— В дірочку, на здоров'ячко!
І більшість сміялася з цього жарту. Я взагалі спостеріг, що в німцях ніби прокидався смак до гумору, але тільки якщо в ролі гумористів виступали чужоземці; навіть Егельгехт сміявся в таборі, коли американський капітан, вказавши на загорожу з колючого дроту, мовив:
— Boys, не робіть із цього трагедії, нарешті ви вільні.
Англійський фельдфебель зажадав від мене паперів, але я не мав нічого, крім свідоцтва про звільнення: свою солдатську книжку я проміняв за дві сигарети одному американцеві; через те я сказав:
— Інших паперів я не маю.
І це його так само розлютило, як кілька місяців тому американського фельдфебеля, якому я на запитання: «Гітлер-югенд? Штурмовик? Нацист?» відповів: «No». Той визвірився на мене, вгатив позачергову роботу, ще й навздогінці обкидав лайкою, приписавши моїй бабусі якесь статеве збочення, природи якого я так і не зміг з'ясувати через недостатнє знання американського сленгу; вони скаженіють, коли щось виходить за рамки їхніх уявлень. Англійський фельдфебель почервонів як рак, підхопився й почав мене обмацувати; і йому не довелося довго мацати, бо відразу намацав мого щоденника — грубенький зошит, його вирізані з паперових мішків аркуші були зшиті докупи дротом,— я занотовував у ньому все, що сталося зі мною з середини квітня до кінця вересня — від того дня, як мене взяв у полон американський сержант Стівенсон, і до останнього запису, зробленого в поїзді, саме як ми проминали похмурий Антверпен, де я прочитав напис на якомусь мурі: «Vive le roi![34]». Понад сто сторінок густо списаного пакувального паперу. Знавіснілий фельдфебель забрав щоденника, пошпурив у нужник і сказав:
— Didn't I ask you for papers[35]?
Після цього він дозволив мені йти.
Ми юрмилися під ворітьми табору, чекаючи бельгійських вантажних машин, що, як казали, повезуть нас до Бонна. Чому саме до Бонна? Хтось розповідав, нібито в'їзд до Кельна закрито, бо там від безлічі трупів почалася епідемія, а ще хтось казав, що нас змусять тридцять-сорок років розбирати руїни, прибирати биту цеглу й щебінь, «і нам навіть тачок не дадуть, тягатимемо щебінь у кошиках». На щастя, біля мене не було нікого з моїх недавніх сусідів по вагоні чи наметі. Теревені з вуст незнайомих стерпіти легше. Зненацька поперед мене хтось промурмотів:
— А в єврея він хліб узяв.
Хтось інший підхопив:
— Атож, і такі типи тепер скрізь верховодитимуть.
Ззаду хтось мене штовхнув і сказав:
— Сто грамів хліба за сигарету — хочеш?
І простяг із-за моєї спини руку зі шматочком хліба, в якому я враз пізнав один із тих, що їх нарізав у вагоні Егельгехт. Я похитав головою. Ще хтось біля мене сказав:
— Бельгійці продають сигарети по десять марок за штуку.
Мені це здалося дуже дешево: в таборі німці за одну сигарету брали сто двадцять марок.
— Потрібні кому сигарети?
— Так,— сказав я,— мені.— Й поклав свою двадцятимаркову банкноту в невідомо чию руку.
Усі торгували з усіма. Це було єдине, що всіх справді цікавило. За дві тисячі марок та зношений мундир хтось сторгував цивільний костюм; обмін і перевдягання відбулися тут-таки, в юрмі, і я раптом почув сердитий голос:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту. Груповий портрет з дамою. » автора Генріх Белль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Оповідання“ на сторінці 73. Приємного читання.