Розділ «Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест»

Вже відчувається, як кесон — кабіна п'яниці-самітника — все глибше спускається на темне дно часу, повз затонулі уламки кораблів і риб, але й тут на дні немає спокою відтоді, як водолази-глибоководники попридумували свої прилади. Отже, треба виринати, хапнути повітря і знову впрягатись у справи, що мають назву честь, робота, сім'я, суспільство, поки водолази не просвердлять кесона.

— Скільки?

Монети, чимало їх, пожбурено у безжальні очі шинкаря.

Небо, як і досі, було вкрите сірими пір'їнами всіх відтінків, без жодного натяку на багатющу ірландську зелень, коли я вирушив до іншої церкви. Минуло зовсім небагато часу — біля входу до церкви стояв жебрак, і сигарету, яку я встромив йому в рота, саме вийняли школярі, обережно відірвали тліючий кінчик, щоб не розсипати й крихти тютюну, і обережно вкинули «бичка» йому в кишеню; обережно зняли з нього шапку — бо хто ж, навіть і без обох рук, заходить у дім божий у шапці? — обережно притримали двері, і порожні рукави важко хльоснули по одвірках, бо були мокрі й брудні, але ж у церкві бруд нікого не обходить.

Собор святого Патріка був такий безлюдний, такий чистий і такий гарний; ця церква була повна людей, повна несмаку — і не сказати б, щоб брудна, але занедбана — в багатодітних сім'ях такий вигляд мають вітальні. Дехто,— я чув, що один з них був німець, який розповсюджував у Ірландії «блага німецької культури»,— заробив тут чимало грошей на гіпсових скульптурах, але гнів, що викликали ці творці несмаку, менший порівняно з гнівом, який викликають ті, що моляться перед такими витворами,— що яскравіше — то краще, що бездарніше — то краще, по можливості, щоб усе було «як живе» (увага, молільники — життя не таке, «як живе»).

Темнокоса красуня із обличчям затятого скривдженого ангела молиться перед статуєю святої Магдалини; блідість її обличчя має зеленкуватий відтінок, а її думки та молитви буде записано до невідомої мені книги. Школярі з ключками для гри в хелінг[65] під пахвою моляться перед розп'яттям; лампадки горять у темних закутках перед Ісусовим серцем, перед святими Антонієм і Франціском — тут релігією упиваються до останньої краплини; жебрак сидить на останній лаві, повертаючи своє обличчя, що епілептично посіпується, в той бік, де ще висять хмарки ладану.

Новими й помітними досягненнями індустрії культових предметів слід назвати неонове сяйво навколо голови діви Марії та фосфоричний хрест у купелі, що рожево світився в сутінках церкви. Невже в тій книзі буде занотовано окремо тих, хто молиться тут перед цим несмаком, і тих, хто в Італії, молячись, схилявся перед фресками фра Анжеліко?

Чорнокоса красуня з блідо-зеленавим обличчям ще й досі молиться перед Магдалиною, ще й досі посіпується обличчя в жебрака, дрож колотить усе його тіло, і в кишені в нього тихо подзенькують гроші; здається, хлопчаки з ключками знають жебрака, розуміють посіпування його обличчя та його бурмотіння — один з них залазить рукою жебраку до кишені і на брудній хлопчаковій долоні з'являються чотири монетки — два пенні, шестипенсова монетка і трипенсова. Один пенні та три пенси залишаються на долоні, дві інші монети задзвеніли в карнавці; тут проходить межа математики, психології та народного господарства, межа кожної більш-менш точної науки чітко простежується в посіпуванні епілептичного обличчя жебрака — занадто хисткої основи, щоб можна було на неї покластися. Але холод Свіфтової могили ще й досі не полишає мого серця — чистота, порожнеча, мармурові статуї, полкові прапори і жінка, яка миє те, що й так уже чисте; собор святого Патріка — гарний, ця церква бридка, але сюди ходять, і на її лавах я натрапив на те, що потім іще часто бачитиму на ірландських церковних лавах — маленькі емальовані таблички, які закликають до молитви: «Помолись за душу Майкла О'Ніла, померлого на шістдесятому році життя 17.1 1933». «Помолись за душу Мері Кіген, яка померла 9 травня 1945 року вісімнадцятилітньою». Який побожний і вмілий шантаж — померлі ніби оживають, день їхньої смерті пов'язується в уяві того, хто читає табличку, з його згадкою про той день, місяць і рік. Гітлер з перекошеним обличчям чекав, щоб захопити владу, а тут помирав шістдесятилітній Майкл О'Ніл; коли капітулювала Німеччина, померла вісімнадцятирічна Мері Кіген. «Помолись,— прочитав я,— за Кевіна Кессіді, який помер тринадцятирічним 20.ХІІ 1930»,— і мене немов ударило електричним струмом, бо в грудні 1930 року мені самому було тринадцять років, я сидів з табелем за доріздвяну чверть у руках у великій, темній квартирі кельнського південного кварталу, в досить розкішному, «панському», як казали ще 1907 року, будинку; почалися канікули, і я визирав крізь протерту в одному місці коричневу штору на зимову вулицю.

Я бачив вулицю у червонястому світлі, ніби заплямовану несправжньою, театральною кров'ю,— червоні кучугури, червоне небо над містом, навіть виск трамваїв на кільці кінцевої зупинки — і той здавався мені червоним. А коли ж я вистромив обличчя у проріз між шторами, то побачив усе як було насправді: коричнюваті краї снігових кучугур, чорний асфальт, трамвай, схожий кольором на погано доглянуті зуби, а от виск, коли вагон повертав на круг, той виск почувся мені світло-зеленим і ядучо бризкав на лискуче гілля дерев.

Отже, того дня в Дубліні помер Кевін Кессіді, якому було тринадцять років, так само, як і мені тоді, і ось тут поставили ноші, згори, з хорів, долинав спів «Dies irae, dies ilia[66]». Перелякані Кевінові товариші посідали на лавах; запах ладану, жар від полум'я свічок, срібні китиці на чорному покрові, а я в цю мить складаю свій табель, дістаю з шафки санчата, щоб іти кататися. Мені поставили «добре» з латини, а Кевіна в труні опустили в могилу.

Згодом, коли я вийшов із церкви й попростував вулицями, Кевін Кессіді всюди йшов поруч,— я бачив його живого, мого ж віку, а себе я на мить уявив тридцяти семирічним Кевіном,— він батько трьох дітей, живе у якомусь закутку біля собору святого Патріка; віскі гірке, холодне й дороге, від Свіфтової могили по ньому стріляють крижаними голками, обличчя його темнокосої дружини зеленувато-бліде, в нього чимало боргів і будиночок, яких безліч у Лондоні, тисячі в Дубліні — скромні, бідні, двоповерхові; найзапекліший естет назвав би їх міщанськими, затхлими й сумними (але обережно, естете,— в одному з цих будиночків народився Джеймс Джойс, а в іншому — Шон О'Кейсі).

Тінь Кевіна була так близько, що я, повернувшись до кабіни п'яниці-самітника, замовив дві чарки віскі, але тінь не піднесла чарки до рота, тож я випив за Кевіна Кессіді, що помер тринадцятирічним 20.XII 1930,— і замість нього.

4

Mayo — god help us! [67]

У центрі Ірландії, в Атлоні, за дві з половиною години швидким поїздом від Дубліна, поїзд розділяють на дві половини — краща, та, де залишається вагон-ресторан, іде на Голуей, а скривджена, в якій залишаємось ми, йде на Уестпорт. Прощання з вагоном-рестораном, де саме подавали другий сніданок, було б іще болючіше, коли б у нас були гроші,— англійські або ірландські,— щоб заплатити за сніданок чи обід. А так ми мали хоч і легкі, проте непотрібні тут папірці, що виходять з-під пресів німецького банку, бо між прибуттям судна й відходом поїзда лишалось всього півгодини, обмінні пункти в Дубліні відчинялися о пів на десяту — а Фуггерів[68] портрет не має обігу в центральній Ірландії.

Я ще не забув того страху, якого зазнав у Дубліні,— вирушивши на пошуки, де б поміняти гроші, я вийшов з вокзалу і мало не попав під колеса яскраво-червоного грузовика, єдиною прикрасою якого була дуже помітна свастика. Це хтось продав сюди машину, що розвозила «Фелькішер беобахтер[69]», чи «Фелькішер беобахтер» ще й досі має тут свою філію? Точнісінько такий вигляд мали машини, що добре запали мені в пам'ять; але шофер, люб'язно запропонувавши мені йти далі своїм шляхом, перехрестився, а я, уважніше придивившись до машини, все зрозумів. Це була «Swastika Laundry» — пральня білизни «Свастика», а під чорним хрестом виразно вимальовувався рік її заснування —1912. Але самої думки про те, що це могла бути одна ще з тих машин, було досить, щоб мені перехопило подих.

Я не знайшов жодного відчиненого банку і, засмучений, повернувся на вокзал, вирішивши пропустити поїзд на Уестпорт, бо ми не могли оплатити квитків. Ми мусили вибрати одне з двох — або зняти номер у готелі, щоб зачекати наступного дня й наступного поїзда (бо післяобідній поїзд прибуде після відходу потрібного нам автобуса), або якимсь чином сісти в поїзд на Уестпорт без квитків; і це «якимсь чином» вийшло — ми поїхали в кредит; начальник станції в Дубліні, розчулений виглядом трьох заспаних дітей, двох зневірених жінок і одного розгубленого чоловіка (котрий щойно, дві хвилини тому, вислизнув з-під коліс грузовика зі свастикою!), підрахував, що ночівля в готелі коштуватиме стільки ж, скільки й уся подорож до Уестпорта. Він записав моє прізвище, «кількість осіб, перевезених у кредит», заспокійливо потиснув мені руку й подав сигнал відправки поїзда.

Отже, ми дістали змогу скористатися на цьому дивовижному острові таким видом кредиту, якого ще ніколи не мали й не матимемо,— кредитом залізничної компанії.

Тільки, на жаль, у вагоні-ресторані сніданку в кредит не давали; спроба одержати його не мала успіху, Фуггерова фізіономія, хоч і на бездоганному грошовому папері, не змогла переконати офіціанта. Зітхнувши, ми розміняли останній фунт стерлінгів і замовили повний термос чаю та пакунок з бутербродами. Провідникам випав важкий обов'язок занотовувати у своїх записниках чудні прізвища. Відбувалось це раз, вдруге, втретє, і перед нами постало боязке запитання — чи не доведеться нам і раз, і вдруге, і втретє сплачувати один і той самий борг?

Новий провідник, який сів у Атлоні, був рудий, беручкий і молодий; коли я сказав, що ми не маємо квитків, обличчя його проясніло: він упізнав нас. Певне, його сповістили про нас,— мабуть, зі станції на станцію було телеграфовано наші прізвища, кредит і «кількість осіб, перевезених у кредит».