Розділ «Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест»

— А протягом якого часу ви одержите відповідь з Дубліна?

— За чотири дні,— відповів він.

— Чотири дні! — сказав я.— God help us!

Принаймні це я вивчив. А чи не міг би він дати мені в рахунок цієї пачки грошей кредит, хоча б маленький? Він задумливо подивився на Фуггера, на Франкфурт, на мене, відкрив шухляду касового апарату й дав мені дві фунтові банкноти.

Я мовчки підписав квитанцію, одержав від нього один примірник і вийшов з банку. Звичайно ж, ішов дощ, і мій «people[74]» чекав на мене на зупинці автобуса. Голод промовляв з їхніх геть змучених очей, вони чекали надійної чоловічої, батьківської допомоги, і я вирішив зробити те, на чому грунтується міф про мужність,— вирішив обманути. Я широким жестом запросив усіх на чай, на шинку з яйцями, салату,— і де вона взялася? — на печиво й морозиво, і був щасливий, що після того, як я заплатив за бенкет, в мене ще лишилося півкрони здачі. Їх вистачило якраз на десять сигарет, сірники, ще й у резерві лишився срібний шилінг.

Я ще не знав того, що знатиму через чотири години,— що навіть чайові можна давати в кредит, і коли ми досягли своєї мети, в найвіддаленішому кінці провінції Мейо, майже біля самісінького мису Акілл-Гед, звідки аж до Нью-Йорка нема нічого, крім води, ось там і розквітнув наш кредит по-справжньому. Будинок пофарбовано у білосніжний колір, одвірок — морської блакиті, в каміні горить вогонь. Під час урочистої трапези на нашу честь нам подали свіжого лосося. Море було світло-зелене там, де воно накочувалось на узбережжя, і темно-синє — ближче до середини бухти, а там, де воно розбивалось об острів Клер, видно було вузьку смужку надзвичайно білої піни.

Увечері ми ще одержали кредитну книжку власника крамниці, що було рівнозначне готівці. Книжка товста, майже на вісімдесят сторінок, солідно оправлена в червону шкіру, зроблена на віки.

Ми були біля своєї мети, у Мейо — God help us?

5

Кістяк одного селища

Несподівано, видершись на вершечок гори, ми побачили на сусідньому пагорбі скелет покинутого селища. Ніхто не розповідав нам про нього, ніхто не попереджав; в Ірландії є такі селища. Нам показали церкву, найкоротший шлях до пляжу й крамницю, де продавалися чай, хліб, масло й сигарети, а також газетне агентство, пошту й невеличку гавань, де в мулі під час відпливу долічерева лежать загарпунені акули, немов перекинуті догори кілем шлюпки, якщо їх раптом не перекине припливною хвилею білим черевом догори, з якого вирізано печінку — це все було варте згадки, тільки не покинуте селище. Сірі одноманітні кам'яні фронтони, що їх ми побачили не об'ємними, в перспективі, а неначе по-дилетантському встановлені декорації для фільму жахів; затамувавши подих, ми пробували полічити їх, але вже на сороковому покинули лічбу, а було їх не менше як сотня. Наступний поворот шляху відкрив нам іншу точку зору: ми побачили тепер селище з іншого боку — голі будівлі, які немов чекали на теслю, сірі кам'яні мури, темні отвори вікон, жодного шматочка дерева, жодного клаптика тканини, нічого барвистого, ніби тіло без волосся, без очей, м'яса й крові — скелет селища, аж жорстокий у своїй простоті. Там — головна вулиця, на повороті, де видно невеличкий майдан, певно, був шинок. Провулок, іще один. Все, що не було каменем, з'їдено дощем, сонцем і вітром, і часом, який, хоч би що, терпляче капає собі: двадцять чотири краплини часу за добу — кислота, що непомітно роз'їдає все, як розпач...

Якби хтось спробував змалювати цей кістяк людського селища, де сто років тому жило п'ятсот чоловік, йому б довелося виводити на сіро-зеленому схилі гори самі трикутники та квадрати, тоді ще додати дівчину в червоному светрі, яка йде головною вулицею, несучи на плечах козуб із торфом — червона пляма светра й темно-брунатна — торфу, світло-коричнева — обличчя дівчини; і ще білі вівці, що заховалися поміж руїн неначе воші. Цього художника вважали б справді божевільним — така абстрактна тут дійсність. Все, що не камінь, з'їдено вітром, сонцем, дощем і часом; гарно розкладений на похмурому схилі, немов для лекції з анатомії, кістяк селища; он — «дивись, точно, як хребет!» — головна вулиця, трохи викривлена, наче хребет чорнороба; всі хребці на місці, руки й ноги — провулки — також, і трохи набік голова — церква, чималий сірий трикутник. Ліва нога — вулиця, що піднімається схилом на схід, права — інша вулиця, що веде в долину, ця трохи коротша. Кістяк трохи кульгавої людини. Такий міг бути на вигляд чоловік, чий кістяк розкопають через триста років; чотири охлялі корови женуть його повз нас на пашу, удаючи, що то він їх жене; його права нога коротша внаслідок нещасного випадку, хребет викривився від напруження, бо чоловік щодня вирізав торф, і коли його опускатимуть у могилу, зморена голова схилиться набік. Він вже випередив нас, пробурмотівши своє «nice day![75]», перш ніж ми надумалися відповісти йому або розпитати про це селище.

Такого вигляду не мало жодне розбомблене місто, жодне обстріляне артилерією селище; бомби й гранати — це всього лишень подовжені томагавки, бойові сокири й келепи, якими рубають, розбивають, але ж тут не видно жодного сліду насильства — час і сили природи поточили все, крім каменю, а з землі ростуть зелені подушки,— мох і трава,— на яких ніби реліквії спочивають ці кістяки.

Нікому тут навіть і не заманеться повалити мур або виламати з покинутого будинку деревину (дуже цінну в цих місцях); у нас це називається «випатрати» — а тут ніхто не патрає, навіть діти, що женуть увечері череду з пасовища за покинутим селищем; їм і на думку не спадає завалити стіну чи розламувати дверний отвір. А от наші діти, щойно ми опинились посеред селища, спробували це зробити — зрівняти все з землею. А тут ніхто нічого з землею не зрівнює, а залишає м'які частини покинутих домівок на поталу вітру, дощу, сонцю і часу, і через шістдесят, сімдесят чи сто років знову залишаться голі будівлі, на які вже жоден майстер, вивершивши стіни, не почепить вінка,— ось такий вигляд має людське поселення, облишене після смерті у спокої.

Усе ще пригнічені, йшли ми поміж оголених фронтонів головною вулицею, завертали в провулки, і наша пригніченість помалу стала розвіюватись — на вулицях росла трава, мох стелився по мурах і картоплищах, дерся на будинки, а відмиті дощами від мулярного розчину камені фронтонів виявились не цеглою чи бутом, а валунами, що їх знесли з гори струмки, перемички одвірків чи віконниць — кам'яними плитами, два широкі, схожі на плечі кам'яні виступи випинаються зі стіни в тому місці, де колись був камін — на них чіплявся ланцюг для чавунного казанка, бліді картоплини варилися в темно-бурій воді.

Ми як лоточники ходили від будинку до будинку, і щоразу, коли наша коротка тінь прошмигувала на порозі повз нас, зверху на нас звалювався синій квадрат неба — він був більший у тих будинках, де колись жили заможніше, менший — де бідніше; тільки розміри синього квадрату неба вирізняли будинки один від одного. В деяких світлицях все вже поросло мохом, деякі пороги вже під коричневатою водою; у наріжних стінах де-не-де ще стирчали кілочки,— стегнові волячі кістки,— до яких кріпився ланцюг, що ним прив'язували худобу.

«Тут стояла піч».— «А там ліжко».—«Тут над каміном висіло розп'яття».—«А там — мисник»; дві вертикальні й закріплені на них клинцями дві горизонтальні плити; і в цьому миснику один з дітлахів знайшов залізний клинець, який, коли його витягли, розсипався у долоні на порох, лишився тільки твердіший, завтовшки з цвяшок стрижень — за порадою дітей я поклав його до кишені плаща, на згадку.

П'ять годин пробули ми в цьому селищі, час промайнув швидко, бо нічого не діялося — ми тільки сполохали кілька пташок та ще вівця чкурнула від нас у віконний отвір і помчала угору схилом; на задерев'янілих живоплотах з фуксій висіли криваво-червоні квіти, відцвілі кущі дроку обсипано пелюстками квітів ніби брудними мідяками, блискучий кварц, наче білі кістки, виглядав з моху; на вулицях — ніякого сміття, у струмках — ніякого бруду, нізвідки — жодного звуку. Ми нібито чекали на дівчину в червоному светрі, з козубом коричневого торфу, але дівчина не з'являлася.

Коли, повертаючись додому, я засунув руку до кишені, щоб поглянути на клинець, то натрапив там тільки на червонувато-буру потерть — клинець був того ж кольору, що й болото обабіч шляху, і я витрусив кишеню туди ж.

Ніхто не міг точно сказати, коли й чому було покинуте селище — в Ірландії так багато покинутих будинків, що під час будь-якої двогодинної прогулянки можна перелічити — оцей покинуто десять, а той — двадцять, отой — п'ятдесят чи вісімдесят років тому, а є будинки, де цвяхи, якими поприбивано дошки на вікнах і дверях, не встигли ще навіть заіржавіти, дощ і вітер ще не завдали їм шкоди.