Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

Влаштувати це було не важко, тільки ж до Комерцової садиби зовсім близько. Тож вони вирішили поїхати кружним шляхом, і Блюртмель виявив готовність повезти їх. Єва Кленш заявила, що прибиратиме на кухні, й нікому не дозволила їй допомагати. Він, звісно, охочіше пішов би до спальні, але мусив їхати з усіма, до того ж треба було повідомити про їхній намір охоронця. Їхню «гладку машину» Луїза безцеремонно назвала «справжнісінькою муркотухою. Тут навіть не відчуваєш, що сидиш у машині!» Під час цієї недовгої поїздки вона просто розкошувала. Блюртмель кілька разів проїхав тим самим кружним шляхом, назвавши його «колом пошани». Луїза уважно слухала розповідь Кете про всілякі зручності й вигоди в машині: шибки опускаються й підіймаються автоматично, є невеличкий бар, навіть телефон. Луїза попросила дозволу скористатися ним і набрала Катарінин номер; спершу вона побалакала з Рольфом, потім з дочкою («Вітаю вас, а також любу пані Фішер з борту килима-самольота!.. Тільки не сприймайте цього так серйозно... Що? Політика!» А Блюртмель, якого простодушна Луїзина радість явно смішила, ще й увімкнув стереоустановку, поставив касету з Бахом, і в Луїзи аж сльози виступили. «Дивіться — то жених. Немов ягня, стоїть, притих...» Потім Луїза дозволила Шретерові втерти їй сльози. Тому, як видно, все це було трохи неприємно, однак він мирно пробурмотів:

— Ох, душко, не бери так близько до серця!

А вона відповіла:

— Ага, я ще ж зроду отак не слухала, хоч сама стільки разів підспівувала...

Біля Комерцової садиби вони зупинилися, Кете попросила Блюртмеля перемотати плівку, і Луїза радо взяла касету.

— Господи, я ще зроду не слухала Баха з такою насолодою,— сказала Кете.— На, візьми собі...

— А я й не знала,— промовила Луїза,— що таке записано й на плівки. Візьму залюбки!

Позаду зупинилася супровідна машина, і з неї вискочило двоє охоронців; загавкали собаки, всі відчули себе незручно, і Луїза на прощання сказала:

— Але тепер ви повинні якось і до нас завітати — ми ж таки родичі! Вони, звісно, не одружені, але ж це наші діти, і живуть у злагоді.

Ці кілька сот метрів до замку він охоче пройшов би попід руку з Кете пішки, але сів у машину — думка про ускладнення, що їх може викликати така нічна прогулянка, наперед псувала будь-яку втіху від прогулянки. Тольмсгофен з усіх чотирьох боків відкритий; групи дерев, кущі, верби над Гелербахом... Все непроглядне, вулиця погано освітлена... І коли він допоміг сісти в машину Кете, а тоді, повагавшись, сів за допомогою Блюртмеля й сам, то відчув, що охоронці нервують, хоч і намагаються триматись чемно. Ні, про ці сім, ці вісім хвилин нічної прогулянки селом шкода й думати.

А Блюртмель уже знову ставав іншою людиною; це був іще не зовсім слуга й шофер, але вже й не зовсім гість; принаймні в його дбайливих, майже співчутливих рухах і доторках дедалі більше відчувався професіоналізм. «Це людина,— подумалось Тольмові,— глибину й різнобічність якої я ще тільки пізнаю. А він же завжди здавався мені байдужим...»

Всього дві хвилини — і вони вже на яскраво освітленому подвір'ї замку; знову виходиш із машини, знову відчуваєш Блюртмелеві руки, його плече, а Кете знову бліда і якась серйозна, і коли в ліфті він хотів був заговорити, вона тільки похитала головою й показала на стелю, де вмонтовано мікрофон; губи її стомлено обвисли — певно, вона випила таки трохи забагато. Блюртмель уже вибіг сходами нагору й стурбовано чекав їх біля ліфта; він лагідно запропонував свою допомогу — зробити кілька вправ, трохи розтерти водою,— і коли вони люб'язно відмовились, нагадав, щоб вони «в разі чого» подзвонили йому.

Єва Кленш уже пішла до себе; в кухні, салоні, їдальні — скрізь було прибрано. Кете ступила до ванної, відчинила вікно, потім вистромила з дверей голову.

— Мені оце спало на думку,— сказала вона,— що від Шретерів сюди добре видно, хоч у вікно видивляйся. Ось поглянь, у них там унизу світиться. Луїза саме сидить у Катаріниній кімнаті й слухає на дешевенькому магнітофоні Баха. Ти бував у колишній Катаріниній кімнаті?

— НІ.

— Там як у невеличкому музеї. На стіні — фотокартка: Катаріна в день першого причастя, поруч — репродукція Лохнерової мадонни... Мао Цзедун, Че Гевара, Маркс і якийсь італієць — не пригадую тільки, яке в нього ім'я. А на нічному столику — її старенький магнітофон, чи як там ті штуки називаються. Коло нього вона тепер і сидить, наша добра Луїза, сидить із заплаканими очима й слухає Матвієві страсті. Я подарую їй кращий апарат, новенький, гарний і з добрим звуком. Я дуже стомилася, Фріце. Дуже стомилась. А ти після отої вранішньої веремії, либонь, уже ледве живий. Після отих інтерв'ю... Вони вийшли в тебе непогано...

Він підійшов до неї, поклав їй на плече руку й подивився туди, де в Шретерів ще горіло світло.

— А знаєш, коли я давав інтерв'ю, мені спала на думку ідея: можна було б наготувати цих інтерв'ю для радіо й телебачення про запас — сказати б, «наконсервувати». З приводу питання про об'єднання, про заробітну плату, з питань культури, внутрішньої та зовнішньої політики, безпеки... Можна навіть робити незначні варіації, це створюватиме враження злободенності. Розводячись перед мікрофонами й телекамерами, я думав про зовсім інше й ні разу майже не відповідав на прямі запитання прямо, хіба тільки, коли мова заходила про дітей. Треба буде порадитися з Амплангером — чи не можна сісти якось і з півдня «поконсервувати» отакі інтерв'ю? Мені тоді доведеться, звісно, кілька разів перевдягатись — одежа відіграє важливішу роль, ніж слова, вона чіткіше підкреслює різні ситуації. Тло теж має бути різне, і зробити це не важко: то книжки на задньому плані, то картини, то сучасні меблі, то античні. Так ми уникнемо надмірних витрат і зайвого клопоту. А в інтерв'ю для радіо я міг би щоразу трохи змінювати голос — то трішечки хрипкуватим, то чистішим, то бадьорим, а то стомленим... У такий спосіб за сім-вісім годин можна записати на плівку інтерв'ю на кілька років наперед. Я міг би наговорити на плівку й надгробні слова — на Корчеде, Потзікера, Пліфгера. А може, й на Бляйбля. На кардиналів і президентів. Як ти гадаєш?.. Певна річ, у цьому має взяти участь хтось із профспілки.

— Ті на таке не підуть. Адже вони хочуть, щоб завжди був... Як це воно зветься?.. Живий ефір!

— Вони це називають live[54]. Але ж буває, що запис на плівку справляє враження живого ефіру краще, ніж сам отой live. Вероніка колись мені пояснювала, нібито штучні птахи — ті, що їх накручують,— бігають природніше, ніж живі. Тож я собі й подумав, що магнітофонний чи відеозапис може справити враження куди природніше, ніж прямий ефір. Те, що вони називають «живим», насправді мертвіше від мертвого. Таке мертве, як «Блетхен», що вмерла у мене в руках. А тепер буйно розростається...