Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Я не маю права й не став би вам нічого розказувати. І ви самі знаєте, я й права не маю, і не стану розказувати... Заради вашого сина й заради вас самого, а не лише через такі завбачливі поліційні приписи. Ми покладаємо надію на телефон — як і ви. Дозвольте поставити вам іще одне запитання — абстрактне, теоретичне, а може, й логічне: яким транспортом ви — як один із «тих», а також людина, котра трохи знайома з логістикою,— яким би транспортом ви скористалися, коли б надумали дістатися сюди, до наших країв?

— Про літак, автомашину, поїзд не може бути, як на мене, й мови. Залишається тільки один транспорт, і він здається мені найзручнішим, може, навіть найлогічнішим: велосипед.

— Велосипедом швидко не поїдеш. А чом би не мотоцикл?

— Це досить клопітно. Кажете, швидко не поїдеш? Це не грає ролі. Все залежить від того, як сплануєш і підготуєш справу — одне слово, коли виберешся в дорогу. Ви, може, подумаєте: тоді чого б уже зразу не пішки? Я міркую собі так: пішки — це впадає в очі; від того, хто йде пішки, люди завжди сподіваються, що він спинятиме попутні машини, а це небезпечно, тоді як їхати на велосипеді — просто шик. До того ж на велосипеді ні від кого не залежиш. Одне слово, я ставлю ставку на велосипед. І дозвольте мені висловити ще одне міркування. Обчислювати Беверло вчився як банківський службовець, а балістику вивчав у бундесвері — він служив в артилерії.

— Ви, до речі, теж.

— Так, ми з ним були разом. І в бундесвері також. Відмовився тільки Герберт, мій брат.

Іноді він наїздить і до Цельгерів, щоб допомогти в саду Веронічиній матері. Поле бур'ян, підстригає живопліт, рве яблука, груші, сливи, смородину й ожину, копає картоплю, і коли вони пораються вдвох десь у глибині саду чи, скажімо, палять картоплиння, вона підступає до нього близенько й шепоче: «Ти про неї щось чув?» І він розповідає їй, що чув від матері, Сабіни чи Герберта,— про Марію царицю небесну й таке інше. І про те, що Гольгер нівроку... Пані Цельгер, яку він усе ще називає мамою, постаріла, зробилася мовчазна, дуже нерішуча й не на літа ляклива. Років їй, мабуть, п'ятдесят п'ять, не більше, і з дітей у неї тільки одна Вероніка. Кілька разів її обдурили репортери з газет і телебачення, і вона заходилася розповідати їм про те, які злочини чинять банки, яка легкодуха церква... Відтоді жінка майже нікого в дім не пускає. А Цельгер лікарську практику покинув — колись вони побили камінцями емальовану табличку з його ім'ям, і чіпляти нову він не зважився. Як-не-як, а він був тут, у Гетціграті, понад тридцять років лікарем, і вони повинні були знати його, а не розбивати таблички й не мазюкати на стінах казна-що.

Він пришкандибав до саду — в руці ковінька, в зубах люлька — й пробурчав:

— Хто ж усе це варення їстиме, Пауло? Хто їстиме всю цю картоплю? Адже біженців, яких ти годувала, вже немає. Ти знаєш, Рольфе, якби вона знала, де Вероніка, то послала б їй ожинове варення.

— Атож, послала б. І хлопчикові послала б. І навіть йому, Генріхові. Адже ж і у в'язниці годують, і варення дають. Навіть убивцям дають варення. Я б так і зробила — послала б їм усім варення.

Потім вони пили каву, їли тістечка, а коли він брав з собою Гольгера, то старі давали малому гроші на морозиво. Цельгер курив люльку, щось бурмотів собі під ніс і нічого не хотів слухати про те, що «часи неприязні минули» і зла на нього в Гетціграті ніхто вже не має. Він знай бурчав:

— О, тепер зло зачаїв я і чаїтиму його до останньої своєї години. Чхати я хотів на їхнє співчуття, їхню злість, їхню довіру й недовіру! Не було такої ночі, щоб я не схоплювався на ноги й не біг до них, біг через кожнісіньку дрібницю, без мене не обходилися жодні пологи, я ніколи не відмовлявся допомогти... Тридцять років! І в тяжкі повоєнні часи, коли вночі небезпечно було навіть на вулицю виходити... А тоді на тобі — починають раптом бити вікна, трощать табличку, вимазують стіни... І ніхто, жодна-жоднісінька душа не прийшла тоді до нас, не вибачилась, навіть слова доброго не сказала. Жодна душа! А пан пастор, що живе тут стільки ж, як і я, одного разу, зустрівши мене на вулиці, замість привітатися, тільки знічено одвернувся... Просто крутнувся й пішов у інший бік, боягузливий кабан! Авжеж. Ти мені, Пауло, не жахайся, що я обзиваю священика боягузливим кабаном, бо він такий і є. Ні, дорогенькі мої, ні, а чого? Бо моя дочка, бач, раптом крутнула хвостом і ступила на слизьку дорогу. А в них же, в отому їхньому паскудному, нікчемному кублищі католиків, і своїх злочинців хоч греблю гати — злодії, вбивці, гвалтівники... А кровозмішення, а аборти, а шахрайство!.. Скільки тих кабанів поквапилися на своїх дочок та невісток, а скількох батьків я, бувши медичним експертом, урятував від в'язниці, а дітей — від виправних будинків! Скількох, питаю? Часом, Рольфе, в мене вже й у самого зринають терористичні думки, особливо щодо цього боягузливого попа. Ти ба, уже зі мною і не здоровкається! А він же мав би прийти до нас перший...

Цельгер дістав фотоальбом і показав знімок Вероніки, зроблений того дня, коли вона ходила до першого причастя,— славне дівча в біленькій сукенці, зі свічечкою в руці й букетиком у волоссі. Поруч неї за столом сидів пастор, він пив каву й саме простягав руку по збиті вершки.

— Ось бачиш — шкірить зуби й тьопає ложкою твої вершки! І що воно за люди? Може, в нас укинулася чума? Та навіть якби й укинулась. Ні, тепер нехай у нього хоч сліпа кишка через пуп випадає, я йому й пілюлі не дам! А ти знаєш, Рольфе, ми, либонь, поклали б зуби на полицю, якби не твоя мати! Я ж ніколи нічого не залишав на чорний день, у мене за душею тільки й того, що будинок та купа заставних квитанцій на нього. Ні, коли б моя змога, я послав би їй не ожинове варення, а щось зовсім інше... Ми що, недоторканні, коли наша дочка стала на слизьку стежку? Та вже ж, звісно! А скільком із них тоді, після війни, я видаляв скальпелем есесівський знак на шкірі? Якби не твоя мати... Це в мене все від неї... Від батька я б теж не проти...

І сталося так, що потім він заїхав ще до старого Беверло. Той зустрів його на порозі підозріливо, навіть нічого не буркнув, мовчки провів у мансарду невеликого свого будиночка й показав Генріхову спальню та робочу кімнату. Вони називали її «комірчиною» — дев'ять квадратних метрів, стіни похилі, двоє дахових вікон. Старий зловтішно показав на книжки, які там іще стоять: Фома Аквінський, Томас Мор, Томас Манн «і взагалі всі Томаси, які тільки є», лінійки, течки, письмове причандалля,— все складено до ладу на відкидному письмовому столі, прикрученому до ліжка в ногах; там і досі ще лежить вогнегасник, а в прозорій стругачці для олівців видно рештки від олівця. Почата коробка сигарет, купка недопалків у попільничці, на стіні — взятий у рамку докторський диплом, розп'яття, Рафаелева мадонна... Моторошні реліквії, серед яких не бракує і обер-лейтенантських погонів.

— В артилерії Генріх усе ж таки дечого досяг — він був найкращим балістом, його навіть хотіли взяти в генеральний штаб...

І коли цей старий буркотун рушив сходами вниз, то навіть не відмовився від допомоги. А вже біля дверей додав:

— Він завжди казав: «Світ про мене ще почує...» І ось почув-таки...

Оскільки це майже по дорозі — треба тільки зробити невеликий гак,— то він щоразу користується нагодою і їде далі на Тольмсгофен. Вони проминули з малим охоронців і пішли до діда й баби. Ті безтямно зраділи, мало не розплакались, а старий узяв одразу хлопця за руку й повів через будинок показувати балкони; йому, старому, дуже до вподоби тримати дітей за руку. Рольф пригадав долоні свого батька, що в них лежала його дитяча ручка, коли вони гуляли в полі за Іфенгофеном. Батько завжди вів за руки двох дітей; він був щасливий і брав їх за руки по черзі: спершу його з Гербертом, потім Герберта й Сабіну, а тоді й Вероніку. Він уже й не пригадує, коли в їхній сім'ї з'явився Генріх Беверло — чи в тому віці, коли його ще можна було брати за руку. Крім тих прогулянок з дітьми за руку та історії мистецтв, батькові більш нічого й не треба було — ні «Блетхена», ні, тим паче, замка. А тепер це мало б аж надто претензійний, надто врочистий вигляд, він уже не може отак просто взяти за руку дитину й, забувши про оту задрипану газетку, піти собі в поле або в ліс... Тепер Кете вже рідко коли вдається зварити самій обід, а вже про те, щоб закрутити в банках фрукти, шкода й думати, вона взагалі не має змоги робити все так, як у Айкельгофі було б цілком природно. Тепер старого мучать дитячі мрії і дитячі травми.

Зворушливо бачити, як тішаться батько й мати, коли він, бува, з'явиться до них, як Кете відразу заходжується клопотатись на своїй крихітній кухоньці, чаклувати над одним зі своїх неперевершених супів, а малому пече млинці... І щоразу оте трохи напружене суперництво з великою кухнею внизу, яку вони називають «конференц-кухнею». Поруч — радісний батько, він раз у раз дістає з кишені коробку сигарет і ховає її знов; щастя, що він ніколи не розповідає про війну, і не заводить про це розмови, навіть у зв'язку з очевидною його «сигаретною травмою». Ніколи не згадує батько й про «давні часи», про злиденну молодість, злиденні студентські роки, тільки весь час боязко допитується, чи не могли б вони якось запросити до себе в гості Катаріниних батька й матір, адже ті живуть усе-таки в селі... Вони дуже нерішучі, батько й Кете, і почувають себе, як каже Кете, «зовсім не по-замковому», хоч і живуть у замку. А батько знав Луїзу Комерц, Катарінину матір, ще дитиною, маленькою дівчинкою,— вони ганяли на подвір'ї в Комерців м'яча. Дитячі рученята й таке інше...