Розділ «Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест»

Зморений доплентавсь я з корабля до поїзда, проїхавши трохи, вийшов, хитаючись, на темному великому вокзалі Вестланд Pay, а потім на вулицю; саме в цю мить у чорному будинку навпроти якась молода жінка забирала з підвіконня в кімнату оранжевий глечик з молоком і посміхнулася до мене, а я посміхнувся їй у відповідь.

Якби моя наївність була така ж непохитна, як у того німецького підмайстра, що вивчав у Амстердамі життя і смерть, бідність і багатство пана Каннітферштана[61] то я міг би вивчати в Дубліні життя і смерть, бідність, славу й багатство пана Соррі[62], бо хоч би кого про що не спитав, чув у відповідь коротке: «Sorry». Хоч я й не знав напевне, проте зрозумів, що між сьомою і десятою годинами ранку ірландці схильні до лаконічності, тож вирішив поки не застосовувати своїх обмежених мовних знань, а з сумом погодитися, що Моя наївність не така непохитна, як у того достойного заздрощів тутлінського підмайстра, що потрапив до Амстердама. А як приємно було б спитати: «Чиї то величезні кораблі в порту?» —«Sorry».— «Чиї ото обдерті, босоногі дітлахи?» — «Sorry».—«А хто ж ото стоїть самотньо на вранішньому холоді високо вгорі на колоні?» —«Sorry».— «Хто цей юнак, що, їдучи в тамбурі автобуса, напрочуд схоже імітує у вранішній імлі стрілянину з автомата „тах-тах-тах-тах?“» —«Sorry».— «А хто так рано мчить верхи в сірому циліндрі, з паличкою в руках крізь вітер і млу?» —«Sorry».

Я вирішив більше довіряти своїм очам, аніж своєму язику та чужим вухам, і розпочати вивчення вивісок крамниць, і ось вони рушили мені назустріч — бухгалтери, шинкарі, торговці овочами: Джойси та Їтси, Маккарті та Моллої, О'Ніли та О'Коннори, здається, навіть сліди Джекі Кугана вели сюди, і я змушений був визнати, що чоловіка, угорі на колоні, який ще й досі самотньо стояв під пронизливим вранішнім вітром, звуть не Соррі, а Нельсон.

Я купив собі журнал під назвою «Айріш дайджест» і спокусився на вивіску, яка обіцяла «Bed and breakfast resonable» — «Пристойний нічліг і пристойний сніданок» — переклав я собі цю обіцянку і зважився спочатку на сніданок.

Якщо чай на континенті своїм забарвленням нагадує пожовклий бланк поштового переказу, то тут на цих островах, західніше Остенде, він схожий на темні барви російських образів, крізь які просвічує золото, поки молоко не надасть йому відтінку, подібного до кольору шкіри гладкого немовляти; на континенті чай подають ріденький, зате у коштовній порцеляні, а тут із погнутих бляшаних чайників на радість чужинцеві байдуже наливають у товсті фаянсові чашки божественний напій, та ще й за безцінь.

Сніданок був смачний, чай гідний своєї слави, а на додаток зовсім безкоштовно ще й усмішка молоденької ірландки, яка подавала його.

Гортаючи журнал, я щонайперше натрапив на читацького листа, де вимагалося скинути Нельсона з колони й замінити його скульптурою Богородиці. Потім ще один лист, де вимагалося зіпхнути Нельсона, ще один...

Настала восьма година, ірландці стали балакучіші, заговорили й до мене, засипаючи словами, з яких я зрозумів одне-єдине: «Germany[63]». Тоді я вирішив застосувати зброю цієї країни і вдарити у відповідь, але з дружньою метою, отим Sorry, щоб іще насолодитися безкоштовною усмішкою нечепурної богині чаю, аж раптом мене сполохав схожий на грім гуркіт. Невже на цьому дивовижному острові такий жвавий залізничний рух? Грім тривав, виразнішав, рвучкий вступ до «Tantum ergo», починаючи від слів «Sakramentum — veneremur cernui», почувся зовсім чітко й чисто, виспівувався аж до останнього складу і долинав, перелітаючи Вестланд Pay, з церкви Святого Андрія, що навпроти вокзалу. І таким самим приємним, як і перші чашки чаю (незгірші багатьох інших, випитих мною у покинутих, бідних сільцях, готелях і біля полум'я камінів), залишилося враження разючої побожності, яка незабаром після «Tantum ergo» заполонила Вестланд Pay — стільки людей, що виходять із церкви, у нас можна було б побачити хіба що після великодньої служби або на різдво; але я ще не забув сповіді тієї невіруючої з суворим профілем.

Була тільки восьма година ранку, неділя — дуже рано, щоб будити хазяїв; проте чай захолов, у кафе пахло холодним баранячим лоєм, відвідувачі забирали свої коробки та валізи й прямували до автобусів. Я знехотя гортав «Айріш дайджест», заникуючись, сам собі перекладав початок деяких статей та нарисів, поки мені не впав у око афоризм на двадцять третій сторінці; я зрозумів цей мудрий вислів, ще навіть не переклавши його; неперекладений, не сформульований німецькою мовою і все ж зрозумілий, він звучав навіть краще, ніж німецькою; там було написано: «На цвинтарях лежать переважно люди, без яких світ не міг існувати».

Мені здалося, що ця мудрість заслуговувала на мою подорож до Дубліна, і я вирішив сховати її глибоко в серці на той випадок, коли здаватимусь собі аж надто значним (згодом вона стала для мене немов ключем до цього дивного сплаву пристрасті й байдужості, до тієї дикої втоми, до поєднаного з фанатизмом украй байдужого ставлення, з якими я ще часто стикатимусь).

Великі вілли ховалися в затінку рододендронів, пальм, кущів олеандру, коли я, незважаючи на таку по-варварському ранню пору, вирішив розбудити господаря. На обрії вимальовувалися гори, довгі смуги дерев.

Вісім годин по тому мій земляк-німець безапеляційно пояснював мені: «Тут усе брудне, все дороге, і ви ніде не знайдете справжнього карбонаду».

А я вже захищав Ірландію, хоч прибув до цієї країни всього десять годин тому, з них п'ять проспав, одну купався у ванні, одну просидів у церкві, одну годину просперечався із земляком, котрий міг протиставити моїм десяти годинам свої півроку. Захищав Ірландію пристрасно, виводив на бій чай, «Tantum ergo», Джойса і Їтса проти карбонаду, який був для мене тим небезпечніший, що я зовсім не знав, що воно таке (лише пізніше, повернувшись додому, я мусив зазирнути в «Дуден[64]», щоб довідатись: «Засмажена корейка»); і, борючись проти нього, тільки ледь виразно уявляв собі, що це має бути якась м'ясна страва. Проте боротьба моя була марна; хто їде за кордон, той прагне залишити вдома вади своєї країни,— ох, ця скажена гонка вдома! — але захопити з собою її карбонади. Певне, нікому не вдасться безкарно випити в Римі чаю, так само як в Ірландії безкарно випити кави — хіба що в якогось італійця. Я покинув боротьбу, повернувся автобусом назад і почав втішатися виглядом черг перед кінотеатрами, яких було чимало: вранці, думав я, вони товпляться в церквах і біля них, а ввечері — в кіно і перед ними; біля зеленого газетного кіоску мене знову поцілила в серце усмішка ірландки, я купив газети, сигарети, шоколад, аж тут мій погляд натрапив на книжку, що загубилася поміж брошур; її біла назва, окреслена червоним, була вже замацана; комісійну книжку можна було придбати за шилінг, і я взяв її. Це був «Обломов» Гончарова в англійському перекладі. Хоч мені й було відомо, що батьківщина Обломова десь понад чотири тисячі кілометрів звідси на схід, але я відчував, що він непогано пасує до цієї країни, де ненавидять рано вставати.

З

Помолися за душу Майкла О'Ніла

На Свіфтовій могилі в мене похололо серце — так чисто було в соборі святого Патріка, так безлюдно й так повно патріотичних мармурових статуй, так глибоко під холодним каменем лежав зневірений Дін, а поруч нього — Стелла; дві квадратні латунні таблички, такі блискучі, немовби їх начистили руки німецької домогосподарки,— більша у Свіфта, менша у Стелли; мені хотілося мати в руках грубі, довгі, цупкі будяки, кілька стебелець конюшини і ще кілька ніжних неколючих квіток, жасміну або ж жимолості; це було б гідне їх обох привітання, але в руках у мене було так само, як у соборі,— порожньо, вони були такі ж холодні та чисті. Напівопущені полкові прапори рядочком звисали один за одним; чи й справді вони пахли порохом? Судячи з їхнього вигляду, так воно й мало бути, але насправді пахло тліном, як і у всіх церквах, де вже протягом кількох століть не кадять ладаном; у мене з'явилося відчуття, ніби по мені стріляють крижаними голками, і я кинувся навтьоки, аж біля дверей помітивши, що був у соборі не сам: прибиральниця мила лугом підлогу, вичищала, хоча все й так блищало.

Перед собором я вперше побачив ірландського жебрака; такі жебраки бувають тільки в південних країнах, але ж на півдні світить сонце, а тут, північніше п'ятдесят третьої широти, дірки та лахміття означають зовсім не те, що південніше тридцятої паралелі; бідолаху поливає дощ, і навіть найзапекліший естет не зміг би назвати цей бруд мальовничим; злидні туляться тут навколо собору святого Патріка, по тих самих закутках і халупах, які бачив Свіфт 1743 року.

По боках у жебрака звисали порожні рукави — брудні оболонки відсутніх кінцівок; епілептичне посіпування грозою перебігало по його обличчю, і однаково це темне, худорляве обличчя було гарне, таким і змалюють його в іншому, не в моєму записнику; я припалив йому сигарету і встромив її йому в рота, а гроші вкинув у кишеню; в мене було таке враження, ніби я даю гроші мерцеві. Дублін оповила темрява; усі відтінки сірого — від чорного аж до білого,— відбивалися у хмаринках, небо нібито було вкрите безліччю сірих пір'їн; ані шматочка, ані клаптика ірландської зелені. Повільно, тремтячи всім тілом під цим небом, жебрак побрів з парку святого Патріка у нетрища.

Подекуди багнюка поналипала там до шибок чорними грудками, немов її навмисно кидали у вікна, понабиравши в каналах і коминах; проте тут ніщо не відбувається ані навмисно, ані просто так; тут упиваються, кохаються, моляться й сваряться, нестямно люблять бога і не менш нестямно ненавидять його.

На темних задвірках, що впали в око ще Свіфтові, десятиліттями й століттями нашаровувався цей бруд — гнітючі відклади часу. У вітринах крамничок виставлено найбезглуздіші непотрібні дрібниці. Аж ось, нарешті, я натрапив на одну мету своєї подорожі — кабіну для п'яниць-самітників зі шкіряною запоною; у ній п'яниця замикається, як кінь у станку, щоб залишитися на самоті з віскі та власним болем, зі своєю вірою і зневір'ям, занурюється в кесоні пасивності нижче рівня часу, аж поки вистачить грошей, поки не буде змушений знову виринути на поверхню часу, щоб узяти хоч якусь участь у стомленому веслуванні — безглуздих і безпорадних рухах, адже течія неминуче несе кожен човен до темних вод Стікса. Тож не диво, що жінкам, цим трудівницям на грішній землі, в таких пивничках не місце: тут чоловік залишається на самоті з віскі, віддалившись від усіх справ, у які він устряв, справ, що мають назву сім'я, робота, честь, суспільство; віскі гірке, приємне, а десь на заході, чотири тисячі кілометрів водою, і десь на сході, за двома морями, є ще такі, що вірять у рух і поступ. Так, вони ще є; а віскі таке гірке, приємне; здоровенний, як бугай, шинкар, подає в кабіну наступну чарку. У нього тверезі сині очі — він вірить у те, у що ці, за чий рахунок він збагачується, не вірять. Все дерево у цій пивничці — обшивка стін, перегородки кабін — просякнуте жартами й прокльонами, надіями й молитвами людей; скільки ж їх тут?