожектори патрульної машини металися цвинтарем і час від часу били його по очах, і тоді він замружувався і затамовував подих.

Минуло вже дві години, а на дорозі все залишалося як раніше. Машина, розмірено клекочучи двигуном, що працював ухолосту, стояла на місці і нишпорила, і нишпорила своїми трьома прожекторами по зарослих занедбаних могилах, по перехняблених іржавих хрестах і плитах, по недбало розкиданих кущах горобини, по гребеню триметрової стіни, що обривалася ліворуч. Патрульні боялися Зони. Вони навіть не виходили з машини. Тут, біля цвинтаря, вони навіть не зважувалися стріляти. Іноді до Редріка долинали приглушені голоси, іноді він бачив, як з машини вилітав вогник сигаретного недопалка і котився по шосе, підстрибуючи і розсипаючи кволі червонуваті іскри. Було дуже вогко, нещодавно пройшов дощ, і навіть крізь непромокальний комбінезон Редрік відчував вологий холод.

Він обережно відпустив гілку, повернув голову і прислухався. Десь праворуч, не дуже далеко, але й не близько, тут само, на цвинтарі, був хтось іще. Там знову прошурхотіло листя і нібито посипалася земля, а потім із тихим стукотом упало важке та тверде. Редрік обережно, не повертаючись, попою задом, притискаючись до мокрої трави. Знову над головою ковзнув прожекторний промінь. Редрік завмер, стежачи за його безшумним рухом, йому здалося, що між хрестами сидить на могилі непорушна людина в чорному. Сидить, не криючись, притулившись спиною до мармурового обеліска, повернувши у бік Редріка біле обличчя з темними ямами очей. Насправді Редрік не бачив і за долю секунди не міг побачити всіх цих подробиць, але він уявляв собі, як це мало виглядати. Він відповз ще на кілька кроків, намацав за пазухою флягу, витяг її і якийсь час полежав, притискаючи до щоки теплий метал. Потім, не випускаючи фляги з руки, поповз далі. Він більше не прислухався і не роззирався на всі боки.

В огорожі був пролом, і біля самого пролому на розстеленому просвинцьованому плащі лежав Барбридж. Він продовжував лежати горілиць, відтягуючи обома руками комір светра, і тихенько, болісно кректав, раз по раз зриваючись на стогін. Редрік сів біля нього і відгвинтив ковпачок фляги. Потім він обережно засунув руку під Бабриджеву голову, всією долонею відчуваючи липку від поту, гарячу лисину, і приклав горлечко фляги до губ старого. Було темно, але у слабких відблисках прожекторів Редрік бачив широко розплющені і наче осклілі Барбриджеві очі, чорну щетину, що вкривала його щоки. Барбридж жадібно ковтнув кілька разів, а потім занепокоєно засовався, обмацуючи рукою мішок із хабарем.

— Вернувся... — промовив він. — Хороший хлопець... Рудий... не покинеш старого... здихати...

Редрік, закинувши голову, зробив добрячий ковток.

— Стоїть, жаба, — сказав він. — Наче приклеєна.

— Це... недурно... — промовив Барбридж. Говорив він уривчасто, на видиху. — Настукав хтось. Чекають.

— Може бути, — сказав Редрік. — Дати ще ковток?

— Ні. Досить поки. Ти мене не покидай. Не покинеш — не помру. Тоді не пошкодуєш. Не покинеш, Рудий?

Редрік не відповів. Він дивився у бік шосе на голубі сполохи прожекторів. Мармуровий обеліск було видно звідси, але незрозуміло було, сидить там ЦЕЙ чи подівся десь.

— Слухай, Рудий. Я бодягу не жену. Не пошкодуєш. Знаєш, чому старий Барбридж досі живий? Знаєш? Боб Горила пропав, Фараон Банкер загинув, наче не було. Який був сталкер! А загинув. Слизняк також. Норман Очкарик. Каллоген. Піт Болячка. Всі. Один я залишився. Чому? Знаєш?

— Падлюкою ти завжди був, — сказав Редрік, не відриваючи очей від шосе. — Стерв’ятник.

— Падлюка. Це правда. Без цього не можна. Але ж і всі так. Фараон. Слизняк. А залишився один я. Знаєш чому?

— Знаю, — сказав Редрік, аби спекатися.

— Брешеш. Не знаєш. Про Золоту Кулю чув?

— Чув.

— Гадаєш — казка?

— Ти би мовчав краще, — порадив Редрік. — Сили ж втрачаєш!