Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Може, спитаємо в нього?

— Ні, він нам однаково не скаже. Не має права. Він не має права ділитися інформацією інтимного характеру. Єдине, що він повинен зробити,— це перевірити того чоловіка з погляду безпеки. Сподіватимемось, той чоловік розуміє, до якого силового поля потрапив... Якщо її охорона справді бездоганна,— а я гадаю, що це так,— то тільки органи безпеки можуть знати, хто батько майбутнього нашого внука чи внучки. Якщо охорона працює по-справжньому, тоді магнітофон розкаже, хто батько нашого внука.

— То дзвонити Губертові?

— Чи не приїхав би він сюди? Як виняток? Бо якщо ми надумаємо вибратися до Губерта в той його висотний будинок, то я муситиму завчасу повідомити про це Гольцпуке. А для такого діла їм потрібна майже рота охорони. І це логічно, що вона їм потрібна. Там товчуться всілякі типи, цілі ватаги, і не тільки студенти та комуністи, а й студенти-комуністи, навіть анархісти і маоїсти. Одне слово, хто завгодно. Тоді доведеться перекривати всі входи й виходи, виникне, мабуть, потреба й у вертольотах... А ми сидітимемо в нашого синочка, який ні за що, хоч убий, не бажає звідти виїхати, бо той висотний будинок, бачте,— власність Тольмової компанії, і наш синочок постійно, день при дні хоче мені доводити, до яких антигуманних махінацій із житлом я причетний. І вони стоятимуть з автоматами під дверима, на балконах, займуть вестибюль... Якщо треба буде. Ні, краще поїхати до Рольфа, це обійдеться куди дешевше. Поставлять коло пасторського будинку одного-двох чоловік, та й по всьому. Одначе людям у Губрайхені такі заходи не дуже до вподоби, так само, як і в Блорі й у Губертовому висотному будинку... Це муляє їм очі, викликає в них тривогу, невдоволення; доходить до нервових зривів не тільки в таких людей, як, скажімо, Корчеде, а й в охоронців. Адже вони місяцями перебувають у напруженні, в напруженні й у нудьзі. В напруженні, хоч нічого й не стається чи тому, що нічого не стається. І ось, уяви собі, коли десь у ліщині шелесне собака або коли якийсь хлопчак перелізе через мур і клацне іграшковим пістолетиком, котрийсь з охоронців хапається за автомат і смалить куди очі світять... Ні, найкраще нам змиритися з думкою, що ми бранці... і що отак у безпеці, а може, й від безпеки і пропадемо.

— Виходить, або сидіти вдома, або їздити в гості лише до тих людей, котрих охороняють так само пильно, як і нас... До тих-таки старих Фішерів, де мені щоразу з душі верне... Вони тільки й знають, що проклинати «червону загрозу» — хворобливо і з хворобливою занудливістю, а коли грошовий оборот сягає в них не тридцяти п'яти, а тільки двадцяти дев'яти мільйонів, то вони вже, бачте, на порозі голодної смерті! Захищають середні суспільні верстви, хоч самі до них і не належать, від соціалістичної загрози, і водночас знають, що являють собою зі своєю концентрацією капіталу найбільшу загрозу для тих середніх верств. Я ж сама читала, що банки — це для середніх верств іще більша загроза... Якщо бодай в одному місті муніципальним радником стане комуніст, тоді все, Німеччині одразу кінець. А коли пощастить, то в гості ще придибає якийсь єпископ, такий собі мовчазний чоловік, що на все тільки киває головою — киває й киває... І вони чепуряться там, пиндючаться, й у кожного усмішечка, як в Амплангера, а сам же він якраз і скидається на тих, як я їх собі уявляю, від кого нас охороняють... І якщо ти гадаєш, нібито Рольф був трохи не директором банку, а Беверло ним, без сумніву, став би... З таким гарненьким дипломатиком, тенісними ракетками, а може, і з цуценям під пахвою... Атож, вони там знов почули п'ятеро слів по радіо і троє по телевізору... І вже репетують про голод і бачать на порозі революцію!.. Ох, Фріце, любий мій Тольме, ну чого вони всі такі нудні?

— Не всі... Корчеде, Потзікер, навіть старий Амплангер... Є й іще дехто... Та й Бляйбль не нудний. Ні, нудним його не назвеш.

— А все ж таки й кортіло б навідати рідних дітей, а от не можеш, бо мусиш хоч-не-хоч зважати на безпеку, в яку, по суті, й не віриш... Яку терпиш, власне, тільки з чемності...

— А вони, незважаючи на всі застережні заходи, знайдуть інший шлях. Замаскують бомбу під птаха — скажімо, добряче «начинять» сову... Пролопотять крильми серед ночі дикі гуси... Або підішлють до мене Гольгера, рідного внука,— добре натренованого, загартованого альпінізмом та іншим спортом, і той дванадцяти- чи п'ятнадцятирічний хлопець з'явиться без жодної зброї, промине всі пости... Іде ж до діда в гості! А тоді, цілком можливо, візьме й задушить мене — такий і без ножа своє діло зробить. А якщо на той час вони вже дійдуть до того, що зв'язуватимуть беззбройним гостям руки, навіть онукові, тоді він скористається власною головою. Натренований, як ватажок отари, він буцне головою мені в серце, а тоді ще раз і ще, і так гупатиме й гупатиме в ослаблене кількома інфарктами серце...

— Якщо Гольгера пошлють до тебе аж у дванадцять чи в п'ятнадцять років, навчивши його, як вожака отари, битися головою, то ти маєш іще п'ять або й вісім років...

Він засміявсь і знов потягся до скриньки з сигаретами.

— Так довго це не протриває... Принаймні головою правління я пробуду два роки, а марних сподівань на безпеку, внутрішню та зовнішню, я вже давно не плекаю. Зокрема й на безпеку у себе в душі.

— То я тепер уже не заставатиму тебе вранці у ванній перед дзеркалом, коли ти сам до себе шепочеш: «Я більш не хочу...»? Чи ще хочеш?

— Так, хочу. Хочу з тобою... І все ж вони вже тепер, певно, вчаться душити за горло, гіпнотизувати, готують пілюлі... Ті пілюлі вони можуть укинути в склянку котромусь з охоронців, можуть переманити його на свій бік, і він «візьметься за мене»... Це буде такий собі милий, добре натренований, здоровий — кров з молоком — і сотні разів перевірений молодий поліцейський. Він раптом кинеться в мій бік, нібито щоб захистити мене, але в тому його стрибку чаїтиметься смерть... Яка там безпека!.. Комп'ютери, ракети, механічні птахи, ракетоподібні птахи, психічна обробка, телепатичний терор... Що ж, доведеться таки змиритися з самотністю цього виняткового, надзвичайно розкішного полону. Ти пам'ятаєш мою таку ж безглузду, як і сміховинну спробу згадати про своє давнє захоплення й прокататись на велосипеді? Дві поліційні машини попереду, одна позаду, а в небі наді мною — вертоліт. Такої комедії я вже не міг витримати. А коли ми востаннє збиралися всією родиною на обід, на який кожне готувало щось своє: ти — суп і салат, я — м'ясо, Рольф — картоплю, Катаріна — підливи, Герберт із Сабіною — солодке? А потім я ще заварював каву... Ми разом мили посуд, і на кухні та в їдальні було так затишно, так гарно... В таких випадках Ервін Фішер поводився навіть як милий чоловік і, на подив усім, готував на десерт просто-таки фантастичний яєчний пиріг — він підсмажував його на спиртному... Аж поки народився отой хлопчик, якого назвали Гольгером. Доти Фішер ще міг узяти себе в руки й сісти за один стіл із таким «автопалієм», як Рольф, і такою комуністкою, як Катаріна. Але другого Гольгера в сім'ї Фішер уже не міг стерпіти, і це зайшло так далеко, що Катаріна, Рольф і Сабіна почали зустрічатися вже тільки таємно, без Кіт, звісно, бо дівчинка могла б проговоритися. Мало отого нагляду та охорони, вони вже почали й шпигувати одне за одним, і все тільки через те, що хтось назвав сина Гольгером! А що, як ми справді змиримося з усім і нікуди не поїдемо? Запросимо на вечерю Блюртмеля з його Євою, якщо вони нікуди не збираються... Блюртмель дістане змогу забути про те, що він слуга, й спокійно посидить, поки йому прислуговуватимуть інші. Гадаю, краще нам залишити Катаріну, Сабіну й Рольфа самих. Влаштуємо затишний вечір тут...

— Треба буде якось запросити нарешті й Катаріниних батька та матір.

— Атож, вони ж бо, сказати б, Рольфові тесть і теща. І Луїзу. Адже я знав її ще дівчинкою. На щастя, мій батько тоді її вже не вчив, отож мені не доведеться розмовляти з нею про це... А ти не хочеш побалакати з Блюртмелем? Мені кортить подивитись, яка вона, ота Єва...

— Мені теж. У мене не склалося враження, що вони кудись збираються... А тепер я мушу покинути тебе на кілька хвилин самого — треба подзвонити по телефону й поглянути, що в мене є на вечерю.

Іноді він несподівано, без попереджень вирушає до Рольфа в Губрайхен, тільки просить Гольцпуке, щоб той не посилав із ним великої охорони; він наказує Блюртмелеві зупинити машину на порожньому шкільному подвір'ї, а сам проходить пішки якусь сотню кроків до пасторського будинку й завертає до саду, де у маленькому будиночку, що його чомусь називають «флігелем», живуть діти. Там він пускається йти якомога швидше,— хочеться ж випередити спритного Герауне, тоді як охоронці, що прикривають його ззаду, ще спритніше, ніж він, займають пости попід пасторським будинком у самому саду. Під ліщиновим кущем він спиняється, зазирає у вікно того флігеля й починає спостерігати, як його син Рольф грається з Гольгером: дерев'яні та кам'яні кубики, дерев'яні машинки, виготовлені власноручно («саморобними» він не зважується назвати їх навіть подумки — це слово Рольфа й Катаріну ображає, вони наполягають, щоб він казав «виготовлені власноручно»). Рольф сидить навпочіпки з малим на долівці — щасливий молодий батько, розслаблений, у руці сигарета; він трохи помагає хлопчикові гратися, підбадьорює його й розважає — це видно з того, як Рольф ворушить губами й розмахує руками,— ще й вочевидь щось мугикає собі під ніс. Розмальовані камінці, обклеєні різнобарвним папером дерев'яні кубики... А якось Рольф, поки Гольгер спокійно дивився, що робить батько, видовбав ножиком із ріпи світильника, повирізав на ньому очі, рот, ніс та бороду, а тоді ще й підставку для свічки. І весь час обидва були спокійні, розслаблені, задоволені. А потім — як завжди, спогади про Айкельгоф, куди він інколи утікав від «Блетхена» і грався з дітьми. А одного разу, коли він іще не встиг ступити до дверей і нарешті постукати, його застала Катаріна, що саме поверталася з крамниці. «Господи, тату! — вигукнула вона (атож, назвала його татом!).— Чого ви тут стоїте, наче сирота бездомний?! Заходьте, ви ж не заважаєте, ви ніколи нікому не заважаєте...» І в нього мало сльози на очах не виступили, така вона була мила,— назвала його татом, узяла за руку й повела того похмурого, туманного вечора в листопаді до дверей. А Рольф так тепло його привітав, що він аж здивувався. На ослоні, якого знадвору йому не було видно, він уздрів цілу виставку повидовбуваних ріп, а також іще кілька схожих на кольорові ліхтарики світильників у чорних картонних рамочках і обклеєних барвистим папером. Усе це Рольф зробив для домашнього дитячого садка. Він довідався, що односельці вибрали Рольфа на святого Мартіна, він мав проїхати верхи по селу в супроводі загону із смолоскипами — римський легіонер у срібному панцері, з мечем й в пурпуровому плащі. Потім його пригостили чаєм та медяником, дозволили викурити сигарету, посидіти коло груби й попідкладати дрова — ті самі, що їх Рольф власноручно — і, певна річ, з дозволу — збирає в сусідньому лісі, ріже, коле, а до них — цілі мішки ялинових шишок, цілі кошики трісок. Рольф ходить і по дворах, підбирає всілякий дерев'яний непотріб, будівельний лісоматеріал, що його внаслідок швидкої (на Рольфову думку, надто швидкої) модернізації люди викидають просто під ноги, підбирає крокви, дошки, а також старі меблі, розбирає їх, рубає на дрова або й лагодить та продає десь у крамниці для студентів. Того вечора Рольф пожалів його й не став аналізувати біржових бюлетенів, тільки пояснив на прикладах принцип того, як щось викидають і як воно стає викинутим. Уперше Рольф із болем у голосі назвав викинутим і Айкельгоф, а здобуту внаслідок такого викидання енергію — так само викинутою.

Невже за рідними дітьми треба підглядати, заставати їх зненацька, щоб відчути їхнє тепло, довідатись, чим вони живуть? А іншого разу він, вийшовши з-за рогу й рушивши до пасторського будинку, побачив, як Катаріна з Гольгером за руку поверталися з крамниці; вона віталася з перехожими і з нею вітались, нахилялася праворуч до Гольгера, який однією рукою тягнув за собою на мотузочку якусь іграшку, а в другій руці тримав льодяника на паличці. В лівій руці Катаріна несла, певно, дуже важку сумку з покупками — молода жінка, як і багато інших, високі червоні гольфи, волосся розпущене, і коли вона побачила його, на обличчі в неї раптом спалахнула усмішка — така невимушена, що в нього знов мало не виступили сльози. Він поспішив їй назустріч, узяв у неї сумку, Катаріна його поцілувала, він поцілував Гольгера, а потім, коли вони ввійшли до хати, задививсь, як вона розпаковує сумку, розкладає куплене по шафках та саморобних полицях, а хлопчик кружляє із своєю дерев'яною таксою на підлозі. Його пригостили чаєм, бутербродом, і коли він хотів був закурити, Катаріна, похитавши головою, забрала в нього коробку з сигаретами, але згодом стенула плечима й повернула йому їх. Вона його таки любить. Ота раптова усмішка на її обличчі — тоді, на вулиці, бутерброд із ліверною ковбасою, чай, намагання стримати його від куріння... Молода жінка, що була б чарівна, якби не була така прісна. Йому не важко уявити її черницею... І все ж її розважливість, чуйність, ерудованість обмежені тим селом. Щоразу, коли він бачить Катаріну, на гадку йому спадає її дядько, Ганс Шретер, тямущий комуніст, що його майор Веллер колись прислав до нього у «Блетхен»; з-поміж усіх, кого він там знав, Шретер подобався йому найбільше. Був час, коли він навіть запропонував Шретерові перейти на «ти», але той якось напрочуд холодно й воднораз чемно відмовився від цієї пропозиції, і жодному з журналістів, що брали сьогодні вранці в нього інтерв'ю, не спало на думку запитати: «Ви були з комуністами на „ти“?»

А от застати отак зненацька Сабіну йому не щастить ніколи, бо часом її охороняють чи не пильніше, ніж його самого, зокрема й через Кіт. Отож він просто їде з Блюртмелем за кермом оті шістнадцять кілометрів до Блора (який — на щастя, про це ніхто не знає, навіть Кете,— відіграв у його дисертації певну роль), з відразою дивлячись на оті бунгало, набудовані на околиці глушини, що колись мала славу райського куточка, зарослого каштанами та буками. І щоразу він, переслідуваний власною охороною, попадається іншій охороні, й щоразу його прикро вражає Фішерів смак — оте замилування міддю та мармуром. А Сабіну він завжди застає знервованою і зацькованою. Звичайно, вони йому раді. Кіт сяє, кличе його на прогулянку, любить мандрувати з ним за руку по дворах, заходити до селян, які пам'ятають його ще студентом, коли він їздив там на велосипеді, щось шукав, креслив, фотографував, вимірював, з'ясовував, коли що будувалось і перебудовувалось. Особливо охочий побалакати про ті давні часи старий Германс. «А от колись...» Але тепер усі ці розмови якісь убивчо неприродні — саме через охоронців, що день і ніч ходять за ними назирці, тиняються, ніби випадково, довкола; вони явно мають завдання повсякчас стерегти їх цілими юрбами. А Сабіна починає іноді плакати, просто ридає ридма й не каже чому; або запрошує на чай сусідку — таку чорняву, повненьку, трохи вульгарну, однак гарненьку молодичку, чиї банальні балачки слухати досить приємно. Мовчазна, серйозна Сабіна, улюблена його донька (цікаво, чи вона знає, що він так її любить і не може про це сказати?) здригається навіть тоді, коли надворі хряскають дверцята машини або коли Кіт щось упускає на підлогу. А може, легше жити, як Рольф,— щоб тебе не охороняли, а тільки за тобою наглядали? Чи не надто дорогу ціну доводиться платити за цю безпеку, яка, по суті, ніяка й не безпека?.. Адже Сабіна вже давно не їздить верхи, а після отої пригоди з Пліфгеровим тортом воно, може, й справді краще, що дали розпорядження перевіряти щупом усі страви й пакунки, які привозять для вечірок і взагалі на господарство. Бо все ж уже траплялось, усе, а віднедавна доводиться навіть заздалегідь розпечатувати коробки з сигаретами — після того, як в Італії одна коробка вибухнула просто у Плотеті в руках (він її саме відкривав) і добряче його покалічила: понівечила руку, спотворила обличчя... Раз у раз завдають клопоту і геть обліплені етикетками пляшки з шеррі: адже не роздивишся, що там усередині, і треба ті етикетки відмочувати... Там може виявитись «молотовський коктейль[50]»...

Ні, того спокою, що його ще можна знайти у Рольфа та Катаріни, Сабіна не має, вона ж, як-не-як, невістка «Вулика», до того ж його, Тольмова, дочка... А вілла під Малагою — теж не вихід, не заспокоюють її й лижі; така завжди жвава, охоча покататися верхи й потанцювати, Сабіна до всього збайдужіла. А він, мабуть, викликав у неї ще більше роздратування, бо посилив охорону навколо її будинку.