Розділ «Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест»

— Лімерік — найпобожніше місто в світі.

Треба було тільки зазирнути в календар, щоб зрозуміти, чому вулиці такі безлюдні, молочні пляшки — нерозпечатані, крамниці — покинуті: увесь Лімерік був у церкві, у четвер уранці, близько одинадцятої години. Раптом,— ми ще це дійшли до центру нового Лімеріка, як відчинилися церковні двері, на вулиці ринув люд, з порогів почали зникати пляшки з молоком. Це схоже було на завоювання — жителі Лімеріка брали приступом своє місто. Навіть відчинився поштамт і банк розчахнув віконця кас. Усе здавалося нам таким нормальним, таким близьким і людяним, хоч п'ять хвилин тому здавалося, ніби ми гуляємо покинутим середньовічним містом, що аж не по собі було.

Щоб переконатися в реальності існування цього міста, ми накупили усякої всячини: сигарет, мила, листівок з краєвидами міста, гру-головоломку. Курили сигарети, нюхали мило, понадписували листівки, запакували головоломку й радісно вирушили до поштамту. Тут, як звичайно, сталося невелике непорозуміння — найстарша поштова службовка ще не повернулася з церкви, а її підлегла не могла з'ясувати те, що потрібно: скільки коштує пересилка до Німеччини бандеролі з друкованою продукцією (гра-головоломка) вагою двісті п'ятдесят грамів? У пошуках підтримки дівчина звернула свій погляд до образу матері божої, перед яким горіла свічка; але діва Марія мовчала й тільки всміхалась, як усміхається вона вже протягом багатьох сот років, і усмішка її означала: терпи. Ми терпіли. Та й хто посилає гру-головоломку як друковану продукцію з Лімеріка до Germany, та ще й у жовтні? Хто не знає, що свято Богородиці неробочий (принаймні, неповний робочий) день? Трохи пізніше, коли гра-головоломка давно вже лежала в поштовій скриньці, ми побачили скептицизм, що спалахнув у сумних і суворих очах; похмурість, що світилась у синіх очах; в зіницях циганки, яка продавала на вулиці образи, і в очах адміністраторші в готелі та шофера таксі — колючки навколо троянди, стріли в серці найпобожнішого міста в світі.

Колись незаймані, а тепер позбавлені своєї цноти — кришечок з печаткою — стояли молочні пляшки,— сірі, порожні, брудні,— стояли перед дверима, на підвіконні, сумно чекаючи ранку, коли на заміну їм поставлять їхніх свіжих, сяючих сестер; чайки теж не були вже такі білі, щоб замінити сяйво незайманих пляшок з молоком. Чайки шугали уздовж затиснутого мурами Шаннону, який прискорював тут свій біг до двохсот метрів на хвилину; сумні сіро-зелені водорості вкривали мури. Був саме відплив, і складалося враження, що старе місто безсоромно заголилося, підібгавши плаття й виставивши напоказ частини тіла, звичайно прикриті водою. Бруд чекав на те, щоб його змив приплив. Тьмяне світло горіло у вікнах тоталізатора, де можна було зробити ставки на коней, що брали участь у перегонах; п'яниці переходили, хитаючись, через стічні канави, а діти, що вранці гойдалися у м'ясних крамницях на волячих і свинячих тушах, тепер доводили, що існує ще й такий рівень бідності, при якому навіть шпилька — нечувана розкіш. Мотузка дешевша, а тримає не гірше. Те, що вісім років тому було хоч і дешевим, але новим піджаком, правило тепер водночас за пальто, спідницю, штани й сорочку. Рукава дорослого піджака закочені, живіт підперезано мотузкою, а на долоні невинно, як молоко, ясніє та манна, що є в кожному найвіддаленішому закутку Ірландії, завжди свіжа й дешева,— морозиво. Крем'яхи котяться по тротуару, треба ще мимохідь зазирнути до тоталізатора, де батько саме ставить частину допомоги, що видають безробітним, на Пурпурову Хмарину[77]. Все ближче насувається благодійна пітьма, а крем'яхи стукають об вичовгані сходи, що ведуть до тоталізатора. Чи піде батько ще до одного тоталізатора, щоб там закластися на Нічного Метелика[77], до третього, щоб закластися на Іннішфрі[77]? Тут, у старому Лімеріку, таких тоталізаторів вистачає. Крем'яхи котяться, стукаючи об східці, білосніжні краплини морозива падають у стічну канаву, якусь мить вони нагадують зірочки на тлі багна, але тільки мить, а потім їхня непорочна білість розчиняється в ньому.

Ні, батько не йде до іншого тоталізатора, зате йде до шинку. Крем'яхи стукають так само лунко й об вичовганий ганок шинку. Чи дасть батько грошей ще на одне морозиво? Дає. І для Джонні дає, і для Педді, для Шейли та Мойри, для мами й тьоті, може, ще й для бабусі? Звісно, він дає на всіх, поки вистачить грошей. Хіба Пурпурова Хмарина не виграє? Неодмінно! Вона повинна перемогти, під три чорти, а коли не переможе...

— Обережно, Джоне, не стукай так чаркою об стойку. Налити тобі ще?

— Налий. Пурпурова Хмарина повинна виграти!

Коли вже й мотузки немає, виручають пальці, худі, брудні, закоцюрблі від холоду дитячі пальці на лівій руці, поки права пересовує, котить або кидає крем'яхи.

— Гей, Неде, дай-но мені хоч раз лизнути.

І раптом у вечірніх сутінках лунає дзвінкий дівочий голос:

— Сьогодні ввечері служба божа, хіба ви не йдете?

Усмішки, вагання, кивок голови у відповідь.

— Так, ми йдемо.

— А я ні.

— Ходімо.

— Ні.

— Та ну, ходім.

— Ні.

Крем'яхи стукають по вичовганій сходинці шинку.

Мій супутник тремтить, бо має найприкріше й найдурніше з усіх упереджень, а саме — він вважає, що погано вдягнуті люди небезпечні, принаймні, небезпечніші, ніж гарно вбрані. Йому слід було б тремтіти в барі дублінського готелю «Шелбурн» не менше, ніж тут за замком короля Джона в Лімеріку. Ех, якби вони були небезпечніші од тих, що мають такий безпечний вигляд у барі готелю «Шелбурн»! З їдальні слідом за хлопчиком вискакує хазяйка, бо малий, купивши усього на двадцять пенні смаженої соломкою картоплі, линув, на думку хазяйки, забагато оцту з пляшки, що стояла на столі.