Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Скуштуєш і згадаєш про Айкельгоф,— сказав він.

— Ти теж часто згадуєш про Айкельгоф? А я думала, ти вже й чути про нього не хочеш...

— Чого ж, я про нього згадую. Правда, не часто. Але я знаю, що ти згадуєш про нього часто, і хочу, щоб ти почувала себе як удома... Може, тут оце — часточка Айкельгофа, хай і в тридцять разів менша. Ану, діти, ходіть сюди!..

— Так, тут мені спливає на пам'ять Айкельгоф. Це, мабуть, через мур. І через вашу сердечність.

Поки вони всі вечеряли — рагу, тушковані з грибами овочі, салат,— Сабіна тільки втішено зітхала. Потім сама, без нагадування, поставила на плиту чайник, раз у раз торкаючи за руку Катаріну, всміхаючись і мало не схлипуючи,— принаймні очі в неї були вологі. І хоч він і сказав їй, що охоронець їсти відмовився, вона рішуче наполягла на тому, щоб понести надвір «горнятко» і тому чоловікові.

— А потім і яблуко, коли спечуться. Від мене він візьме, ми ж бо з ним знайомі вже давно.

Дощ тим часом припустив дужче; Сабіна накинула на себе Рольфову штормовку з каптуром, сховала під полу горня — брати парасольку вона відмовилась — і обережно причинила за собою двері.

Він хотів був щось сказати, але Катаріна похитала головою. Збираючись про щось поговорити, вони ніколи не зважувались вислати Гольгера за двері. Тож він тільки промовив:

— Пастора Роїклера не буде довго... Дуже довго.— І поклав перед нею угоду про винайм — власне, додаток до угоди.

Обоє були вражені, побачивши, з якою щасливою усмішкою повернулася Сабіна до хати, скинула мокру штормовку, струснула її і знов сіла біля плити. Потім були яблука в улюблених Гольгерових горнятках — у брунатних з червонуватими вінцями, була ванільна підлива, і всім стало так затишно, так радісно, немовби над хатиною, садком і цілим селом витала свята Варвара разом із святим Миколаєм. Хоч надворі ще осінь, а вже відчувається подих зими, і йому знову стало тоскно через те, що в них так затишно. Катаріна простягла Сабіні горнятко з яблуком у підливі для охоронця, але та тільки похитала головою.

— Ні,— мовила вона,— не хоче. Не може порушувати інструкції... Я мушу вам щось сказати... Вони притягнуть із Блора фургон, у якому останнім часом жила охорона, й поставлять його тут... Я порушила ваш спокій...

— Житимеш у нас стільки, скільки схочеш. Скільки тобі подобатиметься...

— І не треба буде перебиратися до єпископської кімнати?

— Ні.

Сабіна наполягла, щоб діти помились і вклалися спати. Любо було дивитись, як малі пригорнулись одне до одного, тримаючи одне свого пошарпаного лева, а друге — свою діснеївську таксу. «Просто-таки чарівно...»

— А тепер,— сказала Сабіна,— я можу вам дещо сказати: я пішла од Фішера. Назовсім. А дитину я жду не від нього, не від Фішера. Ви, звісно, здивовані, не ймете віри — так само, як і батько з Кете. Одначе це правда...

Випити за дитину запропонувала Катаріна. Вона завжди подає такі гарні ідеї. Після другої чарки на Сабіниному обличчі проступило щось схоже на «примарне щастя», і вона, всміхнувшись, промовила:

— Якщо буде хлопчик, я назву його Гольгером. Хоча б для того, щоб подратувати Фішера. «Повний вперед!..»

— Дитину не можна називати так чи так тільки для того, щоб когось подратувати,— заявила Катаріна.— Для дитини це недобре. До того ж, може, в тебе буде дівчинка.

— Тоді я назву її Катаріною. Не Веронікою, хоч це ім'я теж дуже гарне. Батько мені допоможе, а Кете вже бачить мене знаменитою журналісткою. А з пастором сталося щось таке, чого ти не хотів казати при дітях?..