Розділ IX. Падіння й непам’ять

Двадцять п’ять років цей невловний проноза все ви­слизав від долі, що так часто от-от уже мала схопити його. Тепер, коли він урешті простерся на землі, доля безжально кинулась на Поваленого. Сконавши як політик, Жозеф Фуше в Празі, вже як приватна особа, зазнав іще однієї найболючішої Каноси: жоден романіст не знайшов би значнішого символу його морального приниження, ніж дав той дрібний епізод, що стався 1817 року. Трагічному тепер товаришила страхітлива карикатура будь-якого нещастя: сміховинність. Був принижений не тільки політик, а й шлюбний чоловік. Візьміть на себе клопіт здогадатися, що не кохання пов’язало свого часу двадцятишестирічну гарну, мов намальовану аристократку з п’ятдесятишестирічним удівцем з облізлою головою й блідим обличчям мерця. Але 1815 року цей малопривабливий наречений був другим за багатством у Франції, двадцятиразовим мільйонером, світлістю, герцоґом і шанованим міністром його найхристияннішої величності, — тому й спокусилася добропорядна, але збідніла провінційна графиня цілком обґрунтованою надією стати однією з найблискучіших жінок Франції на балах при дворі і в Сен-Жерменському передмісті. Справді, початок був повен обіцянок: своєю високою персоною його величність зволили самі підготувати шлюбний контракт, аристократія і двір тиснулися з вітаннями; щоб мати герцоґиню Отрантську за господиню, змагалися між собою пишний палац у Парижі, два маєтки й суто князівський замок у Провансі. За такі розкоші й двадцять мільйонів честолюбна жінка продасться й пісному, лискучому, жовтому, немов перґамент, п’ятдесятишестирічному чоловікові. Та продала кваплива графиня прекрасну свою молодість за чортове золото, бо ж одразу після медового місяця з’ясувалося, що вона стала не дружиною вельмишановного державного міністра, а жінкою найбільш осміюваного й ненависного чоловіка Франції, зацькованого й вигнаного з країни, зневаженого всім світом «пана» Фуше — герцоґ з усією своєю пишнотою зник, немов заклятий, їй лишилось озлоблене, жовчне старе луб’я. Отож не було вже великою несподіванкою, що в Празі між цією двадцятишестирічною жінкою й молодим Тібодо, сином теж вигнаного старого республіканця, заснувалась «amitié amoureuse», про яку докладно й не відомо, наскільки вона була лиш amitié, дружбою, й наскільки amoureuse, любовною. Та дійшло до збурливих дій, Фуше закрив свій дім для молодого Тібодо, і, на превеликий жаль, цей по­дружній розбрат не залишився таємницею. Роялістські газети, виглядаючи кожної нагоди оперіщити батогом того, перед ким тремтіли стільки років, опублікували злостиві зауваги з приводу його хатніх розчарувань, ширили, чаруючи читача, грубу брехню, нібито в Празі молода герцоґиня Отрантська від старого цапа скочила через пліт із коханцем. Незабаром, навідуючись у празькі товариства, герцоґ Отрантський помітив, що дами насилу стримуються від по­смішок та іронічних поглядів, порівнюючи молоду квітучу жінку і його власну непривабливу постать. Тепер старий виробник пліток, одвічний ловець балачок і скандалів, на власній шкурі відчув, як воно зле, коли стаєш жертвою злісних наклепів, і що такі обмови здолати не можна, найрозумніше — просто втекти від них. Аж тепер, коли сталося лихо, він побачив незмірність свого падіння, і його празьке вигнання стало для нього пеклом. Знову він звертається до князя Метерніха за дозволом полишити нестерпне місто й переїхати куди-інде в межах Австрії. Та його ще змушують чекати. Нарешті Метерніх милостиво дозволив перебратися до Лінца. Туди покірно подався тепер розчарований і втомлений чоловік, ховаючись від ненависті й глуму колись підвладного йому світу.

Лінц — в Австрії завжди регочуть, коли хто згадує це місто, бо вираз «живу у Лінці я» несамохіть римується зі словом «провінція». Дрібні буржуа, що повиходили з селян, корабельники, ремісники, люди здебільшого бідні, лише кілька домів австрійського родовитого земельного дворянства. Вже нема, як у Празі, значних і славетних традицій, нема Опери, нема бібліотеки, театру, ніяких гомінких дворянських балів, жодних бодай малих свят — достеменне сонне селянське провінційне містечко, де тільки віку доживати. В ньому й оселився старий чоловік із двома молодими жінками, майже перевесницями: дружиною і дочкою. Він винаймив розкішний будинок, звелівши спершу опорядити його, чим дуже втішив лінцьких крамарів і постачальників, які досі в своїх мурах ніколи й не бачили такого мільйонера. Кілька родин подбало, щоб зав’язати стосунки з цікавим і, хай там що, але через купу грошей ще й видатним чужинцем. Зате дворянство дуже відчутно давало взнаки природженій графині Кастелян, що синові дрібного торгівця, тому «панові» Фуше аж тільки Наполеон (що й сам був для них авантюрником) начепив на висхлі плечі герцоґську мантію. Урядовці знов-таки мали таємний наказ із Відня якомога менше спілкуватися з ним, і колись такий ревний і невтомний діяч жив цілком ізольовано, майже відрубано від світу. Один сучасник у своїх мемуарах дуже пластично зобразив становище Фуше на якомусь людному балу: «Впадало у вічі, як вишукано вбрана герцоґиня, а сам Фуше — з недбальством. Він був середнього зросту, повний, але не гладкий, з бридким обличчям. На бали він неодмінно приходив у блакитному фраку з золотими ґудзиками, в білих панталонах і білих панчохах. Мав на грудях великий австрійський орден Леопольда. Звичайно стояв самотою коло грубки й придивлявся до танців. Дивлячись, як самотньо й покинуто стоїть колись всемогутній міністр Французької імперії й радіє, коли хто з урядовців перекинеться з ним словом або запропонує партію в шахи, мені несамохіть набігали думки про минущість усієї земної влади й величі».

Єдине почуття аж до останньої миті живило непогамовного духом чоловіка: надія колись іще раз сягнути політичних висот. Утомлений, вироблений, трохи незграбний і вже навіть обрезклий, він ніяк не може позбутися свого божевілля, мовляв, його — з такими заслугами — знову мають закликати до роботи, знов, як уже не раз, доля витягне його з мороку й поверне до божественної світової політичної гри. Потаємці він невпинно листується зі своїми приятелями у Франції, старий павук і далі снує потаємні тенета, але на лінцьких горищах уже ніхто їх не бачить. Під прибраним ім’ям він публікує «Нотатки сучасника про герцоґа Отрантського», таке собі анонімне славослів’я, де його талант і вдача подані в найживіших, майже ліричних тонах, а водночас, щоб настрашити ворогів, у приватних листах старанно наголошує, що герцоґ Отрантський пише мемуари, й буцімто їх одразу видасть Брокгауз, і вони будуть присвячені Людовікові XVIII. Цим він хоче нагадати через край знахабнілим, що в колишнього міністра поліції досі є кілька стріл у сагайдаку, та ще й зі смертельною отрутою. Але дивно: ніхто вже не боїться його, ніхто не випускає його з Лінца, ніхто не думає покликати чи взяти його, ніхто не прагне його порад і допомоги. І коли у французькому парламенті з якогось іншого приводу обговорювали питання про повернення вигнанців, то про Фуше згадали без ненависті й без цікавості. Трьох років, відколи він полишив світову сцену, вистачило, щоб забули великого актора, що неперевершено грав усі свої ролі. Над ним скляним катафалком виросло мовчання. На світі нема вже ніякого герцоґа Отрантського, а тільки старий, утомлений і озлоблений, самотній і чужий чоловік буркотливо шпацирує нудними лінцькими вуличками. Де-не-де який постачальник чи крамар люб’язно здійме капелюха перед згорбленим страдником — поза тим ніхто в світі вже не знає і не згадує про нього. Історія, той прокурор вічності, найжорстокіше помстилась чоловікові, що завше думав лише про минуще: вона поховала його живцем.

Такий був забутий герцоґ Отрантський, що ніхто, крім кількох австрійських поліційних урядовців, не помітив, що 1819 року Метерніх зрештою дозволив герцоґові Отрантському перебратися до Трієста, знаючи з надійного джерела, що цю дрібну милість надано вмирущому. Бездіяльність більше змучила й зруйнувала того невпокійного чоловіка, що аж горів до роботи, ніж тридцять років підневільної праці. Почали відмовляти легені, суворий клімат був уже не для нього, тож Метерніх вибрав йому для смерті сонячну місцину — Трієст. Там іноді можна було бачити зруйнованого чоловіка, що важкою ходою дибав на відправу і, зчепивши руки, ставав попереду лав на­вколішки: колишній Жозеф Фуше, що двадцять п’ять років тому власноруч розбивав розп’яття на вівтарях, тепер з понурою сивою головою уклякає перед «сміховинними символами забобону», а може, часом його навіть хапала туга за спокійними трапезнами його давнього монастиря. Десь там у ньому щось цілковито змінилося, давній боєць і често­любець прагне миру з усіма своїми ворогами. До Фуше навідуються й довірчо розводяться про минувшину брати й сестри його великого супротивника — Наполеона, — теж давно вже випхані й забуті світом. Усі відвідувачі вражені лагідністю цього знесиленого діда. Нужденна тінь уже нічим не нагадує страхітливого й небезпечного чоловіка, що двадцять років баламутив світом і поставив навколішки наймогутніших людей своєї доби. Він прагне тільки миру, миру й доброї смерті. І справді, в свої останні години Фуше таки досягає миру з Богом і людьми. Миру з Богом: колишній войовничий атеїст, гонитель християнства, руйнач вівтарів наприкінці грудня запрошує «гидомирного брехуна» (як називав він їх за буйного свого якобінства), тобто священика, і з побожно складеними руками приймає останнє причастя. Миру з людьми: за кілька днів до смерті звелів синові відкрити письмовий стіл і витягти всі папери. Розпалили великий вогонь, укинули туди сотні й тисячі листів, імовірно, й значну частину страхітливих мемуарів, перед якими тремтіли сотні людей. Було це слабкістю вмирущого або ж останнім запізнілим добром, страхом перед прийдешнім або глибокою байдужі­стю — хай там як, але все, що могло когось скомпрометувати, чим можна помститися ворогам, уже на смертному одрі він знищив з якимсь зовсім новим і майже побожним милосердям. Замість слави і влади, втомившись від людей і життя, він уперше шукає іншого щастя — забуття.

26 грудня 1820 року в Трієсті на березі південного моря скінчилося це незвичайне життя з такою мінливою долею, почавшись колись у гавані північного моря. 28 грудня тіло невтомного погонича й вигнанця поклали на довічний спочинок. Звістка про смерть славетного герцоґа Отрантського відразу по тому не зворухнула значної цікавості у світі. Тільки легенький блідавий димок спогадів ледь знявся над його погаслим ім’ям і майже безслідно зник у роз’яснілому небі доби.

Та через чотири роки знову збурився неспокій. Пішла чутка, що публікуються мемуари Найстрахітливішого, і чимало всіляких володарів, чимало отих квапливих, що занадто зухвало кидались на Поваленого, аж здригнулися від холоду межи пліч: невже справді заговорять з могили ті страхітні вуста? Невже з мороку полідійних шухляд на світ Божий вийдуть приховані документи, надто довірливі листи й компрометивні свідчення, виявивши свою вбивчу наклепницьку силу? Але навіть по смерті Фуше зберіг собі вірність. Мемуари, що їх спритний книготоргівець видав 1824 року в Парижі, були такі ж ненадійні, як і сам Фуше. Навіть з могили цей упертий мовчун не розповів усієї правди, навіть у могилі ревно береже свої таємниці, не розкрившись, а зостаючись непевною, таємничою, присмерковою постаттю. Проте саме цим нена­станно й приваблює інквізиторська гра, в якій він набув такої вправності: йдучи невловним слідом цілого й завершеного життя, простеживши мінливу долю, в цьому найвидатнішому діячі ми прозираємо духовну сутність політика.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!