Розділ «Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест»

Ще протягом чотирьох годин плентався наш поїзд, що, віддаляючись від Атлона до все менших станцій на захід, перетворився з швидкого на пасажирський. Найвизначнішими пунктами його зупинок були міста, розташовані поміж Атлоном (дев'ять тисяч жителів) і узбережжям — Роскоммон та Клерморріс, що налічують стільки ж жителів, скільки три міські густонаселені будинки для бідняків, Карлсбар, столиця провінції Мейо, з чотирма тисячами та Уестпорт з трьома тисячами жителів; на відстані, що приблизно дорівнює відрізку Кельн — Франкфурт, густота населення дедалі зменшується, потім починається Атлантика, а за нею розкинувся Нью-Йорк, що має втричі більше населення, ніж уся Незалежна Держава Ірландія, і набагато більше ірландців, ніж проживають у трьох провінціях за Атлоном.

Станції маленькі, вокзали пофарбовано світло-зеленою, паркани — білою фарбою, а на пероні стоїть здебільшого один-єдиний хлопчик, який з материної таці й шкіряного паска зробив собі лоток, виклавши на ньому три плитки шоколаду, два яблука, кілька м'ятних таблеток, жувальну гумку та один комікс; одному з таких хлопчаків ми хотіли довірити свій останній срібний шилінг, але вибір дався нам нелегко. Жінки наполягали на яблуках і м'ятних таблетках, діти виступали за гумку і комікс. Ми вирішили піти на компроміс і купили комікс та плитку шоколаду. Журнал мав багатообіцяючу назву «Bat Man[70]», а на титульній сторінці був намальований чоловік у чорній масці, що дерся вгору по фасадах будинків.

На невеличкому вокзалі серед боліт залишився самотній усміхнений хлопчик. Цвів колючий дрік, на живоплоті з фуксій розпукувалися бруньки, навколо — дикі зелені пагорби, купи торфу. Так, Ірландія справді зелена, дуже зелена, але тутешня зелень — це не тільки барва луків, а й моху, особливо тут, за Роскоммоном, у бік Мейо, а мох — рослина зречення, покинутості. Країна ця покинута, населення її зменшується повільно, але неухильно, і нам, хоч жоден із нас і не бував у цій частині Ірландії, не бачив ніколи будинку, що його ми найняли десь на заході,— нам стало трохи лячно: даремно жінки шукали очима праворуч і ліворуч від залізниці картопляні поля, грядки овочів, свіжу, не таку песимістичну зелень салати, трохи темнішу — гороху. Ми поділили плитку шоколаду й спробували розважитися «Bat Маn»'ом, але він виявився насправді надто bad[71]. Він не тільки видряпувався на фасади будинків, як обіцяно на титульній сторінці, найголовнішою втіхою для нього було, певно, лякати жінок уві сні; крім того, розкинувши поли пальта, він міг літати, відбирати мільйони доларів, а про його вчинки розповідалося такою англійською, що її не вивчають ні в школах на материку, ні в Англії чи в Ірландії; Bat Man був дужий і страшенно справедливий, але надто суворий, а до несправедливих міг бути й жорстоким — адже іноді він навіть вибивав комусь зуби, і ця подія описувалась гарним буквосполученням: Хрусь! «Bat Man» не втішив нас.

Нам залишилося втішатися іншим: наш рудий провідник з'явився й, усміхаючись, записав нас уп'яте. Цей таємничий процес частого записування можна було пояснити. Ми знову перетнули кордон ще однієї провінції і прибули до графства Мейо. Ірландці мають дивну звичку: коли вимовляється назва провінції Мейо (незалежно від того, чи хвалять, чи гудять, чи просто так), щойно пролунає слово «Мейо», як ірландці додають: «God help us!» Це звучить наче відповідь у єктенії: «Господи, помилуй!»

Провідник зник, урочисто запевнивши, що більше вже не записуватиме нас, і ми зупинилися на невеличкій станції. Тут вивантажували те саме, що й на інших станціях: самі сигарети. Ми вже навчилися за розміром картонних ящиків, що виставлялися з вагона, визначати розміри прилеглої території, а кинутий на карту погляд підтверджував, що наші розрахунки були точними. Я пройшов крізь увесь поїзд до багажного вагона, щоб подивитися, скільки залишилося там іще ящиків з сигаретами. Там стояли один великий і один маленький ящики, і я зрозумів, скільки станцій нам треба ще проїхати. Поїзд небезпечно збезлюднів. Я налічив вісімнадцять пасажирів, з них шестеро — то ми самі; тоді нам здалося, що ми їдемо повз гори торфу цілу вічність, а й досі не видно ясної зелені салати, темнішої — гороху, і зовсім темної — картоплі. «Мейо» — шепотіли ми, «God help us!»

... Ми зупинилися, великий ящик з сигаретами вивантажили, а крізь білосніжні грати перону визирали смагляві обличчя в насунутих на очі бандитських кепочках — здавалося, ніби ці люди охороняють колону автомашин; на інших вокзалах вони мені теж впали у вічі — машини й чоловіки, що хтозна-чого очікували; тільки тепер мені пригадалось, як часто я зустрічав їх досі. Мені вони видалися такими ж знайомими, як ящики з сигаретами, як наш провідник та невеличкі ірландські товарні вагони, майже наполовину менші від англійських і континентальних. Я знову пішов до багажного вагона, де на останньому ящику з сигаретами сидів наш рудий приятель; обережно користуючись англійськими словами, як жонглери-початківці порцеляновими тарілками, я запитав його, яку роль відіграють тут ці засмаглі чоловіки в бандитських кепочках, для чого призначені їхні автомобілі? Я чекав чогось фольклорного, перенесеного в сучасність — викрадення людей, збройний напад,— але проста провідникова відповідь приголомшила мене.

— Це таксі,— сказав він, і я полегшено зітхнув. Отже, таксі є будь-що, так само й сигарети. Провідник, здається, зрозумів мій біль, запропонувавши мені сигарету, і я з радістю узяв її. Він припалив мені й, усміхнувшись, промовив:

— За десять хвилин ми вже будемо на місці.

Рівно через десять хвилин, точно за розкладом, ми прибули до Уестпорта. Нам улаштували урочистий прийом. Начальник станції власною особою, високий і статечний пан, зупинився, люб'язно посміхаючись, біля нашого купе й відсалютував нам своїм великим різьбленим латунним жезлом, символом своєї влади, доторкнувшись ним до свого картуза. Він допоміг зійти дамам, допоміг дітям, помахом руки підкликав носія, непомітно, але цілеспрямовано увіпхнув мене до свого кабінету, записав моє прізвище, мою ірландську адресу і по-батьківському порадив не тішити себе надією на те, що в Уестпорті мені пощастить поміняти гроші. Посміхнувшись іще лагідніше, коли я показав йому свої портрети Фуггера, він промовив, тицьнувши в нього пальцем:

— A nice man, a very nice man[72],— і заспокоїв мене: — Час ще є, справді, час є, ви ще заплатите. Не хвилюйтеся.

Я ще раз назвав йому курс обміну марок, але статечний чоловік, легенько похитавши з боку в бік жезлом, зауважив:

— Я б не хвилювався так («І shouldn't worry»).

(Хоча плакати закликають нас саме хвилюватися: «Подумайте про ваше майбутнє! Безпека понад усе! Забезпечте своїх дітей!») Але я хвилювався. Досі вистачило кредиту, але чи вистачить його далі, на дві години перебування в Уестпорті, дві з половиною години дороги до кінцевої мети нашої поїздки через Мейо — God help us!

Мені поталанило видзвонити директора тутешнього банку з його власної квартири; його брови поповзли на лоба, адже ж ця половина дня у нього вихідна; мені вдалося переконати його — і брови в нього стали на місце — у складності моєї ситуації: гроші то маю, але — жодного пенні в кишені! Проте переконати директора у платоспроможності моєї Фуггерової колекції мені не вдалося. Він начебто щось чув про східні та західні марки, про різницю в цих валютах, і коли я показав йому в правому кутку під Фуггером напис «Франкфурт», він відповів (певно, мав у школі з географії оцінку «відмінно»):

— Франкфурт є і в іншій частині Німеччини.

Мені нічого не лишалося,— хоч і без усякого бажання,— як протиставляти Майн Одеру, але іспит з географії він склав явно без оцінки «summa cum laude[73]», а такі тонкощі в назвах були для нього, навіть і при офіційному курсі обміну, занадто хисткою підставою для більшого кредиту.

— Я змушений буду відіслати ці гроші в Дублін,— сказав він.

— Гроші? — перепитав я.— Ось так, як є?

— Звичайно,— відповів він,— а що мені тут з ними робити?

Я похнюпився — справді, що він з ними робитиме?