Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

Цілком можливо, сказав їй адвокат, що Бройєр заявить, нібито нічого не знав або ж, хоч це й малоймовірно, визнає, що знав і покривав їх, а може, запевнятиме, що довго терпів, однак потім терпець йому урвався, особливо коли з'явилися документальні підтвердження, а з огляду на закони про пресу, завдяки яким Ерна, бувши сусідкою тієї Фішер, стала героїнею дня й опинилась у центрі уваги громадськості, варто посперечатися, бо все це досить «спірно й неоднозначно». Як її чоловік Бройєр, може, й «страждав і терпів» (щоб дуже, то він і не страждав, хай йому абищо; скоріш за все для нього, з його збоченнями, це була навіть своєрідна втіха!), але якщо він не подасть на розлучення, то нашкодить своїй репутації, надто репутації ділової людини. Історія справді стала надбанням громадськості, і про це слід посперечатися, бо питання таки спірне, і, звичайно ж, винна тут не вона, й не Петер, а Бройєр, що не може втримати язика на припоні й прагне списати своє банкрутство на якесь «шкідництво». На її думку, цілком можливо, що він сам подзвонив комусь із газети, у нього на це розуму вистачить, і коли вже найшла коса на камінь, то вона не мовчатиме, вона викладе їм увесь той бруд просто на стіл. А якщо Бройєр справді візьме гору, тоді вона — про це їй натякнув адвокат — заявить, що «стала жертвою безпеки», і тоді з'являться, як пояснив адвокат і підтвердив Бройєрів маклер, зовсім нові свідчення, і їх у крайньому разі доведеться заслуховувати на показовому процесі. Одне слово, так: якщо він неодмінно схоче взяти розлучення, гаразд; але з'ясовувати, хто винен,— про це не може бути й мови. А платить нехай він, вона ж знає, скільки в нього на рахунку.

Підпряжеться, певна річ, і Клобер; у нього через оті перевірки клієнтів спливли на поверхню прикрі речі — контрабанда і щось там іще з рідким пальним, вона в цьому ділі не тямить, але головне те — і це довело Коблера до шаленства,— що декотрих клієнтів, з якими він колись прокручував, сказати б, не зовсім законні оборудки (мав їх і Бройєр з якимись дивними італійськими торговцями годинниками!), отож цих клієнтів він утратив, бо кому ж охота самому лізти в «наставлену „лягавими“ пастку». Одне слово, оборудки, що доти зв'язували тих людей з Клобером, вони могли робити й з кимось іншим; і Клобер досить прозоро — не те що напрямки, а все ж ясно — натякнув, що тепер зі страхом жде податкової ревізії. В усякім разі, Клобер теж «жертва безпеки», сумніву нема, і створено вже цілу адвокатську групу, що збирає по всій країні «жертв безпеки», навіть якщо вони просто зазнали неминучої моральної шкоди від постійної присутності поліції на міських вулицях і в селах. Є вже один засвідчений відповідними паперами випадок із молодою дівчиною, батько й мати якої живуть у сусідстві з якимсь великим «тузом»; до певного часу та дівчина мала в школі непогані успіхи, всі це підтверджують, а тоді нерви в неї сплохували, провалилась на іспиті й наклала на себе руки. І що через цю безпеку впали ціни на земельні ділянки, так само засвідчують відповідні папери. Якщо те, що вона почула, правда — нібито історії з податками, а може, й отими сумнівними оборудками, а також «статевими зносинами» (хай навіть усе це виявилося й унаслідок перевірок з метою безпеки) самій безпеці не загрожують,— і якщо охоронці не повинні були нічого розголошувати, а навпаки, мали тримати все в таємниці, однак через їхні недогляди та помилки воно спливло на поверхню, то хто тепер відшкодує їй збитки?

Щодо цього адвокат переконав її цілком. Він наполегливо, вже вкотре застерігав її, щоб вона ні в якому разі, жодним словом, навіть натяком не прохопилася про те, що колись, мабуть, однаково втекла б із Шублером; це, каже адвокат, сплутає всі карти, зіб'є судочинство на хибний шлях, зокрема й щодо «жертв безпеки».

З бунгало у Блорі та в Петерову квартирку — це, звісно, був справжній шок із непогамовними зітханнями й морем сліз. З восьми кімнат, двох ванних, саду й плавального басейну та в ці тридцять вісім квадратних метрів, де є тільки душ, тоді як вона так любить поніжитись у ванні, любить з басейну — в ванну, з ванни — в басейн... І взагалі... Грошей чортма, тіснота, а щойно вийдеш на вулицю, одразу натрапляєш і на пристойних, і на непристойних з вигляду чоловіків, і вони безцеремонно пропонують їй за кілька марок «потасуватись» (дивне якесь і зовсім не симпатичне їй слівце), а як подумаєш, що грошей чортма... Ні, на цю стежку їй не хочеться ступати. Колись, ще до того, як вийшла заміж за Бройєра, вона іноді була близька до цього! Вона працювала тоді в Бройєра продавщицею, багаті іноземці купляли коштовне каміння й прикраси, і той чи той запрошував її на чарочку до себе в готель. Ні, цього вона ніколи не робила, за гроші — ніколи. До того ж Петер одразу ж помітить і нізащо такого не потерпить, хоч сам за ті ж таки кілька марок мусить хекати цілісінький божий день — щось переносити, складати... Це підробітки незареєстровані, звісно. Влаштуватися на постійну роботу важко, отож вимагати пристойної платні Петерові й не випадає. Це так, наче тобі помалу затягують на шиї мотузку. І хоч Петер ніколи й не бурчить, вона однаково відчуває, що все це його дратує; адже в Бройєра він уже майже «вибився був у люди», став хай, правда, й не комерційним директором або чимось таким, а все ж закупником чи розпорядником,— як-не-як, він учився на економіста. Ні, ні, вона повинна шануватися, повинна триматись, він-бо справді її любить, намагається зробити її щасливою, ніколи не свариться, не скиглить, тільки часом сидить такий мовчазний, серйозний і трохи забагато читає. А до телевізора його й на вірьовці не затягнеш, хіба вряди-годи піде в кіно, а після сеансу вони десь зайдуть випити по чарочці; на танці Петер ходить теж дуже рідко — каже, що для «танцюльок» уже застарий. Добре, що хоч оті розпитування вже минули й газети дали їм спокій.

Лишилося тільки одне і, мабуть, найгірше: оцей гамір надворі, проти якого не допомагає вже й снодійне. «Оті розтриклятущі свині» — хто? — провели до міста автостраду, в самісінький центр, а до неї — під'їзну дорогу, і все це шурхотить, шурхотить, шурхотить день і ніч, а коли часом на хвилини дві-три, не більше, і змовкне, то вона однаково знає, що це шурхотіння ось-ось повернеться, накотиться новою хвилею, а тоді знов відкотиться, і вона встає, виходить у халатику на сміховинно манюсінький балкончик, закурює і думає про втечу. Куди?.. А як чудово було у Блорі... І коли б не ота ідіотська безпека, то Бройєр, може, кінець кінцем пристав би на якийсь варіант «утрьох»... Це шурхотіння іноді переходить у гуркіт... Ні, зачинені вікна нічого не дають, а протишумові шибки такі дорогі, та й дихати потім не буде чим... Спати при зачинених вікнах? Та ні, вона ж задихнеться! Не допомагає ніщо, ніщо не допомагає — ні протести, ні виступи громадськості, ні збори в пивній на розі, де вони мусять вислуховувати єлейну балаканину відповідальних осіб; допоможе тут тільки одне: виїхати, переїхати, поїхати, втекти. Бувають ночі, коли вона, накурившись і добряче випивши, годинами стоїть на балконі, мерзне і б'є себе кулаками в скроні, ладна махнути на все рукою і піти геть — просто піти геть, куди очі світять. Не допомагають ніякі затички у вухах, і навіть коли на кілька хвилин западає тиша, у голові в неї так само гуркоче; гуркоче, коли вона їде автобусом до Блора, заходить у гості до давніх знайомих, що хоч і шкірять зуби, а все ж розмовляють із нею мило,— скажімо, ті ж таки Бееретци, яких вона благає здати їй у найми кімнатку, хай то буде навіть темна комірчина, просто закуток, де вона зможе перебути ніч, поспати, виспатись. Але потім починається: можна було б, мовляв, прибрати, обставити одну з кімнат у мансарді й, «незважаючи ні про що» — на що? — дати їй спокійно там пожити — коли й не за спасибі, то принаймні за платню дуже невелику... На що вони тільки не згодні, то це щоб вона, боронь боже, не «привела туди чоловіка»; ні, цього, мовляв, робити не можна, а то... А саме це її і не влаштовує, йти туди без Петера вона не хоче. Він працює, як каторжний, не цурається найбруднішої роботи, вже й так наймається тільки разом із турками, навіть з італійцями дуже рідко, і дійшло до того, що місце на сміттєвозі для нього було б як підвищення на службі, посування по суспільній драбині. І оце він не має права в неї спати? Ні, тоді краще не треба.

А йти до Сабіни Фішер їй не хочеться. Вона вже шкодує, що облаяла ту по телефону; Сабіна ж бо така мила жіночка, славна сусідка і, зрештою, ні в чому не винна. Мабуть, у неї можна провести вихідні, коли вдома нема її чоловіка (до речі, а той, як танцював із нею, виявився таким джигунчиком!). А втім, не треба. Що ж до Клоберів, то ці годяться хіба лише в союзники, загалом вони їй не до вподоби — при першій нагоді лізуть у душу — розказуй їм подробиці розлучення, ще й пускають шпильки з приводу їхньої з Петером різниці в роках. А як же гірко дивитися, хоча б і здалеку, на бунгало, в якому й досі ніхто не живе! Видно, Бройєр і сад занедбав, і в басейні в нього болото, і салат пішов у стрілку, а в перестиглій квасолі кишать жучки... Все справді «занепадає», і вона, повертаючись додому, знову з жахом думає про ніч, про шурхотіння, гуркіт, про те пекло, яке вдень здається їй ще стерпним; а вже буває й так, що вона лежить у сльозах поруч із сонним Шублером, тоді встає, ще раз прикладається до пляшки, потім усе ж засинає і прокидається аж уранці, коли Петер іде під душ. Тоді вона рушає, заточуючись, до ніші, де стоїть плита, й готує сніданок; не прокидається вона зовсім навіть після кави, і ще добре, що він, прощаючись, щоразу пригортає її, цілує й шепоче: «Я зроблю все, що зможу, аби лиш нам вибратися звідси. Ти тільки не зволікай з розлученням, і ми одружимось. Я так тебе кохаю!..»

Гарні слова промовляють небалакучі Петерові вуста. Але ж він, мабуть, не сліпий і має бачити, як у неї марніє шкіра, яке сіре й зморшкувате буває іноді вранці обличчя, і їй уже не вдається душем, масажем і всіма оцими мазями та кремами домогтися отої «молочної чарівливості», що колись викликала в нього такі захоплені, хоч і не багатослівні, дифирамби. Вона старіє; кожна безсонна ніч робить її, мабуть, на місяць чи й більше старішою, не повертає їй свіжості й спиртне, і сірість на шкірі залишається, хоч скільки вона втирає мазі та креми, масажує себе і обливається водою, а їй же не хочеться, щоб Петер у ній розчарувався... Він її кохає, і це так гарно промовляють раз у раз терпкі студентські вуста, і вона його любить, і ось уже збулося те, на що вона якось натякала адвокатові: що колись вона однаково з ним утекла б, тільки ж не в цю квартирку й не в цей квартал, де від гуркоту помалу втрачаєш глузд. Ще рік, а може, й півроку, і вона витягла б із Бройєра достатньо, відкрила б крамницю — десь у тихій місцині, щось на взірець «Крамнички тітоньки Еми», таке їй до душі, а може, й салон мод. А Петер довчився б таки, і вона взяла б із дитячого будинку хлопчика чи дівчинку. Адже вона цілком нормальна жінка, зокрема й щодо сексу, зрештою, її стосунки з Петером якраз і довели, що вона нормальна. Шкода тільки, що їй бракує внутрішнього спокою для якоїсь гри — скажімо, в шахи чи в інші, не такі складні ігри, які він так любить, бо для мюле чи гальми[52] треба бути спокійнішою. У перші тижні через телевізор трохи не дійшло до катастрофи; вона ж бо звикла дивитись о сьомій новини, тоді повечеряти, погортати програму й вибрати собі щось на вечір. А в Петера тільки оцей невеличкий портативний телевізор, чорно-білий, та ще й не зовсім справний — екран майже завжди миготить, звук іноді пропадає. А вночі — гуркіт, шурхотіння, і навіть нема телефону; а вона ж бо день при дні сидить сама-самісінька і могла б подзвонити тому чи тому, давнім подругам, Елізабет, що тепер держить пивницю, чи Герті, яка таки відкрила свій салон мод. А колишнім приятелям краще не дзвонити: дехто з них стає по телефону таким настирним, аж неприємно, і тоді напливають спогади про оті кляті дурниці... Не хочеться ж завдавати Петерові болю. А надзвонювати людям з кабіни телефону-автомата — це вже не те. Хтось завжди стовбичить під дверима та ще й стукає. А от вмоститися біля телефону, спокійно, не поспішаючи погомоніти, закурити сигаретку — це ж зовсім інша річ!

Гроші теж помалу кінчаються. У неї, звісно, є в банку свої заощадження, ще з давніх часів — іноді вигадувала дещо з грошей на господарство, адже Бройєр дріб'язковий не був, дріб'язковим він став уже потім, і коли двічі-тричі на день їй доводиться сідати в автобус чи в електричку, то вона вже починає замислюватись. Ще добре, що тепер у неї більше клопоту, ніж у Блорі,— адже Бройєр наполягав, щоб вона нічого не робила; дати в домі лад, прибрати зі столу, сходити до крамниці, зварити обід... Найбільше вона любить поратися коло плити, адже Петерові її страви явно подобаються — після стількох років парубоцького життя на яєчні та сосисках, а коли справи йшли краще, то й на розігрітих консервах. Куховарить вона залюбки, це відвертає її увагу від отого шурхотіння та гуркоту, а також від думок про наступну, ще одну безсонну ніч. Їй приємно накривати по-святковому для нього на стіл (як-не-як, вона мала ж право прихопити з собою власне придане), дивитись, як він їсть... Його спокій і ласки діють на неї просто цілюще. Петер такий милий хлопець, не вельми балакучий, на жаль, противник телевізора, і хоч раз у раз і просить її, щоб вона будила його, коли не може заснути, вона на це не зважується, тільки дивиться, як він лежить і спокійно спить, звиклий до цього гуркоту. Обличчя його у сні лагідніше, і вона, звісно, розуміє: вічно отак із ним не триватиме, ні, й вона стає перед дзеркалом і вже вкотре починає придивлятися до своєї шкіри; ні, вічно так не триватиме, це взагалі триватиме вже не довго, потім навряд чи комусь уже й на думку спаде запропонувати їй «потасуватись». Потім вона, мабуть, повернеться додому, до Губрайхена, вже не Ерною Бройєр і все ще не Ерною Шублер, а знов Ерною Гермес, повернеться, ще не забувши, як треба поратися біля доїльних апаратів, подавати хворому батькові в ліжко їсти, прибирати за ним, доглядати його... З Бройєром її там ніколи не зустрічали дуже радо; він був для її рідні надто «вітряний», а брат називав його «якимсь слизьким». А з Петером... Їхати туди з Петером вона не зважується. Хоча, зрештою, там у неї є своя кімнатка, і вона завжди стоїть вільна: ліжко горіхового дерева з високими бильцями, умивальник з мискою, нічний горщик («Кімната всякчас тебе жде, але тільки тебе». І ще: «Як приїдеш, не починай тільки знову викидати своїх коників»).

Хто ж їх викидає, ті коники? Юпп Гальстер, що якось у неділю вранці ні сіло ні впало взяв та й застрелив свою жінку, чи молодий Шмерген, що теж ні сіло ні впало якось у неділю пополудні взяв та й повісився. Це правда, з одним одруженим чоловіком, Гансом Польктом, у неї «дещо було», але Ганс не став же розлучатись, і вона переїхала до міста. Що було, то було. А отому Тольмовому сину, Сабіниному братові, в якого рильце в пушку ще більше, ніж у Петера, вони дали спокій, і він так собі там і живе, хоч із тією жіночкою, комуністкою, теж не одружений і вона має від нього дитину.

Оце надзвонювання з телефонної будки її аж дратує. Коли Фішер не взяла трубки й за третім разом, вона набрала номер Блюм, почула, що Сабіна поїхала до Тольмсгофена, зателефонувала туди й почула, що давати довідки вони не мають права, атож, по телефону не мають права, однак вона не вгамувалась, поки не додзвонилася до Сабіниної матері; кінець кінцем стара повинна її пам'ятати, адже вони бачилися іноді за чаєм — першокласна, до речі, жінка; але та спершу теж вагалась, потім таки пригадала її і після довгих умовлянь та зволікань («Я ж не маю права, їй-богу, не маю права, люба пані Бройєр... Мені вже стільки разів за це перепадало...») сказала, що її дочка «переїхала» — саме «переїхала», висловилась вона, а не поїхала — в Губрайхен, до її сина й дала навіть номер його телефону. Але вона туди не дзвонитиме, ні, вона туди сама поїде — мабуть, на велосипеді, ще й, може, візьме з собою Петера. А в тої Фішер, певно, можна буде й грошей попросити. Адже гроші в неї є.

Перед телефонною будкою стояло, побрязкуючи дрібняками троє хлопчаків; вони багатозначно посвистували, а один із них процвірінькав:

— А я й не знав, що тепер дівчатка видзвонюють клієнтів самі!

Невже в неї справді такий — уже такий — вигляд? Якийсь багатообіцяючий? Ох, пора, пора забиратися звідси геть! Може, їй ще пощастить улаштуватися економкою в осиротілому Гальстергофі. Працювати вона ще не забула, і її шкірі це не зашкодить, а Петер... Петер там навіть зможе, мабуть, застосувати свої знання з економіки, до того ж він, здається, вже не цурається ніякої роботи, навіть найбруднішої, треба тільки, щоб кожне з них мало свою спальню, тоді все буде гаразд,— це ж зовсім не означає, що вони мають нарізно спати. От молодому панові Тольму окрема спальня не потрібна, той має право ночувати разом зі своєю комуністочкою, навіть у тіні пасторського будинку, а тим часом і сам не далеко відбіг від отих «підозрілих». Принаймні був чи міг би стати гіршим за її Петера.

Услід їй усе ще посвистували ті юні кретини.

9

Сабіна не виходить йому з голови. І це не тільки оте розчарування, не тільки думка про сварку з Фішером і «дружню увагу», яку тепер знов виявлять до них люди Цумерлінга; це й сама дитина, стурбованість за те, що з нею буде. Якби Фішер усе ж таки вирішив, незважаючи ні на що, усиновити чи удочерити дитину, то Сабіна, мабуть, однаково на це не пішла б, і виникли б правові проблеми, розв'язати які не просто. Думка про те, що з Тольмсгофена доведеться поїхати, міцно засіла в голові, глибоко пустила коріння й набирає сили. Крім того, він стомився, дуже стомився і вже шкодує, що запросив Блюртмеля з його Свою на вечерю. Ті прийняли запрошення навдивовиж одразу — певно, тут доклала зусиль сама Кленш, яка виявилася вродливішою, ніж на фотографії, до того ж, видно, допитливою і не байдужою до авторитетів. А коли він спробував її уявити, то вона здалася йому навіть екзальтованою, схожою чимсь на осу й хоч і не надокучливою, але й не дуже несміливою чи, тим більш, затурканою. Блюртмелеві все це було, мабуть, досить прикро, однак він, незважаючи ні на що, поводився тактовно, стримано, вмів майже з упевненістю канатохідця влазити то в шкуру слуги, то в шкуру гостя, виявляв готовність допомогти, водночас нічим не виказуючи свого залежного становища. Поки Кете з Євою справляли на кухні хихоньки, Блюртмель навіть узявся накривати на стіл, і ця його старанність нагадувала готовність допомогти скоріше уважного гостя, ніж запрошеного слуги. В цій його здатності до перемін, у цих майже непоясненних і все-таки відчутних нюансах було щось навіть заспокійливе. Це була гра, майже вистава, і він, Тольм, добре розумів, що на домашніх вечірках Блюртмель міг би виконувати які завгодно ролі: господаря, слуги, швейцара, щомиті ладного допомогти гостю, дивлячись на якого, забуваєш, що він, власне, слуга. Блюртмель приготував йому коктейль, після якого він справді забув про втому, про Сабіну, конференцію, інтерв'ю, Бляйбля і про те, що Тольмсгофен мають знести. Потім Блюртмель поставив касету,— полилася тиха музика, Шопен,— весело, навіть збуджено нарізав на кухні цибулю і анітрохи не збентежився, так ніби це його й не обходило, коли Кете, оскільки Сабіна не залишилась, а поїхала далі, все ж запропонувала його Єві кімнату для гостей, сказавши: «Там вас хоч не розділятимуть цілі поверхи!». Він чув на кухні сміх — там якнайретельніше збивали яйця на омлет, відкривали заради такої нагоди бляшанки з супами, відкорковували пляшки. Блюртмель признався, що, хоч і дуже любить ікру, однак іще ніколи не важився купляти її собі, і навіть ці слова, що недвозначно засвідчували соціальну відмінність між ними, не порушили гармонію в домі.

А коли прийшли ще й Шретери — нарешті Кете «таки пощастило» їх запросити,— то для нього це було вже трохи аж зайве. Та все ж таки вони живуть в одному селі, доводяться одні одним, хоч і не офіційно, родичами, у них, як-не-як, є онук... Особливо делікатним питанням було те, як їм одне одного називати, і вони так ні на чому й не стали навіть після того, як разів три чи чотири бачилися в Рольфа. Звертатися до нього на «ти» Шретер просто не насмілювався. Найбільше, чого від Шретера можна було добитися,— це «Тольм» і «ви»; Луїза, його дружина, зупинилась на «Фріц Тольм» і «ви»; зате Кете просто-таки заборонила обом казати на неї «пані Тольм» чи «пані Кете» й просила називати її лише «Кете» і «ви». Але зустрічалися вони дуже рідко, щоразу плутались у звертаннях, отож кінець кінцем усе зводилося знов до «пана» та «пані». Кете в таких випадках починала згадувати про давноминулі часи: «Уявляєте, ми ж могли б познайомитися ще тоді, коли я жила у своєї свекрухи в учительському будинку й ходила з Рольфом на руках селом або коли жила в графині, чи й іще раніше, коли була в Іфенгофені ще Кете Шмітц... Може, познайомилися б десь на карнавалі чи на храмовому святі — пішли б разом танцювати, і я сказала б: „Називайте мене Кете!“»

— Але ж цього не сталося,— відповідав Шретер зі своєю лагідною і водночас гіркою усмішкою.— Цього не сталося. «Тольм» і «ви» — це я розумію, але «Кете» і теж «ви» — цього я вже не розумію. А просто «ви» — це, як на мене, надто нешанобливо, надто безглуздо, до того ж я не можу казати й на вас «Тольм» і «ви». Всі ці вигадки з іменами мені однаково здаються надто американськими. Ні, цього я не розумію.

— Коли він ще ходив у селі до школи, та й пізніше,— казала Луїза Шретер,— я була надто мала, щоб на нього «тикати», а то тепер мені, либонь, легше було б перейти на «Фріц» і «ти». Атож, шампанське я люблю... А що ми, власне, святкуємо? А-а, ну звісно! Пардон, звичайно! Ну, тоді щиро вітаємо! Щастячка вам!

Шретер не схотів пити нічого, крім пива, закурив люльку й, коли стіл уже накрили і Єва Кленш принесла суп, промовив: