Розділ «Оповідання»

Я й сам ледь не плакав, але вони ніколи не зрозуміють, що хвилювався я не тільки через хліб, не тільки тому, що ми перетнули німецький кордон, а насамперед тому, що це вперше за вісім місяців до моєї руки доторкнулась рука жінки.

— Ти,— стиха мовив Егельгехт,— ти, певне, й цьому хлібові відмовиш у праві зватися німецьким?

— Атож,— відповів я,— я пророблю типовий інтелектуальний фокус і спитаю себе: а що, коли борошно, з якого спечено цей хліб,— голландського, англійського чи американського походження? Іди сюди,— закінчив я,— та поділи хлібину, як маєш охоту.

Більшість їх я ненавидів, багато хто був мені байдужий, а Мізинчик, що останнім став у лави пришивальників, дедалі більше мене дратував, проте я вважав, що повинен розділити з ними хліб,— я знав, що його призначено не для самого мене.

Егельгехт поволі вийшов наперед; він був високий і худорлявий, так само високий і худорлявий, як і я, і йому, так само, як мені, було двадцять шість років; цілих три місяці він намагався розтлумачити мені, що націоналіст — це не нацист, що слова «честь», «вірність», «батьківщина», «порядність» ніколи не можуть знецінитись, а я протиставляв цьому могутньому словесному потокові лише п'ятеро слів: Вільгельм II, Папен, Гінденбург, Бломберг, Кейтель, і його лютило, що я ніколи не згадував Гітлера, навіть тоді, коли першого травня вартовий біг табором і гримів у рупор:

— Hitler is dead, dead is he[33]!

— Ну ж бо,— сказав я,— поділи хліб.

— Скільки нас тут? — гукнув Егельгехт.

Я віддав йому хлібину, він скинув із себе шинелю, простелив підкладкою догори на підлозі вагона, розгладив підкладку, поклав на неї хлібину, а тим часом у вагоні відбувався перелік.

— Тридцять другий,— сказав Мізинчик.

Запала тиша.

— Тридцять другий,— повторив Егельгехт і подивився на мене, бо «тридцять третій» мав сказати я.

Та я не озвався, відвернувся й став дивитись у відчинені двері вагона на шлях, обсаджений старими деревами — тополями й берестами часів Наполеона, під якими, бувало, ми з братом зупинялись відпочити, коли їздили велосипедами з Вееце до голландського кордону купувати дешевий шоколад і сигарети.

Я відчував, що вони там, за моєю спиною, страшенно ображені; я бачив понад дорогою жовті щити з написами: «Калькар», «Ксантен», «Гельдерн», чув позад себе постукування Егельгехтового саморобного ножа, відчував, як розростається, мов хмара перед бурею, образа; вони завжди на щось ображалися: ображалися, коли англійський вартовий пропонував їм сигарету, і ображались, коли не пропонував; ображалися, коли я лаяв Гітлера, а Егельгехт смертельно ображався, як я Гітлера не лаяв; Мізинчик потай читав Беньяміна й Брехта, Пру ста, Тухольського й Карла Крауса, а коли ми перетнули німецький кордон, пообшивав собі погони юнкерськими галунами. Я дістав з кишені сигарету, яку виміняв за свої єфрейторські нашивки, відійшов від дверей і сів біля Мізинчика. Я дивився, як Егельгехт ділив хліб: спочатку навпіл, потім кожну половину начетверо, а кожну восьму — знов начетверо; на кожного припадала гарна, чималенька скибка, чорний шматочок хліба грамів десь так на шістдесят.

Егельгехт паював уже останню вісьминку, і кожен, кожен знав, що ті, кому припадуть середні скибочки, дістануть щонайменше грамів на п'ять, а то й на всі десять більше за інших, бо хлібина посередині була вища, а завтовшки Егельгехт різав усі скибки однакові. Та насамкінець він зрізав на двох середніх скибочках верх і сказав:

— Тридцять три пайки, нехай почне наймолодший.

Мізинчик глянув на мене, почервонів, нахилився, взяв скибочку й тут-таки запхнув до рота; все посувалося гладенько, поки взяв пайку Був'є, той, що завжди торочив про свої літаки й доводив мене тим до нестями; тепер надійшла моя черга, а за мною була Егельгехтова, та я не зрушив з місця. Мені хотілося закурити, але я не мав сірників і ніхто не простяг мені своїх. Ті, що вже взяли скибки, злякано завмерли з хлібом у роті, а ті, хто ще не брав, не знали до ладу, що діється, проте зрозуміли: я не хотів з'їсти з ними шматка хліба; вони образилися, тимчасом як інші (ті, що вже взяли хліб) лише зніяковіли; я спробував дивитися надвір — на тополі й берести наполеонівських часів — алею дерев, у прогалинах поміж якими висіло голландське небо, але спроба вдати, що мене ніщо не обходить, виявилась марною; я боявся, що мені ось-ось дадуть духопелу; забіяка з мене був абиякий, та якби я навіть і вмів битися, це мало що зарадило б — вони мені однаково надавали б по зав'язку, як отоді в таборі під Брюсселем, коли я сказав, що волію бути мертвим євреєм, ніж живим німцем. Я вийняв з рота сигарету — почасти тому, що курити зараз видалося мені кумедним, а ще й тому, що боявся позбутися її в колотнечі,— й поглянув на Мізинчика, що сидів обіч мене, червоний мов жар. Тоді Гугелер, чия черга була після Егельгехта, взяв свою скибку й запхнув до рота, а за ним узяли свої пайки й інші; на шинелі зосталося тільки три скибки, коли наперед вийшов чоловік, якого я ще, власне, й не знав, до нашого намету його перевели аж у таборі під Брюсселем; він був уже старий, років п'ятдесяти, низенький на зріст, із темним, покарбованим рубцями обличчям; він ніколи не втручався в наші суперечки, щоразу мовчки рушав геть з намету й починав швидко ходити понад колючим дротом, і видно було, що таким спортом він займається не від сьогодні. Я навіть імені його не знав. На ньому була до білого вилиняла форма солдата колоніальних військ і найцивільніші в світі туфлі. З глибини вагона він попростував до мене, спинився навпроти й мовив на диво лагідним голосом:

— Візьми хліб.

І, коли я не поворухнувся, він похитав головою й сказав:

— У вас проклятий хист усе обертати на символ. Це хліб, хліб, та й годі, і жінка подарувала його тобі... жінка... Ну ж бо!