Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

Ревнощі все не прокидаються, а страх не минає. Страх, а також співчуття й бажання, яке її дуже вразило: щоб вона, ота Фішер, вислухала його (правда, те, що він їй освідчиться, важко, просто неможливо собі уявити) й ощасливила «сповненням»... Ця думка, мабуть, двічі безглузда — адже вона, його рідна дружина, бажає йому «сповнення» з іншою жінкою, а та інша — справжня принцеса. Зринуло й ще одне міркування, від якого її знов залила краска: а якщо й справді, то де, як? Адже він завжди на службі, навіть тепер у «замочку»... А може, вона хибує на збочення? Чи, може, погрузла, сама того не помітивши, в порнографії?

Кінець кінцем вона поїхала-таки до Монки — просто на думку їй не спав більш ніхто, з ким би вона могла порадитись. Якщо Монка її й висміє, то однаково держатиме язика на припоні і навіть нічого не перекаже Карлові. Зрештою, поки не з'явився Карл, вони з Монкою були щирі подруги, і та розповідала їй геть усе, навіть найінтимніше, таке, від чого вона червоніла (Монка того, на щастя, в темній спальні не бачила). Вона теж нікому нічого не переказувала, навіть Губертові, хоч те, про що розповідала Монка,— про лесбіянок на курсах, гомосексуалістів у школі, про пригоди з хлопцями, пригоди з чоловіками — нерідко звалювалося на неї важкою брилою. Адже Монка, як вона сама казала, «добряче викупалась» у першій порнографічній хвилі, а був час, коли навіть «пірнула в неї з головою», поки Карл витяг її на берег — рішуче, вдаючись до аргументів, що їх Монка називала «лівими» («тоді як консервативні аргументи інших рятувальників мене ніколи не переконували»). Монці — вона висловлювалася так сама —«лишався один крок до стриптизу», але то було вже пізніше, чотири чи п'ять років тому, коли Карл уже «схопив її за коси». Тепер вона розважлива молода жінка, трішечки відчайдушна й зухвала («якби тільки наш сілезький соловейко, наша матуся, довідалася, крізь що я пройшла!»); їй двадцять сім років, вона придумує й шиє шикарні блузки, чоловічі сорочки, штанці, нічні сорочки та спідниці, трохи забагато курить, п'є, певно, теж більше, ніж треба, і на вигляд старіша, ніж є насправді,— їй можна дати десь так років тридцять три чи й усі тридцять п'ять. Монка любить свого Карла, байдуже, що в нього трохи хворобливий вигляд. Насправді цей невеличкий чоловік в окулярах і з курячими грудьми — іноді він справляє таке враження, як каже Губерт, «наче чорнила напився»,— зовсім не хворий ще й непоганий спортсмен, бігає на довгі дистанції. Спершу з ними обома доводилося важко, майже неможливо. Ота «лівацька балаканина» Губертові була не до шмиги («Господи, ви ж бачите, до чого це призводить!»), і він просто відмахувався від надто складних аргументів, вдаючись до яких, Карл намагався йому пояснити, «до чого призведе оте інше». Зрештою вони почали грати на пару в бадмінтон, їздити вдвох на велосипедах, беручи по черзі на багажник Бернгарда, й уже майже не сперечаються, хоч і досі, бува, об щось «спотикаються», і Губерт узиває Карла «фантазером-ліваком», а Карл Губерта —«фантазером-середняком». Одне слово, кінчилося тим, що вони, про когось там сперечаючись, дійшли згоди в аргументах, яких вона дуже побоювалась; ті аргументи стосувалися молодого Тольма, що його газети охрестили «автопалієм»; Карл, як видно, був із ним раніш знайомий і признався, що й сам «колись мало не пішов палити автомашини, але був багато молодший від Тольма і ще надто боязкий». Він пояснив Губертові, що цей Тольм усе ж таки свідомо відмовився від привілеїв, сидів у в'язниці і чим-чим, але принаймні одним він, без сумніву, не був: пристосуванцем. У всіх їхніх розмовах жодного разу не прохопилося слівце «лягавий», і якось Губерт сказав їй, що, на його тверде переконання, Карлові це слівце й на гадку не спадає; навпаки, мовляв, він, Карл, також за порядок, навіть за поліцію, до того ж, як-не-як, «витяг із болота Монку»; на думку Карла, окремих людей охороняти треба, зате банки — ні в якому разі. («Невже ти хочеш, щоб тебе випадково вколошкали? І за що? За гроші, всього лиш за гроші! Ризикувати життям за оті голі, самотньо звалені в сейфи гроші?..»)

Вони навіть чимось схожі один на одного. Не зовнішнім виглядом, ні. Адже Губерт — високий, білявий, серйозний і гордий. А Карл — чорнявий, на погляд хворобливий, з чималою лисиною, і як добре поміркувати, то Губерта — навіть коли заплющити очі на все особисте, на те, що він — її чоловік, і подивитися на цю справу, сказати б, ізбоку, об'єктивно,— Губерта вона не проміняла б на отого Фішера ніколи, повік. Адже Фішер — і це ж цілком очевидно — байдужий, безцеремонний базіка, й вона вже бачить, що тій сім'ї загрожує катастрофа. І якщо припустити, що Губерт справді закохався в ту Фішер, тоді, хоч як це боляче, стає навіть зрозумілим, чому катастрофа загрожує і її власній сім'ї. Карл милий, дуже милий чоловік, з ним можна часом і потанцювати, не відчуваючи дрожу, як із Мітелькампом чи з отим цапом Гельстером. А от Монку дрож ніколи не проймає, навіть із Мітелькампом та отим старим цапом Гельстером; просто вона навіть не допускає до того, що може викликати в неї дрож, якщо вона взагалі здатна дрижати. V крайньому разі (з нею принаймні таке траплялося двічі — один раз із Гельстером, а вдруге у Монки вдома на вечірці з її колегами) вона дає ляпаса —«щоб трохи отямився». Монка, певно, всього набачилась, вона жінка бувала, а Карл у таких випадках регоче й гукає: «Отак йому, дівчинко, не давай цьому старому жеребцеві спуску!»

Монка держала б язика на припоні, не сказала б нічого навіть Карлові, хоч його таке, здається, зовсім не цікавить. А Бернгард, коли вони збираються до Монки, завжди тішиться: там тістечка, какао, лимонад, кругом манекени, ножиці, тканини, голки, нитки, і все без отого «жахливого ладу»; а в сусідній кімнаті — Карлові моделі, і малому щоразу щось дарують — гроші, квиток у кіно чи до зоопарку... Тільки від одного він відмовився: щоб Монка пошила йому до причастя костюм. Бона обіцяла придумати для нього щось незвичайне, шикарне. «Якщо хочеш, зробимо тобі такий маленький фрак або ковбойський костюмчик. Ти знаєш, він припаде маленькому Ісусикові до вподоби більше, ніж отой грубезний синій костюм». Але Бернгард наполягав саме на синьому костюмі,— він хотів мати такий самий вигляд, як і решта хлопців,— а Монка, трохи ображена,— шити синій не схотіла.

Коли вона прийшла, Монка щиро, неприховано зраділа, й уже це її втішило, дуже втішило, і досить було тільки моргнути Карлові, як він зрозумів, що треба взяти Бернгарда з собою,— заварити какао, принести з кіоска через вулицю морозива, погортати журнальчики... А в Карловій кімнаті малому є що подивитись, а може, й самому зробити: малюнки й моделі будинків, цілих міських кварталів, плани, всілякі планочки й дощечки, клей, гіпс, фарби, шпателі — і здоровенний стіл, на якому Карл виготовляє для архітектурного бюро свої моделі; побувати там Бернгардові навіть корисно для навчання — то вони з Карлом трохи полічать, шукаючи співвідношення, то обрахують масштаби... Отож принаймні на якийсь час вони позбулися малого, і вона дістала змогу за кавою та тістечками відкрити Монці душу. Говорила вона плутано, затинаючись, не знаходила потрібних слів, згадувати про «сповнення» соромилась, почала розповідати натяками й нарешті сказала: «Ти ж розумієш, про що я».

Монка кивнула головою, закурила й не переставала працювати, навіть як їла тістечко. Коли Монка не хоче чогось казати чи коли хоче щось сказати, то завжди кидає: «Уявляю собі!» Вона жодного разу не всміхнулась, і їй не треба було приховувати усмішку. Тільки один раз дозволила собі перепитати: «І відколи це вже?» А як почула, що минуло тільки п'ять місяців, то наче аж із полегкістю зітхнула. А насамкінець покивала, тоді похитала головою і, так само без усмішки, промовила:

— Господи, дівчинко, сестричко моя! Щодо сексу, то ти наче з Сілезії приїхала. Я, звісно, не хочу сказати, нібито сілезців обминули сексуальні клопоти людства. Ти ж бо знаєш, що я маю на увазі: це сексуальний сон, який нагадує мені материні сни про Сілезію.— І замовкла — така серйозна-серйозна, тільки головою похитує. А тоді: — Слухай, а ти спробуй побалакати з самим Губертом!

— Не можу... Не можу ж я сказати...

— Чого це не можеш? Взяла б і, приміром, спитала: «Невже після дев'яти років подружнього життя я вже геть перестала тобі подобатись?» Тільки не викидай отих коників, що в ілюстрованих журналах. Таке не личить ні тобі, ні йому. Таке взагалі не для вас. У мене аж душа болить, як подумаю... Ох, Гельго, облиш ти це. Таке не личило б навіть мені. Ще, може, якби трохи раніше... Облиш. Ви ж такі славні, серйозні люди... Ні, в мене аж душа болить.

— Болить душа?

— Атож, дуже болить. А що ж ти думаєш?! Гадаєш, я така бездушна, якою завше прикидаюсь чи мушу прикидатись? Чорт, якими ж сілезькими ідиліями ви живете! А думаєш, у такому, як у нас там, кублі солодко? Кругом лесбіянки, злючки, а до текстильних верховод хтозна-як і підступити, він тебе, не питаючи, одразу за спідницю, бо гадає, що йому чи тобі все можна! Тут гав не лови, будь готова теж дати здачі, а як стає вже зовсім нестерпно і сама я не впораюсь, тоді раптом з'являється Карл — вони аж дивуються і поблажливо називають його «Карликом». А він уже знає, за кого взятись. Бо там усі капустяні голови, хвиля котиться — й вони за нею... Може, й твого бідолашного Губерта накрила та хвиля чи принаймні підхопила й понесла з собою... Або просто облила його, і коли ти вдаватимеш, ніби й сама на тій хвилі, то це нічого не поможе... З твоїми зворушливими хитрощами... Облиш це, прошу тебе. Ох, виходить, дісталися й до Губерта... Але хто? Як? Ти справді гадаєш, що це ота Фішер? Просто в голові не вкладається...

— А хто ж іще? Інших жінок він ніде не бачить. А там пробув ціле літечко...

— А вона ж саме пішла від свого законного. Ні, я в це не вірю, просто не можу собі уявити, хоч і припускаю, що чоловік... Я, звісно, розумію... Але ж вона така тихенька, навіть несмілива, і їй, здається, зовсім не байдуже те середовище, до якого вона, зрештою, належить...

— Ти її знаєш?

— Я все читаю про неї, та й саму знаю. А її мати в нас час від часу щось купляє, іноді щось замовляє — для онуків, для себе, дочки, невістки. А самій Фішер я шила якось купальники. І ти знаєш, як подивишся на неї отак майже без нічого — богиня! Але то не вона, ні, це дуже серйозна молода жінка. Привітна, але серйозна, ніякого такого жирування, ніяких витребеньок не любить. Чого нема, того нема. Правда...

— Що?

— Я оце подумала про її чоловіка... Повір, немає, мабуть, нічого гіршого, ніж чоловік, який на людях має бути гарним і мужнім. Коли він аж сяє... А як сміється, то це гірше, ніж ото, буває, хтось лускає зубами горіхи. Я знаю цей тріскучий сміх — ще відтоді, як була в «Колібрі». Потім такий одразу падає тобі на груди й заходиться слізьми. Звісно, є серед них і по-справжньому чарівні, по-справжньому милі хлопці — скажімо, той-таки молодий Цумерлінг. Коли він сміється, тобі принаймні не страшно, а просто хочеться посміятися разом із ним..Гультяй гультяєм, тільки й знає, що розважатись. Є й такі... Але прилюдні скализуби, оті, що в них, як каже Карл, у роті зблискують цілі ножі... Їхні жінки часом до такого доходять... Я надивилась. Не хочу тут нічого розказувати, бо це ж була професійна таємниця, як у поліції. Службова таємниця! Але повір мені: їхні жінки часом до такого доходять...

— Ти і його знаєш? Я кажу про Фішера.

— Ні, тільки бачила в ілюстрованому журналі й по телевізору. А якби ти знала, яку він платить платню у східних, та й у соцкраїнах... Повір, у «Вулику» теж не з медом... Він роз'їжджає собі по світу, шкірить зуби з цицькатими молодицями, а твій Губерт мусить пильнувати його жіночку й доцю — і це серед літа, коло басейну... О господи, мені аж страшно стає, коли уявляю собі, нібито я чоловік і бачу її сяк-так прикрите тіло — як ото вона стояла в мене на примірці. Може, винен зовсім і не Губерт, а вона, адже її чоловіченько півжиття літає по світу та вишукує країни, де можна обійтися меншою платнею, а тоді з отими тай-, пхай-чи хайваньськими дівчатками... Ох, Гельго, боюся, діло кепське, принаймні дуже серйозне, сумніву немає. І не допоможуть тут ніякі поліційні психіатри... Поможе тут тільки одне: ждати й молитись.

— Що-що? Монко, люба, ти хоч не смійся!