Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

От чого він не любить, то це їздити до Губерта, хоч сам на сам розмовляв би з ним довго й залюбки. Губерт знов позаводив собі зовсім нових приятелів та приятельок, і вони сидять у нього вдома цілими десятками, а то й ще більшими компаніями. І хто знає чому, але Губертові приятелі щиріші, ніж Рольфові та Катарінині, щиріші навіть, ніж Сабінині приятелі та знайомі. Вони, Гербертові приятелі, так само переконані противники системи: майже всі патлаті, дівчата повбирані досить легковажно і з джутовими торбами, самі печуть собі хліб, з'їдають цілі гори салату й овочів, а при нагоді ще й заходять — «із солідарності», як самі кажуть,— до отих «отруїлівок» — так вони називають дешеві кав'яреньки. Коли він з'являється, вони ніколи не бентежаться, тільки сміються з приводу непомірних витрат, потрібних на охорону отої висотної божевільні; ні, сміються вони не з охоронців, а з усієї безглуздої «комедії з охороною», й іноді запрошують того чи того поліцейського поїсти з ними, поговорити, уникаючи слова «дискусія», заводять із ним мову про «безпеку, якої зовсім не існує», про «смерть, яка хоч і настає, але якої теж не існує», грають, співають, спокійнісінько розбалакують про Ісуса Христа, і не лише не соромляться його, Тольма, а й заявляють йому, щоб не забрав ненароком собі в голову, нібито він дуже їм подобається зі своїм «замочком», «Блетхеном», величезним кабінетом, що його інколи можна побачити на знімках у газетах, із «щупальцями отого лобі, присосками матеріалізму»; ні, все це їм, мовляв, не до вподоби, річ у тім, що вони просто мають його за того, кого «мило надламано», надламано нестримним злетом «Блетхена» й отими щупальцями, присосками, які чимдалі довшають і вже засмоктали і його самого. Все це, мовляв, мало б його лякати, в тім числі й «Блетхен» — тож, либонь, звичайнісіньке марнування паперу, особливо як відпала потреба в тому, що давало колись газетам до певної міри право на існування: подерти їх чи порізати, почепити в туалеті на цвях і використати так, як це роблять майже серед усіх верств населення; ото, мовляв, уже була б рециркуляція справжня. Підрахували йому також, скільки гектарів лісу й скільки дерев тепер треба винищити на те й на те — на туалетний папір і на газети, цей постійний і непослабний натиск гігієнічного терору, і якби він спробував собі уявити, скільки цілком непотрібних, просто-таки явно безглуздих і зайвих, навіть ніким не читаних речей друкується в урядових, окружних, земельних, федеральних, а також у радіо-, теле- й партійних газетах і журналах, та коли ще додати до цього всі оті анітрохи, ну геть непотрібні рекламні брошурки, отой мотлох, що просто з друкарень майже відразу перекочовує на смітники... Скільки ж гектарів дерев, мовляв, «падають від сокири», скільки індіанців могли б жити в лісах, які щодня, авжеж, що божого дня стають отак марними жертвами!.. (їм і невтямки, як лякає його насправді те й те, вони про це не здогадуються, хоч і здаються йому в таких випадках усе ж трохи зарозумілими й чванькуватими). Ну звісно, певна річ, вони проти атомної енергії, проти «смертовбивчого» шляхового будівництва, але аж ніяк не проти прогресу, вони навіть не радикали в розумінні отого ідіотського закону; і все ж вони анітрохи йому не симпатизують, навіть не співчувають, хоч він, мовляв, і попав у цю пекельну круговерть примусових заходів,— вони мають на увазі не заходи безпеки, які — просто сміх, та й годі! — вважають зайвими (наче хтось здатний, мовляв, затримати визначену йому наперед годину смерті! Це ж безглуздя!). Смішно. Ні, вони мають на увазі потрібну для зростання поживу, найстрашніший із раків, жертвою якого — і він це добре знає — кінець кінцем впаде й друга чи третя, одне слово, теперішня його батьківщина, «замочок», і він уже вдруге — чи вкотре?— стане вигнанцем... Невже ж він так ніколи й не збагне, що небезпеку слід чекати від системи, що її, небезпеку, породжує саме система?

Гербертові приятелі йому чомусь не такі симпатичні, як Рольфові. Вони майже позбавлені почуття гумору, а сарказм прохоплюється в їхніх аргументах тільки несвідомо й мимохіть. Ставляться вони до нього все ж таки трохи нешанобливо і навіть гадки не мають про те, що «Блетхен», як-не-як, відіграв та й тепер відіграє роль важливого чинника в процесі побудови чи зародження демократичної системи й такого устрою, який після заперечення всього сущого нацизмом виявився необхідним.

Гербертові приятелі не такі абстрактно розважливі, як Рольфові, що їх він вряди-годи застає в Губрайхені. Ставляться Рольфові приятелі до нього і не вороже, й не нешанобливо, а просто як до цілком чужої людини; не показують вони ні пихи, ні збентеження, дивляться на нього так, ніби він з'явився на землю зовсім з іншої планети, і їх, певно, приголомшує те, що він п'є чай і їсть хліб. Хоча він їх як цілком чужих людей не сприймає. Адже вони з ним — громадяни однієї країни, розмовляють тією самою мовою, і коли він якось зважився запитати їх: «А хто ж ви за фахом?» — то почув відповіді: «Вчитель із забороною на професію».— «Робітник-металіст. Потрапив до „чорного списку“, в тім числі й у профспілці».— «Службовець системи соціального забезпечення, не такий уже й „лівак“» (І що воно означає: «Не такий уже й „лівак“?»), теж попав до «чорного списку». А дехто казав: «До того, як вийшов оцей проклятий закон, я мав роботу...» Вони ніколи не мали нічого проти окремих осіб, а завжди тільки проти системи, навіть не ображаються на домовласників, коли ті підвищують квартирну плату. Адже на це їх, мовляв, штовхає система, вдаючись, у разі необхідності, навіть до терору. Вони розповідали йому, як шантажують і тероризують домовласників, як б'ють їм камінням шибки, паскудять у коридорах, розливають помиї, і все тільки через те, що домовласники не підвищують квартирної плати. Признаються вони й у тому, що «ведеться їм не так уже й погано», адже вони — і вони також, у цьому годі й сумніватися,— мають від системи й вигоду, від цієї самої системи, що «десь» — оте «десь» дуже, дуже далеко — дає такі високі прибутки, і за це її можна захищати; вони, мовляв, розуміють, що разом із системою і самі дістають прибутки, однак живуть під гнітом системи; це система, яка щодня пускає в світ усе більше хворих і залежних — як тут, так і там (кажучи «там», вони мають на увазі Радянський Союз). Вони ніколи не виявляють ні агресивності, ні пихи, тільки завжди дуже тверезі й засмучені. Атож, від них віє тверезим смутком, хоча... Та й не тільки хоча, а саме через те, що вони загрожують окремим особам, викрадають їх і вбивають, і тому «оті» —«злочинні елементи» й не лише з погляду моралі, не лише з погляду політики, а й, коли вже на те пішло, навіть із погляду філософсько-теоретично-теологічного, бо вони постачають системі те, що її зміцнює, чого їй треба «надавати» якомога менше: жертв, мучеників... Вони постачають це, користуючись численними засобами масової інформації, проти яких ті, що сидять отам, і смокчуть сигарети, й попивають дешевеньке червоне вино, просто немічні. Ні, змагатися з такою навалою засобів масової інформації їм не до снаги, ніколи, проти неї вони зі своїми листівками та транспарантами не те що зовсім, одначе майже безсилі... А жертви та мученики зміцнюють владу засобів масової інформації все більше й більше. Це вже магія, ірраціоналізм, що геть паралізує людину. Щодо цього Рольфові приятелі не такі немилосердні, як Гербертові, й зовсім не згадують про «Блетхен», що, як-не-як, також засіб масової інформації. Та ще й який!.. Їм, звісно, теж хочеться жити зі своїми дружинами, дітьми й коханками, влаштовувати свята, танцювати, смажити ковбаски й співати пісень... Гашиш і щось іще міцніше, порнографія і щось іще гірше — цього ні для Гербертових, ні для Рольфових приятелів не існує. Бо гашиш і щось іще міцніше, порнографія і щось іще гірше, а також пиятика і таке інше — це вже система, яку вони не те що ненавидять, а просто до певної міри зневажають, хоч йому ця міра видається небезпечнішою, ніж сама система. Система — це ніщо, «узаконена мізерія», з покидьками якої можна й треба жити... І йому спадають на думку хлопці й дівчата, яких він іноді бачить чи, правильніше сказати, бачив у Сабіни, бо, з огляду на суворі застережні заходи, тепер її двері зачинені вже й перед гостями. Але там тими речами при нагоді бавилися — гашишем і ще чимось міцнішим, порнографією взагалі без церемоній... І все так добропристойно, тактовно, особливо в отих паскуд старих Фішерів, які відверто підтримують своєрідний чи то порно-католицизм, чи то католико-порнографізм. У них там не так уже й рідко можна побачити, як шофери просто-таки на руках виносять до машин п'яних у дим досить високопоставлених «осіб». А на вустах у кожного весь час крутиться слівце «барокко». «Ми люди барокко»,— раз у раз любить казати старий Фішер, що був колись скромненьким собі крамарем, здатним тільки засвідчити Бляйблеву непричетність до нацизму. Ні, нацистом Бляйбль справді ніколи не був, навіть допомагав проповідникам переховуватись від переслідування, давав їм притулок і тепер щоразу витягує на білий світ ці історії, що «витримали всі іспити», змальовує їх з подробицями — як носив у схованки суп та хліб, як примудрявся в холод ті схованки опалювати, як «разом із священиками перебирав там чотки»... Є в нього навіть фотознімки, нібито справжні, не змонтовані: виснажена черниця в тісному підвалі, перед нею — горня з супом, поруч із горням — Фішер, обоє тримають у руках чотки. Є на тих знімках і Ервін: сховані в підвалі священики благословляють його в чотири роки, у п'ять... Тут нічого не вдієш. Зв'язок між Бляйблем і Фішером, який вони прилюдно ніколи не афішують і про який усі знають,— це неприступна фортеця, тим більше що Цумерлінг придбав на ті знімки право і будь-якого дня може їх опублікувати.

І все ж таки є десь — але де? Де? Де? — ще одна, четверта група «отих»... Назвати їх злочинцями, на його думку,— мало, просто недоречно; це світ поплічників, що з нього іноді надзвонює Вероніка. І до цього світу, як і до Рольфового, слово «комуністи» не пасує, воно не пасує навіть до Катаріни, яку й досі до нього залічують, але яка чемно, однак рішуче це заперечує: «Звичайно, я к. і нею й залишусь. Та чи багато в мене спільного з рештою к.? А стільки ж, скільки в католицького священика-партизана з папою римським чи з княгинею Монако — адже вона теж католичка. Проте якщо ти перенесеш мене в ті часи, коли мені було двадцять, то моя відповідь виявиться хибною, оманливою і надто романтичною. Я вже не та й не належу до к., що їх ти знав. Не належу й до таких, як дядько Ганс,— одне слово, не до таких, про які ти мрієш і від яких іноді просто в захваті. Згадай про зміни, що сталися в інших догматичних сферах. Мені ще немає тридцяти, і ще не минуло й дванадцяти років, відколи я ще не мала й вісімнадцяти чи вже мала вісімнадцять,— одне слово, тоді я ще думала, що накличу на себе навік-віків прокляття, якщо порушу заповідь і піду на причастя не натщесерце. Забудь про к., яких ти знав; забудь про мене таку, якою я була в двадцять років. І повір мені: „тих“ я розумію так само мало, як і ти, а може, й ще менше. А Втім, у цьому ми з тобою, може, навіть однакові: ми їх не розуміємо і знаємо тільки одне: на них тиснуть обставини, як і на всіх нас».

Привід достатній, щоб замислитися про тиск, якого він стільки вже зазнав і від якого страждає що далі, то більше... Він не стримавсь, і з тугою згадав про минуле... Про те минуле, коли він був уже досить могутній — а відтоді не минуло й шести років, і міг іще спокійнісінько вшитися з кабінету, купити в кіоску якусь газету, піти в кав'ярню «Гетцлозер», замовити сніданок, непомітно, не відчуваючи на собі чужих поглядів, поснідати... І обслуговували його привітно, навіть щиро, а потім він дзвонив із телефонної будки до Кете... Чи просто заходив до квіткової крамниці, купляв букетик для Кете, Сабіни, Едіт або й для Вероніки... Зазирав він і до ювелірних магазинів... А тепер ювеліри мусять приїздити під посиленою охороною до нього в кабінет, додому чи в готель... І він уже давно не має змоги понишпорити в антикварів, де колись шукав гравюри з зображенням міст на Рейні, берегів Рейну, краєвидів над Рейном, шукав не щось певне, а просто так, що трапиться,— гравюри, а також картини часів туристського освоєння Рейну. Як, скажімо, ота його улюблена гравюра з боннським краєвидом — не більша за коробку від сигарет, кришталево-чисто виконана невідомим художником і в міру розфарбована: берег Рейну, дерева, крило замку, річкою пливе баржа... І бастіон — давня митниця... А також — тепер таке вже неможливо, не стільки неможливо, скільки боляче, що він ніколи вже цього не зробить,— роман з Едіт, яка була навіть не молоденька, мала всі тридцять п'ять, працювала на складі в одному універсальному магазині, незаміжня сестра покійного його податкового інспектора Шойблера. Він приїхав тоді, щоб висловити їй співчуття... А потім трохи не дійшло до скандалу. І він не може збагнути, як люди скачуть у гречку, коли їх пильно охороняють, адже охоронці можуть хтозна й що подумати і все зіпсувати...

4

Страх знов і знов нагадує про себе, наростає — страх за нього, а потім і перед ним, і коли він «зморений, знесилений, виснажений» приходить додому й похмуро, нерідко просто-таки буркотливо, майже грубо, чого з ним ніколи, ніколи досі не було, кидає зауваження про дім та порядок у ньому, ті страхи міняються місцями, переходять один в один. Він нарікає, що в будиночку тіснота, а садок малий, ремствує, висмикуючи бур'янинку за бур'янинкою, прискіпливо, з ледве помітним, а все ж із невдоволенням оглядає її зачіску, яка, звісно ж, не завжди вишукана, коли вона саме порається в садку, у підвалі чи на кухні або грається з Бернгардом та собакою в садку. А трапляється, на чолі в неї виступить краплина поту або змокріє перенісся, до Бернгардових черевиків прилипне в садку земля, у воротях чи на зацементованих доріжках валяються травинки... І він уже колупається — чого досі ніколи, ніколи не робив — ложкою в тарілці, суп йому надто гарячий або не досить гарячий, салат — надто кислий або не досить кислий, хоч вона кладе в нього саме те, що він любить, і по стільки ж, як і завжди; в гуляші йому забагато хрящів, хоч він і знає, які ціни на м'ясо, і розуміє, що вона мусить відкласти щось на свято першого причастя. І взагалі, вони знов перебрали міру — нова машина, виплата кредиту за будинок, надто швидко оформлена і так швидко видана позика, що виявилась дорожчою, ніж їм обіцяли, а відколи він перейшов на цю нову службу, то не скидає костюма, мундира вже давно не носить, а на одежу, незважаючи на доплату, йде багато грошей — він-бо такий вимогливий... На Бернгарда хоч і не гримає, а все ж бурчить, хлопець, мовляв,— і треба ж таке придумати! — не досить «граційний», а коли малий крутиться на велосипедикові перед будинком чи на доріжках у садку, то здається йому «незграбним»; іноді він заводить розмову про уроки гімнастики для хлопців, а як переглядає Бернгардові зошити, то тільки з убивчою безнадією похитує головою...

Такий він ніколи не був — такий серйозний, часом навіть суворий, надто, на її думку, суворий, як тоді, коли пошматував хлопцеві журнальчик, назвавши його «гидотною порномурою», хоч проти того, що діти бачать у кожнісінькому кіоску, ті картинки в журнальчику зовсім безневинні. А в кіосках виставляють гірше, ніж оці розпашілі, з високим начосом блондинки, в яких тільки й видно, що оголені зверху груди. Що ж тут зрозуміє восьмирічний хлопчик, який на звичайному пляжі бачить ще й не таке?! А втім, йому й на пляж не треба ходити, досить лише підійти в садку до паркана й подивитись, як сусідка Ільза Мітелькамп приймає сонячні ванни чи косить траву; о, там він бачить більше, ніж на пляжі, більше, ніж у тому паскудному журнальчику з блондиночками у високих корсетах, блондиночками, про яких і не скажеш, скільки їм років — сім, сімнадцять чи двадцять сім. Звичайнісінькі собі вульгарні малолітки, і не втямиш — дитина то чи повія; ще й так підступно посміхається: губенята то наївні, мов у дівчинки, а то цинічні, як у повії. «Хвойди широкого вжитку», «вампіри широкого вжитку». Це правда, у голові в таких вітер гуляє, їм аби тільки кататися на машині, танцювати, пити шампанське та слухати музику. «Німфи з плавальних басейнів» — це так, але ж не пустить вона у світ хлопця з зав'язаними очима! Просто жах. Кругом безлад, занепад, і серед усього цього треба готувати хлопця до першого в житті святого причастя — цнотливість, се, те, тоді як, коли бодай трохи вірити чуткам, навіть духівництво навряд чи ще так живе, а сам хлопець, певно, і не здогадується, що таке розпуста. Бо в Бернгарда — принаймні вона цього певна, хоч Губерт і сумнівається, і в них через це спалахують страшенно неприємні суперечки — секс іще не викликає ніякого інтересу. Губерт навіть побалакав із Кірнтером, психіатром із поліційного управління, дістав брошуру про статевий потяг у ранньому віці, і йому досить було тільки глянути хлопцеві в очі: там був лише страх і нерозуміння того, чому батько такий лютий,— страх не через те діло, хоч би яке воно було. А щомісячні видатки залишаються, звичайно ж, дуже великі, доводиться ощадити, а сорочки він, Губерт, купляє собі, звичайно ж, дуже дорогі, просто надто дорогі, і носить тепер, як каже Моніка, «чистісіньку бавовну». А проте не може бути, щоб його так «зморювала, знесилювала, виснажувала» служба — стоїш собі десь під розкішною віллою чи никаєш навколо «замочка», не зводячи очей з входів та виходів... Весь час насторожі, насторожі... Він ставиться до служби, звісно, дуже серйозно. Вкрай серйозно, навіть надто серйозно. Та й відповідальність, певна річ, велика, вона ж розуміє. І все-таки їй здається, що він якийсь роздратований, непривітний до неї, і це важко пояснити.

Про службу Губерт нічого не розповідає й ніколи цього не робив, навіть не ділився враженнями про навчання в школі та на перепідготовчих курсах. Вона знає, що всі вони регулярно проходять психологічну перевірку, навіть тестування, і це вимагає, звичайно, неабиякого напруження. І все ж у цьому затятому прагненні до чистоти й ладу, яке він виявляє останнім часом, вона вбачає щось хворобливе; це вже не звичайна дріб'язковість, ні, це справжня хвороба, коли іноді він майже цілу годину простоює під душем, прискіпується до щойно випрасуваних штанів і, що просто-таки образливо, принюхується до шкарпеток, перше ніж надіти їх, а коли помічає на дорогій бавовняній сорочці бодай складочку, то робить таку міну, ніби його смертельно скривдили.

Ще не дуже давно вона раділа, коли він повертався додому і вони сідали разом вечеряти, пили каву, разом перевіряли Бернгардові зошити, допомагали хлопцеві, а іноді й випивали на терасі по скляночці пива, заводили в садку біля паркана розмову з сусідами про нікудишнє будівництво, фінансові труднощі, дитяче виховання й узагалі про нинішні часи. Іноді сусіди питали в нього якоїсь поради — здебільшого щось про машини, про заборону їх паркувати, зупинятися, про обмеження швидкості, і їх із Губертом навіть запрошували в гості — Гельстери, що живуть від них праворуч, і Мітелькампи, що живуть ліворуч; та й самі вони вже якось запрошували до себе гостей — на пиво з «чимось гостреньким» та каву з «чимось солоденьким». А тепер усе кругом стало якесь холодне — не те що вороже, а саме холодне, бо непристойностей, що їх нишком, але досить підленько вміє вкинути пані Гельстер, Губерт уже просто не може терпіти. А якось вони забули, де він служить, і хтось бовкнув слівце «лягавий»; вони й не помітили своєї помилки і майже відразу потому заходилися розпитувати, що він робить на своїй службі,— щоразу, мовляв, сідає ошатно вбраний у машину і кудись їде. Але Губерт сидів, як скам'янілий.

А Мітелькампи ще грубіші, відвертіші й аж ніяк не приємніші; коли Губерт тимчасово служив у поліції моральності, їм кортіло все знати, як вони казали, про «панель та волоцюг». «Ваша нова робота, мабуть, надзвичайно цікава! Група забезпечення, еге?» На таке запитання не можна було відповісти ні «так», ні «ні», а мовчання для них — однаково, певно, що позитивна відповідь. Мітелькампи обоє молоді — їм років десь по тридцять, а то й по двадцять п'ять; він — завідувач на складі, вона — касирка у великому універсамі, дітей не мають, з грішми, видно, ніякого клопоту. Гельстери старші, обом уже, мабуть, під п'ятдесят, він працює у податковому управлінні, а вона, коли дочка закінчила школу, знов пішла «в контору», але не надовго, скоро залишилася без роботи і якось шепнула їй через паркан: «Вона до мене так причепилась... ота порнографія, що я вже просто не можу її позбутись... Ви, Гельго, не гнівайтесь, коли мені щось злетить з язика...» І ота їхня дочка, про яку спершу нібито ніхто не знав, що воно за одна,— років їй десь двадцять п'ять, одягнена завжди розкішно, їздить у шикарних машинах, казкова зачіска, сама завжди привітна... А от постійної, як у людей, роботи вочевидь не має. Інколи можна почути, як вона цілими годинами клацає на машинці, потім знов надовго зникає, часом досить допізна спить і ситно снідає на балконі, а о тій порі, коли решта людей звичайно працюють, її бачать у садку — сидить собі й читає. Кінець кінцем, коли Мітелькамп спитав її навпростець, вона відповіла, що працює «виїзною секретаркою», передруковує вдома начисто записані на магнітофонну плівку, продиктовані або застенографовані матеріали конференцій та переговорів, отож робота в неї, мовляв, постійна, тільки не звичайна.

Клавдія мила дівчина, і материні непристойності їй, судячи з усього, зовсім не до душі, а коли Губерт якось обізвав її «виїзною шльондрою», їй, Гельзі, здалося, що це вже занадто і несправедливо. А до того він обізвав шльондрою і Клавдіїну сестру Моніку, й то саме тоді, коли мав на те якісь підстави; але Моніка — дівчині хотілося, щоб її називали Монкою, бо це ім'я стало дуже модним,— на той час уже почала нове життя; власне, шльондрою вона ніколи й не була, тільки трохи покрутилася в певному середовищі, і сказати, що вона зовсім не заслужила того прізвиська, теж не можна було. Тепер Монка працює на одну з крамниць, а часом і в самій крамниці модних товарів — шиє, плете, придумує фасони; живе вона з Карлом, він ще вчиться і як тільки може заробляє гроші. Карл завжди міркує і розмовляє досить відверто, але не легковажно, як це й досі трапляється з Монкою. І взагалі, що воно за сімейне життя: наче й разом, а не одружені? А пані Гельстер і Мітелькампи... Вона, Гельга, здається собі такою чужою, хоч їй тільки двадцять дев'ять років, і саме ота нібито наукова чи, може, й справді наукова манера, з якою вони розводяться про секс (ті балачки іноді їй огидніші, ніж грубощі Мітелькампа, що одного разу, коли його дружина була на роботі, а Бернгард у школі, досить безцеремонно запропонував їй «трохи побавитись». Губертові вона про це нічого не сказала — той міг би зробити що завгодно, навіть убити Мітелькампа)... Коли вони заводять мову про певні процеси, що їх вона й досі називає «сповненням», і вживають відповідні наукові слова... Або коли Губерт якось спробував навіть з'ясувати в неї, чи бувають уже в Бернгарда, в їхнього любого хлопчика ерекції... Господи, яке жахливе слово!

Бувають дні, коли їй хочеться кинути все на світі й поїхати до матері, що нарешті має в Гетціграті свою хатину й садок і марить Сілезією, якої вже нема, якщо вона взагалі колись була; матір як послухаєш, то виходить, ніби життя — це самі яблука, мед, лляна білизна, католицька віра, ладан та матір божа. Ні ускладнень тобі, ні клопотів. І ніякої війни, тільки вічний мир... А втеча — це, звісно, щось жахливе, втеча від яблук, меду, ладану й матері божої. І винні у втечі, звичайно ж, не хто інший, як «оті». Казка, та й годі, і вона цю сілезьку казку якийсь час залюбки терпіла б і далі, якби не Бернгардова школа. Тепер у нього цей милий, енергійний учитель Плоцкер, якого Карл знає ще відтоді, коли вони разом навчались, і який так приязно ставиться до їхнього хлопця; ні, тепер вона не може ризикувати й міняти школу.

А з Губертом дедалі тяжче й тяжче; є і ще одна річ, вже на саму згадку про яку вона паленіє, і про це їй не сила поговорити ні з ким, із жодною людиною, навіть із Монкою,— вона боїться, що та з неї сміятиметься. Висповідатись вона теж не може — адже в цьому нема ніякої вини, а чутки про священиків тільки підтверджують її сумнів у тому, що вони в такому ділі взагалі дадуть якусь пораду. Може, їй слід було б побалакати про це з Карлом, але ж він — чоловік, хоча, правда, і тактовний, тямущий; та від нього однаково нічого не почуєш, хіба що оті наукові словечка. А сповнення — не обов'язку, ні — їй бракує; адже вона жінка і цього не соромиться, має від того втіху і мала втіху від Губерта, а він, як вона знає,— від неї. Губерт завжди був такий привітний, по-своєму милий, хоч і мовчазний та серйозний, ніколи не казав грубощів, а часом ота його глибока суворість навіть десь дівалась, і він робився майже веселий. Ні, грубий Губерт не бував, ні до одруження, ні після, вона любила, коли він «сповнював» її, любила «сповнювати» його й тепер так за цим тужить, що вже почала аж соромитись. Вона впіймала себе на тому, що вишукує й читає в ілюстрованих журналах відповідні сторінки та статті, і їй соромно за те, на що мусить тепер пускатись, вона здається сама собі просто легковажною жінкою, коли роздягається перед ним чи, як Бернгард уже спить, стає під душ, не причинивши за собою двері. Ні, вона цих жіночих хитрощів не любить і все ж вдається до них: накидає на себе щось легеньке й, трохи надушившись парфумами, з «визивним» чи якимсь таким поглядом... І він іноді таки поцілує її в плече, може, навіть у щоку, але ніколи не торкається губів та грудей, а часом починає в неї на плечі схлипувати... Якийсь час він, правда, перестав був бурчати й чіплятися до них і навіть виду не показав, коли Бернгард перекинув біля воріт приготовану для пофарбування паркана бляшанку з карболіном.

Герберт став небалакучий, вечеряє перед телевізором, дивиться всілякі дурниці, цілими годинами, просто казна-що (колись він називав це «солодкі теревені видатних осіб»). Ота штучна дотепність, пересварка «мавп із блазнями», спорт... Він дивиться все, геть усе, дивиться — й нічого не бачить. Іноді вона, попоравшись на кухні, сідає біля нього й спостерігає, Як він обхоплює руками голову, затуляє долонями обличчя і не підводить на екран очей навіть тоді, коли йде якась цікава, здавалося б, для нього передача: про поліційне розслідування, з питань безпеки, репортаж із місця захоплення злочинців чи з місця бойових дій, про вертольоти військової поліції, про колег... Може, й сам він десь промайнув би на екрані... Губерт навіть не підводить очей. Не ходить більше ні на репетиції церковного хору, ні до шинку, де збираються за одним столом його колеги, і її вже не раз поривало подзвонити Кірнтерові, їхньому психіатрові, або Гольцпуке, Люлєрові чи Цурмаку, з якими він весь час разом. Та хоч би там що, а цей тихий період влаштовує її більше, ніж отой перший, коли Губерт ні з сього ні з того скаженів, робився просто нестерпним.

Вона боїться. Боїться вже не його — за нього. Щось його пригнічує, і це може бути що завгодно, крім одного: жінки. Ні, тільки не це, не в нього. Певно, щось трапилося на службі, щось пов'язане зі службою, і вона згадала про той вечір, коли вони сиділи востаннє за їхнім постійним столиком у шинку (це ж було, мабуть, уже добрий місяць тому!). Цурмак добряче набрався, Губерт не встиг його спинити, і той щось ляпнув про молоду пані Бляйбль, з якою нібито... «Вона в нього вже четверта, ми собі не можемо стількох дозволити, аж ніяк...» Цурмак мусив супроводжувати її до взуттєвої крамниці. «їх треба розуміти... Сидить собі сам-самісінький у величезному кабінеті, і їздити доводиться самому, й тільки секретарка, більш ніхто, знає, який камінь у нього на душі, від чого він не має життя. Отак воно й стається... А вона, видко, теж була в нього секретаркою, і наступна буде секретаркою, їх же треба розуміти...» І поки вона сиділа в крамниці і їй приносили, а вона приміряла вже сорокову, ба ні, п'ятдесяту чи й шістдесяту пару, час від часу покурюючи сигаретку й гортаючи ілюстрований журнальчик (подали їй і каву), Цурмак мусив перевіряти кожнісіньку коробку, перше ніж її відкриють. Ті коробки лежали в підвалі чи на складах, численні входи до яких вели з заднього двору, отож «начинити» таку «коробочку» було зовсім не важко — так, як це зробили з тортом для отого Пліфгера. Підозрілих входів та виходів там багато, крізь них вони можуть дуже легко проникнути всередину й присилувати котрусь із дівчат зробити те, що їм треба, чи навіть підмінити її. Отож Цурмак мусив не тільки стерегти кімнату, де пані Бляйбль приміряла туфлі, а й відкривати та перевіряти кожну коробку, і надивився там на «такі туфлі, що їх ти бачив тільки в кіно — справжнісінькі секс-лодочки, яких завгодно кольорів і моделей. Але ж і ціни, скажу тобі!..» Він розповідав, навіть детально змальовував, як продавщиці аж пополотніли від люті, коли та «стара коза», прокрутившись та продибцявши кілька годин перед дзеркалом (були там і «золотисті черевички, й лілові, й охи та ахи, і черевички, других яких і на світі немає...»), пішла, не купивши жодної пари. Розказав Цурмак і про те, як ходив з нею до салону мод «Греслітцер». І зітханнячка, й шепотіннячко, «й похітливе хихотіння в кабінках...» Тут щось пришпилюють, там складочку підіймають... «Але щоб вона була дуже принадна, то ні. Про красу вже й не кажу...» А потім дівчата із взуттєвої крамниці й «Греслітцера» ще й прочуханки дістали за те, що нічого не продали чи не «втелющили отій старій козі». Після цього розв'язав язика й Люлер і розповів, що було з ним на «отих вечірках», розказав про таких, «котрі, як заступаєш на чергування, виходять тобі назустріч вище пояса майже без нічого, але начувайся, якщо даси бодай зрозуміти, ніби ти — нормальний чоловік і вмієш оцінити пропозицію...» Люлер саме почав розповідати про якусь одну, котру мав постійно охороняти п'яну в барі, але його перебив Губерт і заборонив узагалі розмовляти про службові таємниці.

Господи, таж вона теж здатна уявити собі, як це буває,— цілими тижнями виконуєш службові обов'язки біля плавального басейну чи на вечірках, де доводиться стояти коло дверей — знадвору і всередині... І все бачиш, усе чуєш, хоч на тебе ніхто не зважає, так наче ти електричний стовп чи з воску зліплений, і мусиш бути насторожі, не маєш права ні на мить утратити тільність, а банкети там, звісно ж, іноді таки бучні, і наїдків тих, і напоїв, і танці, й жінок хапають за що попало, та, либонь, і ще гірше... Десь у цьому, саме в цьому й полягає причина того, що Губерт так перемінився. Декому — зокрема й матері, Монці та, мабуть, і Карлові — він завжди здавався надто серйозним, надто суворим, і вони щоразу були просто вражені, коли Губерт показував, який він люб'язний, дотепний і чарівний; він-бо так славно танцював із Монкою — не те що загравав із нею, а все ж таки мило її розважав, і всі аж дивувалися, що він може бути й таким; лихим його ніколи не бачили, сердитим — так, зрідка бував, проте тільки тоді, коли мав зустрітися зі своїм батьком, матір'ю та братом Гайнцом, які так і не змирилися з тим, що він став «усього-на-всього поліцаєм». Атож, батько в Губерта «юрист» (як згодом з'ясувалося, він займає в судовому слідстві посаду звичайного службовця), а брат викладає десь у вищому учбовому закладі філософію, і вони дають йому це зрозуміти; тоді він і починає сердитися й досить різко пояснює батькові, як пов'язані між собою правосуддя та поліція, а братові — які невиразні й туманні в того погляди. А найгірше, як десь, колись, байдуже в зв'язку з чим зринає слово «лягавий». Одного разу хтось обізвав Бернгарда «синочком лягавого», і хлопчик у сльозах прибіг додому, а іншим разом хтось із компанії в Мітелькампів, що зібралася літнього вечора в саду, гукнув через паркан: «Агов, ви, лягавий і лягава, ходіть до нас танцювати!» Губерт від люті пополотнів і мало не дав волі кулакам. Вразливий він, дуже вразливий. І заразом буває такий милий, люб'язний. А тепер такий тихий, сумний, стомлений, байдужий, утелющить очі в отой ящик, а насправді його не цікавить навіть спорт та поліційні новини. Не нарікає вже й на тих, що в усьому цьому винні, що до всього цього довели. Нема вже того захвату — часом, як їй здавалося, навіть трохи показного,— з яким він колись ходив до церкви... Нема й отого врочистого, навіть піднесеного потягу до літургійних форм, що їх він називав «своїм правом», отих гордощів за церкву, з якими він часом сприймав жарти з боку колег та сусідів; його навіть називали «молитволюбом», а якось у пшику один з їхньої компанії сказав: «Господи, Губерте, таж попів ніхто вже не слухає!.. Чого ти носишся з тою церквою, як із писаною торбою?!» А Губерт заходився ревно, хоч і марно, доводити, що з його кар'єрою це не має анічогісінько спільного — просто йдеться, мовляв, про «глибоке внутрішнє переконання». І Губерт не лукавить, кар'єрі він значення ніколи не надавав, а вже пристосуванцем його аж ніяк не назвеш. Адже служити в поліцію він пішов не через скрутне становище і всі ці напружені підготовки та перепідготовки взяв на свої плечі тому, що цінує порядок і хоче його захищати. Губерт хоче бути охоронцем порядку — серйозним, але, в жодному разі, не безжальним, адже він, як вона знає, декого навіть відпускав — дрібних злодіїв та злодійок, мав через це велику халепу й пояснював їй, що ті люди просто не встояли перед спокусою. А коли служив у поліції моральності, то навіть не дуже суворо поводився з повіями. Це правда, Губерт чоловік серйозний, але не суворий; він і з нею ніколи не був суворий, якщо не брати до уваги отого першого періоду, коли переміни в ньому щойно почались і він тільки те й робив, що бурчав.

Та найкраще буде, мабуть, подзвонити якось Кірнтерові чи й самому Гольцпуке, а може, тільки Цурмакові,— той, як-не-як, старший і чоловік милий. Оте наглядання у взуттєвій крамниці та в салоні мод не йде їй з голови, оте вештання коло плавального басейну, де вони, майже роздягнені і з шикарними напоями в руках, блазнюють... У них там, певно, як у кіно, одначе шила в мішку не сховаєш, тож і просочуються чутки про те, що іноді їм — не часто, звісно, але доводиться-таки супроводжувати когось з отих до дому розпусти й ставати там на чати всередині приміщення або надворі. А чом би й ні? Сама вона, звичайно, проти такого закладу, то місце погане, і він, Губерт, як служив у поліції моральності, подробиць їй, певна річ, не розповідав, але загалом про те, що там діється, казав. Та коли туди вчащають інші чоловіки, то чому б не піти й котромусь із тих, кого вони охороняють? І вони щоразу їх супроводжують і мусять стояти завмерши, хоч насправді живі ж люди. Безперечно, грошима там сиплють — ікра, шампанське й таке інше, і коли на тебе тиснуть закладні проценти, амортизаційні витрати, коли мусиш виплачувати такий високий, просто лихварський кредит і за нову автомашину, тоді, мабуть, починаєш усе ж таки рахувати й сушити собі голову всілякими думками. А Губерт сушив собі голову думками завжди, думками глибокими, зокрема й набожними. А на «сповненні» він, до речі, наполягав ще до весілля — задля неї, задля себе, і відмови не зустрів; одне слово, як він їй сказав, «не пожадай жони ближнього свого», а він же пожадав жону не ближнього свого, а свою власну. Це діло — жадати жону ближнього свого — Губерт, певна річ, засуджує. Він, як-не-як, чоловік розважливий.

Добре, що він знову став привітніший до Бернгарда, з нього вже не пре ота вбивча зверхність, він уже не заводить розмов про оту жахливу «грацію», тільки приходить додому невеселий, принишклий, часом погладить хлопця по голові — так сумно, аж у неї серце вривається. Той його жест здається мало не прощальним. Невже поліційний психіатр ні про що не здогадується? Може, краще було б перевестися служити десь у село? Там усі правопорушення як на долоні — п'яні за кермом, крадіжки, порушення правил дорожнього руху, бійки, невчасне закриття розважальних закладів... Немає нічого загрозливого, непевного, що може статися де завгодно й коли завгодно і все ж таки стається дуже рідко — так рідко, що наче камінь з душі спадає, коли вони когось хапають, як отого Шублера — вона читала про нього в газеті; адже в Шублера справді знайшли потім удома пістолет, і йому нічого не варто було застрелити з нього пані Фішер — з сусіднього будинку, де він чинив перелюб з отою явно досить легковажною жінкою. А підозру з нього не зняли, хто ж повірить у його чисте кохання, скоріше вже повірять у її наївність. Жінці було нестерпно боляче, але кілька місяців чекання все ж увінчав успіх. Від Губерта вона не почула про це ні слова, ні півслова. І коли несміливо спробувала щось розпитати про ту скандальну історію, він тільки по-своєму спокійно відмахнувся. А вона ж добре знає, що він чергує у Блорі, в тих Фішерів, і подробиці мають бути йому відомі. На допиті той Шублер потім усе ж таки заплутався й признавсь, що був колись «ліваком», якщо не залишився ним і досі.

Та хоч Губерт про це ніколи й не говорить, а вона знає: він ту молоду жінку з дівчинкою — оту Фішер-Тольм — охороняє і супроводжує. Вона справжня красуня, волосся в неї такого теплого медового кольору, як у її матері, що й досі має непоганий вигляд, хоч у її зав'язані вузлом коси вкинулося вже чималенько сивини. До того ж та Фішер... Так, тут не обійтися без слова «граційна» — саме граційна, однак ні в якому разі не тоненька. Вона не просто елегантна, це взагалі щось більше, ніж здатні зробити з жінки кравчині; то — спокійна, вроджена краса. Сама постать, вуста, очі, брови... І наче тінь не те що нервозності, а якогось пориву, що робить її, мабуть, в очах чоловіків жаданою... Подумавши про це, вона зашарілась і здалася собі неприродною — вона, жінка, сприйняла жіночу красу як щось жадане, і то безпосередньо сама, навіть не уявивши себе чоловіком! Це та жінка, яку можна кохати і в яку можна закохуватись; і Фішер не тільки красуня — вона й враження справляє приємне. Її досить частенько показують по телевізору, і в ілюстрованих журналах можна побачити — верхи на коні, на прогулянці, навіть у церкві, де вона стоїть навколішки зі своєю гарнюсінькою донечкою перед образом богоматері. І чоловік її, Фішер із «Вулика», теж досить часто буває на людях; гарний, звісно, чоловік, нічого не скажеш. І все ж, коли вона бачить його самого чи, приміром, по телевізору десь на великому прийомі зі склянкою апельсинового соку в руці, він її не приваблює... І знов вона почервоніла і побоялася навіть глянути в дзеркало; будь-яке порівняння з тою Фішер її просто вбиває. Ні, вона, либонь, теж уміє себе показати, річ не в цьому, причини здаватися собі кривенькою качечкою нема, вона жінка без вад — і обличчя нівроку, й коси (їм, правда, трохи бракує лиску), і груди, й ноги, й хода... Вона це знає, здогадується з того, як часом на неї поглядають чоловіки. І все ж ота Фішер-Тольм — зовсім іншого поля ягода, це таких, певно, називають «породою». Але ж звідки ця «порода» взялася? З однієї досить убогої сім'ї шкільного вчителя та, по суті, ще вбогішої сім'ї садівника; про це ілюстровані журнали знають також, як і про сина-«невдаху» та про другого сина, «трошки з-за рогу мішком прибитого», причім той перший, «невдаха», не тільки подобається їй більше, а й узагалі подобається дуже. Про невістку та внука теж усе відомо. І про «замочок» у Тольмсгофені, й про бунгало у Блорі — про все-все. Може, тепер комусь власний звичайний будиночок із ста двадцятьма квадратними метрами садка та ста двома квадратними метрами житлової площі (разом із коридором) видається, звісно, затісним, а рідна дружина вже не такою пещеною; може, звісно, він у неї вклепався, воно й не дивно — така жінка, такий блиск... І все ж не віриться, не вкладається в голові, що в нього з нею «щось є». Вже багато тижнів, а може, й місяців — напевно вона цього не знає — він поруч із нею, день при дні, а на останніх сторінках газет усе частіше й частіше трапляються плітки про те, нібито в неї з Фішером щось уже не гаразд. Стільки поїздок, стільки амурних пригод у тих поїздках... Та й на знімках його можна побачити з досить вульгарними жінками — то вони там танцюють, то біля плавального басейну десь у тропіках... І раз у раз люди балакають про те, нібито вона чи то вже переїхала, чи то ось-ось переїде до свого батька й матері, хоч і «має народити другу дитину, і то дуже скоро». Сказати щиро, приємним того Фішера не назвеш, незважаючи на те, що він завжди намагається справити таке враження, завжди всміхається... Карл про такі усмішечки каже: «В акул зблискують у роті тільки зуби, а в цих — цілі ножі». Сама вона на того Фішера не поквапилася б повік, а от Губерт на його дружину... Таке може статись, і вона це зрозуміла б. Ох, утьопався він у цю жінку, утьопався, либонь, і в ту розкіш, у пахощі, в хусточки, тканини, в просторі кімнати, і якщо вона тепер (правда, ця чутка, як писали газети, не підтвердилась) перебралася до батька й матері, в «замочок», куди він, Губерт, уже кілька тижнів їздить на службу... Виходить, тепер він знов поруч із нею. Пані Фішер-Тольм із поліцейським... Та ні, таке, мабуть, навіть важко собі уявити. Дивно, але ревнощів вона не відчуває, тільки страх — адже тепер йому, якщо це правда, певно, дуже тяжко... Не такий він легковажний, щоб закохуватись і жити, ніби нічого й не сталось; і боятися за нього, боятися все більше й більше їй є чого. Може, саме в цьому причина його неспроможності (її ще називають якимсь відразливо-науковим чужомовним слівцем) «сповнити» її й себе? І коли вже й вона відчуває, якою нервовою стала через брак цього «сповнення», то що вже казати про нього — адже він знов бачить оту Фішер щодня... Ох, як він схлипує у неї на плечі...