Розділ «2. Редрік Шухарт, 28 років, одружений, без певних занять»

Редрік на секунду повернувся і навідліг ударив старого по обличчю, відчувши затиллям долоні колючу щоку. Барбридж поперхнувся і замовк. Машину підкидало, колеса безперестанку пробуксовували у свіжій після нічного дощу багнюці. Редрік увімкнув фари. Біле стрибаюче світло вихопило зарослі травою старі колії, величезні калюжі, гнилі, покривлені огорожі з боків. Барбридж плакав, схлипуючи і шмаркаючись. Він більше нічого не обіцяв, він скаржився і погрожував, але дуже тихо і нерозбірливо, тож Редрік чув тільки окремі слова. Щось про ноги, про коліна, про красунчика Арчі... Потім він затих.

Селище тяглось уздовж західної околиці міста. Колись тут були дачі, городи, фруктові сади, літні резиденції міського начальства та заводської адміністрації. Зелені веселі місця, маленькі озера з чистими піщаними берегами, прозорі березові гаї, ставки, у яких розводили коропів. Заводський сморід і заводські ядучі дими сюди ніколи не доходили, як, утім, і міська каналізація. Тепер усе тут було покинуте і занедбане, і за весь час їм трапився всього один жилий будинок — жовто світилося завішане фіранкою віконце, висіла на мотузках промокла від дощу білизна, і величезний пес, заходячись від люті, вилетів збоку і якийсь час гнався за машиною у вихорі грудок грязюки, що летіла з-під коліс.

Редрік обережно переїхав ще через один старий перехняблений місток і, коли попереду замаячів поворот на Західне шосе, зупинив машину і заглушив двигун. Потім він виліз на дорогу, не озирнувшись на Барбриджа, і пішов уперед, мерзлякувато запхавши руки у вогкі кишені комбінезона. Вже зовсім розвиднілося. Все навкруги було мокре, тихе, сонне. Він дійшов до шосе і обережно визирнув з-за кущів. Поліцейська застава добре проглядалася звідси: маленький будиночок на колесах, три освітлених віконця, димок з вузької високої труби; патрульна машина стояла на узбіччі, в ній нікого не було.

Якийсь час Редрік стояв і дивився. На заставі не було ніякого руху: мабуть, патрульні померзли і вимоталися за ніч і тепер грілися в будиночку — дрімали із сигареткою, прилиплою до нижньої губи.

— Жаби, — тихо сказав Редрік.

Він намацав у кишені кастет, просунув пальці в овальні отвори, затиснув у кулаці холодний метал і, все так само мерзлякувато горблячись, не виймаючи рук із кишень, пішов назад. «Лендровер», трохи нахилившись, стояв між кущами. Місце було глухе, занедбане — ніхто сюди, напевно, не зазирав уже років десять.

Коли Редрік підійшов до машини, Барбридж трохи підвівся і подивився на нього, розтуливши рота. Зараз він виглядав навіть старшим, ніж зазвичай, — зморшкуватий, лисий, оброслий нечистою щетиною, гнилозубий. Якийсь час вони мовчки дивились один на одного, і раптом Барбридж сказав нерозбірливо:

— Карту дам... усі пастки, усе... Сам знайдеш, не пошкодуєш...

Редрік слухав його, не рухаючись, потім розтиснув пальці, випускаючи у кишені кастет, і сказав:

— Добре. Твоя справа — бути непритомним, зрозумів? Стогни і не давай торкатися.

Він сів за кермо, ввімкнув двигун і рушив машину.

І все обійшлося. Ніхто не вийшов з будиночка, коли «лендровер» в акуратній відповідності зі знаками і вказівниками повільно прокотився мимо, а потім, щосекунди збільшуючи швидкість, понісся у місто через південну околицю. Була шоста година ранку, вулиці були порожні, асфальт мокрий і чорний, автоматичні світлофори самотньо і надаремно переморгувалися на перехрестях. Вони проминули пекарню з високими, яскраво освітленими вікнами, і Редріка обвіяло хвилею теплого, неймовірно смачного запаху.

— Жерти хочеться, — сказав Редрік і, розминаючи потерплі від напруження м’язи, потягнувся, впираючись руками в кермо.

— Що? — злякано запитав Барбридж.

— Жерти, кажу, хочеться... Тебе куди? Додому чи просто до М’ясника?

— До М’ясника, до М’ясника жени! — поквапливо забурмотів Барбридж, нахилившись уперед, гарячково дихаючи Редріку в потилицю. — Прямо до нього! Прямо давай! Він мені ще сімсот монет винен. Та жени ти, жени, чого ти повзеш як воша по мокрому місцю! — І раптом почав лаятися безсило і люто, чорними, брудними словами, бризкаючи слиною, задихаючись і заходячись у нападах кашлю.

Редрік не відповідав йому. Не було ні часу, ні сил утихомирити розлютованого Стерв’ятника. Треба було чимшвидше зав’язувати з усім оцим і бодай годинку, бодай півгодини поспати перед побаченням у «Метрополі». Він вивернув на Шістнадцяту вулицю, проїхав два квартали і зупинив машину перед сірою двоповерховою хороминою.

М’ясник відчинив йому сам — мабуть, щойно встав і збирався до ванної. Він був у розкішному халаті з золотими китицями, в руці — склянка зі вставною щелепою. Волосся було скуйовджене, під каламутними очима набрякли темні мішечки.

— А! — сказав він. — Рутий? Шо шкашеш?

— Натягуй зуби і ходімо, — сказав Редрік.