Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

В шинку навпроти церкви справи, судячи з усього, на лад не йдуть: за останні п'ять місяців тут уже втретє змінився господар. У залі сидять кілька пенсіонерів і кілька робітників-іноземців; у биточків та холодних котлет, що лежать за скляною вітриною, такий вигляд, наче їм по тисячі років. Зате пиво в шинку непогане, до того ж тут не гупає тобі годинами по голові музика — автомат поламався, молоді він ще не бачив у залі жодного разу, а буркотун господар якийсь такий визивно нудний, що вже після другого кухля починаєш позіхати.

Домогтися, щоб його перевели кудись в інше місце, було б не важко: нерви, перевтома, одноманітність... Кірнтер, безперечно, його підтримав би, і можна було б перевести й усю команду — щоб їх не розформовувати, адже вони добре притерлися один до одного, «обізнані з обставинами», служили разом ще в Бляйблів, чергували на вечірках і на великих прийомах... Щоб перевестися до якогось іншого міста, він міг би навіть піти із цієї служби. Тепер до всіляких криз, надмірних роздратувань, навіть антипатій ставляться вже з порозумінням, говорять про це відверто. Відколи Цурмак заявив: «Ніколи більше ноги моєї там не буде! Щоб знов до отої?.. Та краще вже сидіти десь у глушині й пильнувати, щоб ніхто не порушував правил паркування та не перевищував швидкості!» — до Бляйблів їх уже однаково не пошлють. Кірнтер називає це «певною непристойністю, що збиває вас із пантелику». Кінець кінцем ідеться ж не про сигарети, а про людське життя, про те, щоб не псувати собі нервів. Мова заходить і про речі досить делікатні, хлопці говорять про все так, як воно є, а Люлер раз у раз згадує про «отих шляхетних шльондр, які тільки кров нам розпалюють і до яких нам зась». Та одного разу до цього таки дійшло — в освітленому різнобарвними ліхтариками парку на вечірці в досить великого туза, де не можна було нічого розгледіти й де кожен ледве стримував свої нерви. Коли близько третьої години про добропристойність там уже почали забувати й того великого туза, п'яного як ніч, у них на очах просто таки запхали в машину, Люлер і став жертвою тієї, про яку кажуть, нібито вона ладна показати стриптиз і приватно. Люлер («вона ж бо мені сама підставлялась, тільки хапай») дістав по руках, а на додачу його ще й обізвали «лягавим». «Заберіть від мене цього нахабу „лягавого“! Негайно!» Прокляття, вони, звісно, були всі на боці Люлера, але обговорили й цей випадок, і можливі інші такі випадки, що їх Кірнтер та Гольцпуке зараховують до категорії «потенційного зіткнення інтересів». Це сталось один раз, і якби Люлера, замість покарати, перевели десь-інде чи й узагалі покарали, то вони б усі накивали п'ятами. Але на вечірки, де п'яних у дим великих тузів тягають, наче мокрі лантухи, до машин, а дехто з жінок доходить до істерики, Люлера просто більш не посилають. А Цурмака, звичайно ж, уже ніколи не пошлють супроводжувати когось до взуттєвої крамниці.

Та Кірнтер просить, щоб вони мали співчуття «й до другої сторони»: «Ви повинні усвідомити, що за такої пильної охорони приватне життя в цих людей обертається на пекло. У них хоч-не-хоч сплохують нерви, а от у нас немає на це права». Від такого він застрахований, його не цікавлять жінки, що нав'язуються самі; адже вони, на його думку, гірші за повій, бо в тих це, може, й сумнівна, а все ж професія. Згадав Кірнтер і про «ледь помітний перехід від проміскуїтету до проституції». Тільки в одне ніхто з них, певно, не вірить: у те, що все це може обернутися серйозно і що котрась із них, коли вона все ж не повія, не стане кричати на гвалт, обзиватися «лягавим» і бити по руках — котрась така, для якої це буде дуже серйозно і яка здаватиметься «отим» — тисячу разів проклятим — ще й мало не вдячною за таке щастя. А потім вона ще й завагітніє і не думатиме ні про пілюлі, ні про аборт. А таке між чоловіками й жінками трапляється, трапляється в мільйонерів із продавщицями та секретарками і, ніде правди діти, в дружин мільйонерів із поліцейськими.

І він не став нікуди переводитись, не став ні з ким про це розмовляти, зокрема і з Кірнтером, що, певна річ, зберіг би таємницю такої сповіді й причину його переведення обгрунтував би якось інакше. З глибокою тугою, поживу якій дає — і йому це очевидно — самообман, мріє він про місце поліцейського десь у селі: бійки на свята, п'яні за кермом, дрібні крадіжки, пов'язані, як він чув, із гашишем та героїном, з безнадійним вистежуванням та підгляданням за юрбами учнів, що їздять автобусами в школу до сусідніх містечок і знудьговано тиняються по вокзалах та кав'ярнях... Безлад, занепад... Він не хоче опинитися в цьому багні, яке його, однак, уже засмоктує, не хоче робити нікого нещасним — ні Гельгу, ні хлопця; йому радісно, що Сабіна, здається, зовсім не почуває себе нещасною — тільки, як і він, у ті хвилини, коли згадує про Гельгу та Бернгарда. А її дочка? А дитина, яку вона жде? А чоловік? Адже Сабіна — його дружина, часом у газетах та журналах ще й досі з'являються їхні весільні знімки (адже то було не дуже й давно): ота з біса дорога «простота» їхніх убрань — блискуча і воднораз саме з біса по-дорогому «скромна». Він не просить, щоб його кудись перевели, не ходить уже й на сповідь, а тільки стане іноді в отій убогій церковці чи сяде в отому задрипаному шинку навпроти й міркує про те, що суботи тепер уже зовсім не такі, згадує про того серйозного священика і його єдино слушну пораду: перевестися. І щоразу на думку спадають Сабінині слова: «Ми завдячуємо це „отим“»,— а також Беверло, з яким вона так витанцьовувала. Ревнощі? Так, ревнощі, але знов не до Фішера. Він не може послухатися тої поради, не хоче іти від Сабіни, не хоче йти від Гельги та Бернгарда й водночас розуміє: в трьох, у шістьох чи в сімох — із цього нічого не вийде, такого ніколи не буде.

І ось він стоїть у «замочку», походжає навколо «замочка», не маючи змоги написати їй чи подзвонити по телефону, тільки все думає й думає: невже вона ніколи не приїде до батька й матері в гості? Вона приїздить рідко, і він намагається уявити собі, про що вона розмовляє з батьком та матір'ю,— може, про майбутню дитину? Про його дитину... «Мою» просто не йде йому до голови; він не міг звикнутися з такою думкою навіть тоді, коли Гельга ходила з Бернгардом. Мою, твою, його... Все поставало на свої місця аж тоді, як Бернгард народився: це була його дитина...

Він не має права замислюватися про те, що буде, коли це «випливе на поверхню», перше ніж він устигне розповісти всю правду Гельзі. Нехай це навіть назвуть скандалом — поліцейський і жінка, яку він охороняв... Загалом нема нічого скандального в тому, що чоловік із жінкою... І в обох є свої сім'ї. Світ це якось переживе, він уже переживав таке не раз, і тлін находить на тлін, могили і трави, і йому й на гадку не спадає, що Сабіна тепер «пропаща»,— ні, вона зовсім не «пропаща». Його тільки не покидає думка про те, чого «оті» наробили, скільки коліщат примусили крутитися, скільки сплели хитромудрих павутин — від коробок із туфлями, що їх мав відкривати Цурмак, і лютої ненависті продавщиць до тієї жінки, від Люлерової шляхетної шльондри й аж до Сабіни; а ота проклята історія з Сабіниною сусідкою та її коханцем (ось ті двоє — люди, здається, справді пропащі і, як це подано громадськості, «не без підстав»). Ні, про «підстави» тоді не писали, писали «не без підстав», бо в того Шублера справді таки знайшли пістолет і якусь підозрілу писанину, хоч підтвердження, бодай найменшого, на якісь зв'язки чи навіть плани й не виявили; «писанина» була досить стара, майже дев'ятирічної давності, а пістолет примітивний: допотопний револьвер із тих, що їх діти ховають серед свого скарбу як атрибут романтики; правда, в Шублера він був з набоями.

І те, що історія з Бройєр та Шублером чомусь здалася йому тоді гидкою, ганебною і вульгарною, тепер мучить його, не дає спокою, гризе душу. А те, що він робить із Сабіною, бачиться йому чимось високим і благородним. Це і «щось інше», і водночас те саме. Сидячи в цьому занедбаному шинку, стоячи в іще занедбанішій церкві, він намагається викорчувати зі своєї свідомості оте «а все ж це не те саме», тоді як сам анітрохи не кращий, хоч і почувається поки що краще. Коли він служив тимчасово в поліції моральності, йому доводилось бачити, як оте «похапцем» робили десь у коридорі, в кущах, за рогом, під деревом чи бозна й де, і в нього зринало почуття гидливості й відрази... А тепер він робить це й сам, він, порядний, дисциплінований поліцейський, і вона, Сабіна, що, як раптом виявилось, уміє приховувати все так спритно, аж його самого острах бере: може, в своєму іншому житті, давно минулому й давно забутому, вона також робила це «похапцем» і так само потай?..

Тепер він чатує під «замочком», навколо «замочка», в коридорах, на сходах, намагається побачити її образ в обличчі її матері й батька і знаходить його в обох, привітно, кількома словами перемовляється з ними й відкриває для себе спільні риси: кутики рота, чоло... І його жахає страшна думка про те, що від Сабіни доведеться відмовитись. А ще частіше, ніж про неї, згадує він про Гельгу й про ту нестерпну обставину, що він примушує Гельгу спокушати його, і цим вона завдає йому ще більших мук. Мабуть, перше ніж розмовляти з Гельгою, треба поговорити з кимось іншим — не з Кірнтером, ні. Може, з Карлом? Адже завдяки коханню, здоровому глузду, терпінню і — це теж треба визнати — завдяки системному аналізу він справді витяг Монку, певно, з багна. Кругом безлад, моральний занепад, і ця круговерть захопила і його. З ким-ким, а з батьком та матір'ю розмовляти він не може. Його професія, вважають вони, так ганьбить їхню станову честь, що слово «поліцейський» обоє вимовляють зневажливіше, ніж дехто слово «лягавий». Вони вперто не хочуть збагнути, що й він може легко дослужитися до посади, не менш гідної, ніж у службовця судового слідства, й наполягають, щоб батька називали тільки «юристом», хоч у цьому є щось авантюрне. Гідність... Якщо вони коли-небудь узнають чи бодай здогадаються, що Сабіна належить йому з більшим правом, ніж Гельга, ця, по суті, всього лиш дочка сілезького біженця, який, хоч і запевняв, нібито був майстром на заводі й мав власного будиночка, але фотознімок того будиночка так ніколи й не зміг показати... Не може він поговорити і з Гайнцом, братом, який щоразу з тією самою скрупульозністю, гугнявим голосом наводить наукові аргументи й пояснює все з суспільно-історичних позицій; для нього взагалі немає нічого, анічогісінько такого, чого не можна пояснити, хоча кругом стільки всього незбагненного. Усю вину Гайнц одразу відчайдушно-бездушно склав би на невдалу моногамну культуру. І в цьому, мабуть, щось навіть є... Він уже розмірковує про те, чому йому хочеться й Сабіну мати, й Гельгу не кидати, і що вони з Гельгою зв'язані в такий спосіб, який він ніколи не може пояснити, а з Сабіною — в інший спосіб, який він так само не може пояснити, одне слово, так з обома зв'язаний, що аж душа болить, і водночас усе це досить банальне: про таке газети щодня пишуть у багатьох варіаціях, і тут не зарадить ні сповідальня, ні лавандові пахощі, ні каяття, як не зарадило б і переведення... Він шукав в обличчях Сабіниного батька й матері її образ і все ж таки злякався, коли вона раптом з'явилася в «замочку».

Вона приїхала з матір'ю, дочкою та сякими-такими речами, а проте назовсім. Це було зразу видно, це відчувалося. Він саме обійшов парк, оглянув оранжерею і, повертаючись назад, став у внутрішньому дворику в кутку, щоб не опинитися їм просто на дорозі, однак вони проходили зовсім неподалік, і він дозволив собі стримано привітатися. Дівчинка у відповідь помахала йому рукою і гукнула:

— Кашка-манашка!

А по Сабіниних плечах, руках, по її обличчю він зрозумів, що перебралася вона назовсім, і подумав про Фішера. «Що ж там сталося?» Це трохи нагадувало німу сцену в кіно, в якій відчувається щось тривожне — не провина, а сама доля, трагедія, і страх був уже не страх за Сабіну, не страх перед ускладненнями на службі чи перед Фішером. Це був тільки страх за Гельгу та хлопця, який усього цього ще не розуміє. Страх перед хомутом на власній шиї. Кому, кому він це пояснить?

6

Щовечора — той самий ритуал, на якому наполягає Гольгер: до Гермесів по молоко. І між сьомою та пів на восьму, в будь-яку погоду він мусить вирушати в дорогу — в лівій руці бідончик, за праву тримається Гольгер. А Катаріна тим часом готує вечерю: здебільшого суп, хліб, щось на солодке, а пізніше, як настає пора вкладати малого спати,— чай, просто біля плити. Теплими вечорами вони їдять надворі — в саду, між пасторським будинком та муром, і щоразу розкладають вогнище — на цьому теж наполягає Гольгер, запевняючи: «Вогнище вміє так гарно розповідати!..» Іноді до них виходить і пастор Роїклер, молодий і якийсь поважний, зосереджений, сповнений тривоги; він усе не може всидіти на місці, завжди натякає на якісь проблеми, однак мови про них не заводить, тільки курить сигару, всміхається, ніколи й словом не прохопиться, що це наглядання його обтяжує; а як чогось вип'є, то сидить нишком, і коли зведе очі на Катаріну чи на котрусь із дружин приятелів, то погляд у нього стає навдивовиж сумний. Часом пастор приводить з собою свою економку, вже літню жінку — видно, то його тітка,— і вона недовірливо, недовірливо й знічено поглядає на всіх, бо ж нікого тут не знає, а коли іноді приїздить батько чи мати й навколо саду стають на чати охоронці з раціями, то жінка сидить уже й геть спантеличена. Вона «вже не розуміє цього світу» і, певно, слушно міркує. Бо хто його розуміє, хто його взагалі коли-небудь розумів? І ось старий Тольм сидить і покірно бере чай та печиво з рук жінки, що навіть не стала по-справжньому його невісткою. З цією жінкою, з цими жінками можна поговорити про узори для плетіння, про те, як консервувати фрукти чи варити супи. А вони ж... А втім, хто вони? Що комуністи, то це запевне, коли не щось іще гірше, коли, «як слід гадати», взагалі не хтозна й що. І марно пробувати пояснити їй різницю між охороною та наглядом, не варто заводити з нею розмову про системний аналіз. Вона, мабуть, і так дивом дивується і при нагоді натякає людям, що «в них там усе добропристойно», маючи, певно, на увазі, що ні секс-оргій, ні сороміцьких балачок тут немає. Ця жінка заздалегідь дає йому знати, коли в селі котрийсь із господарів знов заходжується в себе вдома щось «модернізувати» — виймає старі віконні й дверні рами, міняє опалубку чи навіть зриває всередині давню дерев'яну обшивку, викидає стінні шафи і радий, як хтось той мотлох у нього забере. Тоді досить тільки повантажити все це на хуру, перевезти, порізати, поколоти, а дещо можна й по-хазяйському скласти в повітці, полагодити й продати. Принаймні дров не бракує, є на чому навіть пекти хліб, і хоч прибутку це й не дає, але й у збитки не заводить, так можна щось заощадити, особливо коли хліб постійно беруть друзі та й дехто з односельців купить свіжий буханець, а пастор іншого хліба, здається, взагалі їсти не хоче. З отої невеликої духовки, яку він зняв у Клюверів і поставив у себе в повітці, є вже й зиск. Під час тих розмов про фрукти йому пригадалося, як дуже давно — це було років десять тому, не менше, ще в Айкельгофі,— Генріх підрахував матері, що коли закручувати фрукти в банках самому, то це, хоч газети й кричать протилежне, обійдеться дешевше, ніж купляти їх консервованими; ту хвилю банок і бляшанок із фруктами та стравами, що їх досить лише розігріти, він ще тоді називав «псевдопролетаризацією» і розхвалював чесноти дрібного міщанства: припасена в підвалі картопля й овочі, закручені в банках фрукти, повидло, варення... А його поради щодо того, як купляти взуття!.. Зрештою, пекти самому хліб не тільки приємно, домашній хліб просто смачніший, а Катаріна вже подумує про те, чи не пристати на пропозиції селян і не брати в них на переробку м'ясо домашньої худоби та птиці,— завести такий собі «власний ковбасний заводик», «бо нам треба влаштовуватись тут, мабуть, надовго».

Слово «надовго» його тривожить. У нього таке враження, ніби в пасторових очах він читає, що отому «надовго» поруки нема, і тепер оці ритуали в їхньому житті вже заспокоюють його не так. Щоранку він порається в повітці, працює в саду, збирає овочі та фрукти, дає їм лад, переробляє чи готує на продаж, тоді як Катаріна йде з дітьми гуляти чи розважає їх у невеличкій залі старого пасторського будинку; час від часу він допомагає людям щось полагодити чи зібрати врожай, і йому щедро платять за це натурою. Назбирати дров, нарізати їх, поколоти... Роботи доволі. Своє бажання мати як можна більше дров він витлумачує як прагнення до безпеки, тепла і спокою, бо в мир він — і не тільки в душі — не вірить. Ні, з харчами, житлом та одежею клопоту він не має, і лише зрідка, надзвичайно рідко щось нагадає чи просто він сам згадає про те, як важко й тривожно було того першого року, коли вони сюди щойно переїхали,— коли ще були такі люди, які не тільки ставилися до них вороже й паплюжили їх, а й усіляко силкувалися вижити їх звідси. Це викликало огиду, дратувало, і тільки те, що Катаріна ніколи не пускалася в сльози, а відчайдушно намагалася «влізти в шкуру тих людей» і знаходила оті свої мудрі, проникливі аргументи, давало їм спокій і рятувало.

Оцей останній за день ритуал, вечірній похід по молоко,— у нього найстійкіший і є, як не брати до уваги випадкових підробітків, єдиним певним зв'язком із селянами. Коли він входить із Гольгером на молочну кухню до Гермесів і ставить бідончик, біля нього клопочеться здебільшого стара баба; у неї ясні очі й кошлаті брови, вона вже зігнулася аж до землі й така сама небалакуча, як і він. Кілька місяців вони обоє сприймали небалакучість одне одного як непривітність; він мовчки ставив бідончик, вона мовчки наливала півтора літра молока, він мовчки простягав заздалегідь наготовані гроші й аж удома виявляв, що в бідончику не півтора літра молока, а всі два, навіть трохи більше, бо стара щоразу давала «доливок», як його називали селяни, і за ці роки він, узявши в руку бідончик, уже навчився визначати, скільки в ньому молока, а позаяк у бідончик входило тільки два з половиною літра, то час від часу, коли вони збиралися вдома щось пекти чи варити молочний суп, просив у старої саме два з половиною літра, отож налити з лишком вона не могла, а про отой неодмінний «доливок» уже годі було й думати. Одне слово, постала потреба придбати більший бідончик, три- або чотирилітровий, бо той «лишок», а «доливок» і поготів — адже його, казала Катаріна, як-не-як, вистачало на каву — означав, певна річ, неабияку економію — саме те, що їм і треба було. До того ж Катаріна, хоч вона й не селянська дочка, виросла все-таки на сільському обійсті, у свого дядька Комерца, і просто не розуміла, чому вони мають відмовлятися від того «лишку» й «доливку». Аж пізніше він помітив в очах старої Гермесихи цікавість — насмішкувату цікавість, яку йому пояснила знову ж таки Катаріна: «Господи, та невже ж тобі не зрозуміло, що для людей ти дуже своєрідний чоловік?! Палити машини, сидіти у в'язниці — і це при батькові, якого всі вони знають і вважають своїм земляком...» А потім стара одного разу сказала щось про погоду, він їй відповів, і оті безкінечні нарікання на погоду, до яких обоє вони стали навперемінку вдаватися, почали його навіть тішити. Згодом вона показала їм із Гольгером автоматичний доїльний апарат, холодильники, тицьнула потай Гольгерові яблуко, розповіла йому про те, що вивчають і як учаться її внуки. Багато пізніше, вже майже через рік, Гермесиха вперше несміливо спитала про свою дочку, «пані Бройєр, вона ж бо живе в сусідстві з вашою сестрою», і він мусив признатися, що жодного разу, справді жодного разу у своєї сестри ще не був і пані Бройєр не знає, а тоді додав: «Розумієте, ми з зятем не миримось». Його й донині дивує те, що в селі не люблять пліток; часом котресь кине щось ущипливе, це правда, але пліток одне одному не переказують, ніколи. І Катаріна вміє пояснити й це: між собою вони, певно, розповідають одне про одного плітки, але комусь чужому, хто села й людей не знає,— нізащо! І хоч як дивно, але чоловіки тут балакучіші, навіть охочіші до пліток, аніж жінки,— переказують один одному чутки, шепочуться навіть про пастора, «який досить частенько, а може, й аж надто частенько навідується до Кельна», і Катаріна знов мусила йому пояснювати (вона знає про це ще з Тольмсгофена), що «навідуватись до Кельна» — це, мовляв, такий двозначний чи, може, й багатозначний вираз, і означає він тільки одне: піти на сповідь або в дім розпусти; у жінок це, звичайно ж, крамниці або сповідь, та, оскільки пастори по крамницях не ходять, а щодо нього, Роїклера, то про дім розпусти ніхто, мабуть, і не подумає (адже він іще молодий і «показний»), отож ідеться, як видно, лише про одне з двох: або жінка, або сповідь. Або те й те разом. Колись іще можна було, певно, припустити, що пастор час від часу ходить у кіно, та відтоді, як з'явилося телебачення, потреба ходити в кіно відпала.

А для молодого Гермеса, селянина, це досить однозначно смішне явище й водночас невичерпне джерело інформації; про свою сестру він тільки один раз і спитав, зате цілком відверто заводить із ним мову про його «колишню діяльність», цікавиться В'єтнамом, з подивом слухає про те, що там такі самі, як і він, селяни... Спустошена земля, випалені ліси, дохла худоба... Він іще пригадує, які були поля й ліси після другої світової війни. Війна — це завжди війна проти селян. Молодий Гермес дає молоко так само з «лишком» і з «доливком». А найменше того й того перепадає від молодої Гермесової дружини, жінки нервової та ще й, видно, боязкої, яка іноді навіть розливає молоко; вона вочевидь його боїться, а Гольгерові співчуває і гладить його по голівці — так, наче хоче сказати: «Це нещасне хлоп'я ні в чому ж не винне...» А Катаріну вона вважає трохи не жертвою спокуси й щоразу щось передає для неї — то яйце, то кілька горіхів. Однак, хоч у її очах і жевріє страх, з нею можна погомоніти про сад, дістати від неї пораду й самому їй щось порадити — щодо висадки та розведення, наприклад, столових буряків чи китайської капусти, яку він, сказати б, завіз у село перший. Та вже саме оте означення «китайська» викликає в людей сумніви, і коли він із Катаріною іноді, не часто, вибирається ввечері до шинку, то й досі боїться більше, ніж дружина. А часом мир у власному домі аж набридає — «присипляє», як висловлюється Катаріна; все ж таки вона говорить їхньою мовою, і вже це викликає в людей довіру, приваблює їх, і коли потім хтось із чоловіків сідає поруч неї за столом чи біля шинкваса, то про політику, навіть якщо в нього й на думці немає провокувати Катаріну, той чоловік не забалакує. І Катаріна, й він розмовляють тільки, коли до них звертаються,— про гроші, процентні ставки, поступову сплату боргів, грошовий обіг і навіть зважуються пояснити, що процент від вкладу майже завжди відповідає процентові приросту інфляції. Сплата боргів, податкова економія, капіталовкладення... Люди слухають його залюбки й розуміють, що він у цьому ділі дещо тямить, а він розповідає так, щоб не розпалювати полеміки, розповідає спокійно, впевнений, що система розкриється їм сама собою, зсередини, і розтлумачує, як знижують проценти, щоб виманити в людей гроші. Вони не можуть збагнути, що політикани хочуть відбити їм охоту до заощаджень у вкладах, і він намагається пояснити їм, чому політикани так роблять і навіть змушені так робити; він намагається пояснити їм більше, ніж приховано в отому заяложеному «а ми на це с... хотіли з високої дзвіниці», і в їхніх очах проступає страх утрати гарантії, які вони вибороли ціною таких зусиль: будинок, клапоть землі та напхані одежею шафи, а також банківський рахунок, від якого їм відбивають охоту тим, що так підло, так безцеремонно знижують проценти. Боятися вони не мають підстав, жодних, і все ж вони бояться, і він уже починає їх розуміти — за допомогою Катаріни, якій і це дається легше, адже вона говорить їхньою мовою, а кожному ж відомо, що вона комуністка, й ніхто щодо цього анітрохи не сумнівається, вони ж знають її батька, а колись знали й дядька, знають і матір, «набожну Луїзу», і схвально відгукуються про його батька та матір («Господи, ми так пишаємося Тольмами, пишаємося Кете Шмітц!»), і питають у нього, чи правда, що одного дня й Губрайхен... і проводять ребром долоні по горлу, а він хитає головою — йому про це нічого не відомо, і все ж, коли вони з Катаріною повертаються додому, його знов поймає страх. Та це вже не той відвертий страх, який поймав його в перші дні,— що вони поб'ють у їхній «халабуді» вікна, пустять червоного півня, виженуть їх із села, незважаючи на пасторове заступництво. Це страх перед тишею і чистотою. Оці чистенькі вулиці, на яких навіть у жнива не побачиш жодної соломинки, жодного віхтя сіна, жодної гичечки... Ніде не видно й коров'ячого кізяку. Щодо чистоти, то тут нічого не скажеш — це діло все ж непогане, приємне. Так само й щодо квітників перед будинками, гарно пофарбованих старих коліс, розмальованих квітами візків... Але від тиші й чистоти поміж мурами садиб віє якимсь могильним спокоєм. Все кругом таке доглянуте, ніби могили на невеличкому кладовищі. Так, то спокій могильний, і серед того могильного спокою несподівано повісився в сараї Шмергенів син — повісився без будь-якої видимої причини. Ніхто не міг нічого збагнути: ні дівчини, ні жінки, ні ускладнень з військовою службою... Приязний, мовчазний юнак, хвацький танцюрист, усі його любили... Ніяких клопотів ніколи не мав, ніколи про щось таке навіть не натякав, і тепер просто не залишалося іншої ради, як шукати мотив самогубства. От узяв і повісився в сараї за хатою — в неділю пополудні, коли в селі найтихіше, повісився серед отого могильного спокою і мов грім із ясного неба. А тут, на тобі, Гальстер раптом укоротив віку своїй жінці — велет, а не чоловік, і господарство в нього міцне, економічно цілком здорове й добре налагоджене, а в кінці довжелезного муру, де завжди стоять живі квіти й горить лампада,— стовпчик із образом богородиці. Заможний, шанований, мовчазний чоловік, і вдома в нього була така злагода, що про це навіть легенди ходили. Вони, Гальстери, живуть на тому дворищі вже цілих триста років, і тепер уже й не полічити, скільки пасторів, юристів, учителів та службовців вийшло з їхнього роду в широкий світ — від Кельна й аж до Австралії, і не було війни, в якій не загинуло б кілька Гальстерів, у тім числі й з Наполеоном, і ще в давніші війни. Дуже давній рід, ціла династія. І вона — показна жінка, майже красуня, темнокоса, люди називали її «розважливою». І ось Гальстер узяв та й застрелив її,— перед обідом, після першого кухля пива. В селі, звісно, пішов поголос, нібито вона «стала розпутною», але подробиць ніхто не знав, і люди шепотілися тільки про її безплідність. Але на численні «чому» відповіді не було. Трагедія, сенсація, переляк. А Гальстер, перше ніж про це стало відомо в селі, поїхав до Блюкгофена й заявив на себе в поліцію. З цього тихого, чистенького села, де на вулиці не побачиш і соломинки... Гарне село, тут парафіяни як парафіяни, тут чоловіки ще до обіду забігають у шинок, щоб перехилити по чарчині, тут є своє свято стрільців і ярмарок, а ввечері Гермеси дають півлітра молока на «лишок» ще й на додачу «доливок»... Тривожна зринає думка: а що буде через п'ять чи десять років? Страх перед утратою отого «надовго» і страх перед отим «надовго»... Садок, морква, цибуля, знов і знов дрова, і так з дня на день, з дня на день... Роки, може, десятки років... Тобі сорок, тобі п'ятдесят, і все Губрайхен...

Сьогодні Гольгер змерз і сховав спершу ліву, а потім і праву руку до кишені батькової куртки.

— Скоро доведеться діставати з шухляди рукавиці.

Тепер він мусив брати й бідончика поперемінно то в праву руку, то в ліву. Він пообіцяв малому насмажити каштанів — ними гріти руки найкраще, напекти, звісно, яблук із ванільною підливою, а ввечері погратися — поскладати будиночки. Чому діти так люблять складати будиночки, чому вони так люблять сидіти з батьком або матір'ю коло теплої плити й слухати казку чи пісеньку? Сьогодні молоко давав молодий Гермес; він був дуже привітний, усе розпитував, розпитував і бурхнув такий «доливок» — майже як мати. Потім почав говорити про своїх дітей, жодне з яких не хоче переймати господарство. Рольф його втішив:

— Поки ваші діти підростуть і зможуть вирішувати це самі, все переміниться, все буде не так. Вони ще полаються за це обійстя.