Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

А Гольгер любить ходити до замку, там іще залишилися давні-предавні підвали з усілякою зброєю та обладунками, залишилася вежа з зубчастим муром, у саду — порцелянові статуї богів, повсюди валяються кам'яні кулі, рештки старовинних гармат.

А останнім часом, коли вони прощаються,— щоразу сльози, принаймні в батька очі на мокрому місці; а до Губрайхена ж усього-на-всього вісімнадцять кілометрів, до Кельна, де Герберт,— двадцять, а до Блора, де Сабіна,— сімнадцять. Кете останнім часом теж, здається, ось-ось зронить сльозу.

І коли вже він приїхав до Тольмсгофена, то мусить, певна річ, навідати й Катаріниних батька й матір, бо селом відразу летить чутка про «Рольфа, що був такий славний, такий тихий хлопчик», і сам, мовляв, без татусевої допомоги трохи не став директором банку — якби ж не пішов був палити, атож, якби не пішов був палити машини та жбурляти каміння. І ось уже з дворів та сараїв виходять колишні друзяки, з якими він грав у футбол і прислуговував на відправах у церкві, поплескують його по плечу, обмацують, як ото роблять поліцейські на обшуку, і зчудовано питають: «Слухай, а де ж твій динаміт? Де твої гранати?» А Гольгер стоїть і дивується; він тут то «викапаний Шретер», то «викапаний Тольм», його пригощають цукерками, а якісь милі молоді жінки, похитуючи головою, переказують ним матері вітання — колись вони співали разом із Катаріною пісень про діву Марію... А потім хлопець проситься, звісно, покидати в Гелербах камінці. Собаки на ланцюгах у дворищі Комерців аж надриваються, і Гольгер іти повз них не хоче. І знову «Агов!», і сльози ще до прощання, і знову кава, і з бляшанок вишкрібають крихке печиво, а Гольгерові кортить, звичайно, зазирнути до дідової майстерні, де той поназварював стільки всілякої чудасії. А старий Шретер сидить і паплюжить однаково й комуністів, що вкоротили віку його братові, і ще гостріше — Аденауера, який усе, ну геть-чисто все зрадив — «зрадив і продав. Ти ось візьми сочевичне вариво, хлопче. Воно тобі до смаку? Чи не здається тобі, що загалом ти б не?.. Ох-ох-ох, минулось, та не забулось...» Він показує Гольгерові все — втулки, патрубки, де яка різьба, щось мудрує над старою гільзою від снаряда, і його трохи аж моторошно слухати, коли він знов і знов повторює про те, що зі своєї майстерні бачить «чітко-чітко, наче отак перед собою, вікно другого твого діда — чітко-чітко, кажу тобі, немов у візир, особливо вікно у ванній». У Шретерів незатишно; Луїза дуже набожна жінка, просто-таки святенниця, а старий Шретер тільки й знає, що ціле життя марить своїм «лівим центром».

Та коли він зрештою закінчує з усіма цими обов'язками, на нього щоразу находить справжня туга за Губрайхеном, за пасторським садом з високим муром, за червоним емальованим бідончиком на молоко, за садком і деревами в ньому, за плитою і дитячими іграми, за Катаріною, що, мабуть, уміє пояснити, чому вдома незатишно, тільки не може цього заперечити. «Ти ж повинен зрозуміти — оце озлоблення лівих чорних проти наступу, переможного руху правих чорних... Таж вони завжди плентались у хвості, припадали на обидві ноги, озлоблені, ошукані, ніколи не знали, що таке радість, бо їм просто не було чого радіти... А тепер поглянь ось на сочевичне вариво...»

Ця туга за Губрайхеном його лякає — туга за будиночком і садком, за їхньою з Катаріною та хлопцем самотністю, за отим захистком поруч із високим стосом дров, який він усе вивершує й вивершує... І отой щоденний ритуал з вечірнім походом по молоко та щедрим «доливком» від старої пані Гермес... Лякає оця туга за захистком, яку ще можна було б зрозуміти, коли він тільки вийшов із в'язниці і його цькувала Цумерлінгова зграя, намагаючись до того ж нацькувати на нього та на священика ще й людей у селі... Але тепер, через чотири роки, коли й Гольгерові вже виповнилося три.. Тепер йому мало б, мусило б хотітися поїхати з Губрайхена... А йому не хочеться. Невже він має, хоче доживати віку в Губрайхені, звівши всі свої плани та мрії до садка, дров, збирання овочів та фруктів, дитячих ігор?.. А може, стати в селі таким собі неофіційним і неоплачуваним порадником, якому люди приносять то шматок свіжини, то кошик яєць?..

Його жахає рутина, до якої призвело оце ходіння по молоко: відчиняєш двері, ставиш на полицю бідончик, цілуєш у щоку Катаріну, скидаєш із хлопця курточку, грієш коло плити руки, заглядаєш у горщик, з якого сьогодні йде навіть м'ясний дух — овочеве рагу з грибами, дивишся, чи вистачить на вечір відкоркованої пляшки вина чи доведеться відкорковувати нову, причиняєш віконниці, береш їх зсередини на защіпки, перевіряєш, чи не пересохла земля у вазонах з геранню... Надворі туман, вогко, в таку погоду не треба, слава богу, йти на прогулянку. Він з полегкістю вислухав по телефону Долорес,— вона повідомила, що не прийде на урок іспанської, бо організовує якусь демонстрацію на підтримку чи то Чілі, чи то Болівії; проте вона висловила своє задоволення їхніми успіхами в іспанській (і знов розмовляла з ними, як робить тепер завжди, принципово тільки по-іспанському), а на прощання кинула: «Venceremos[51]!». Де? Хто?

І коли потім у двері хтось усе-таки постукав, обоє, наполохані, аж здригнулись — вони ж бо вже тішили себе думкою, що розмовлятимуть цілий вечір по-іспанському, трохи послухають музику, і були здивовані, коли на порозі з'явилася Сабіна — з Кіт і молодим охоронцем, якого останнім часом іноді можна побачити в «замочку» — в коридорах та холах, у парку й у дворі. Сабіна з речами? Такого ще не траплялося. Валіза, сумка, торбинка з плетінням, у Кіт під пахвою дві ляльки та старий, пошарпаний лев, з яким вона не розлучається ніколи. Благально, майже знічено Сабіна промовила:

— Я розумію, я не вчасно... Але я повинна була прийти до вас, побалакати, і взагалі... Ми з Кіт можемо спати в комірчині...

Це була непогана нагода ще раз помилуватися непохитною, винятковою сердечністю Катаріни; на її обличчі навіть не промайнув подив чи збентеження.

— Та заходьте ж! Заходьте й сідайте з нами вечеряти. У нас є щось смачненьке. Це дуже добре, що Гольгер хоч раз пограється не з нами, а з Кіт. Та заходьте, кажу ж! От тільки... Щодо твоєї безпеки... І ти ж знаєш, я не іронізую...

— Мене охороняють,— мовила, всміхнувшись, Сабіна.— Пан Гендлер — ви ж його знаєте — виявив люб'язність і згодився поїхати зі мною. На материній машині... Я свою таратайку залишила Ервінові... А пан Гендлер з наказу пана Гольцпуке взяв на себе обов'язки охороняти мене...

Молодий охоронець тільки кивнув головою і сказав:

— Зараз я піду на пост. Треба оглянути все й доповісти начальникові про обстановку. Він, мабуть, пришле підкріплення. Відповідальність... Пасторський будинок здоровенний... І сад величезний...

— Надворі досить прохолодно,— озвався Рольф.— І щось схоже на дощ. Принаймні такий густий туман... Ходімо, я покажу вам зручненьке місце...— І враз похопився: — На мій погляд, зручненьке. Треба й священикові сказати...— Він провів Гендлера стежкою через сад до піддашка, зробленого з бляхи та армованого скла, біля льоху.— Гадаю, звідси вам буде добре видно й сад, і мур, і нашу хатину. А якщо ви... Адже можна принести вам щось поїсти чи?..

— Дякую,— мовив Гендлер, тоді став під стіною і прикинув, як і що звідси видно.— Дякую, все буде гаразд. А потім надійде мій напарник. От тільки... А у вас знадвору біля хатини немає лампочки?

— Є. А що?

— Може, ви її ввімкнете?

— А чого ж.

— Дякую. Даруйте, але я хотів би попросити... Не приносьте нічого їсти... Я б, звісно, залюбки...

Цієї миті в церкві спалахнуло світло, впало з високих вікон у сад, і Рольф — причину цього він ніколи не зміг би пояснити і так ніколи й не пояснив — злякавсь. Він кинувся притьма до ризниці, поторгав двері, тоді подався назад через сад, вибіг у вузеньку хвіртку на вулицю й уздрів перед церквою Роїклерову машину з відкритим багажником (кришка була піднята вгору); а з дверей саме виходила з двома валізами молода жінка, якої він досі ніколи не бачив; на кожному плечі в неї погойдувалося по сумці. Жінка кивнула йому головою, поминула його, і він озирнувся на неї: бліде, суворе обличчя, довгі, розпущені каштанові коси... Вона поставила до багажника валізи і, перше ніж покласти сумки, трохи повернула голову й усміхнулась. Він рушив до неї і хотів був відрекомендуватися, але вона похитала головою і сказала: