Розділ «Оповідання»

Я все сподівався, що машина зверне праворуч, не доїхавши до бульвару Каролінгів, де ми жили, але вона не звернула, а їхала та й їхала вперед, минула площу Барбаросси, Саксонський бульвар, бульвар Сальєрі, і я так був би й не наважився подивитися в той бік, де ми колись жили, але перед площею Хлодвіга колона несподівано загальмувала, машина, в якій я їхав, зупинилася саме перед нашим будинком — і мені довелося повернути голову в той бік. Вислів «цілком зруйновано» — приблизний: цілком зруйнувати будинок вдається дуже рідко; часом для цього замало навіть трьох-чотирьох прямих влучань, для певності треба, щоб він ще й згорів. Будинок, у якому ми жили, був цілком зруйнований у розумінні статистичному, та не в технічному, тобто я міг його впізнати,— вцілів парадний вхід і кнопка дзвоника, а мені здається, що будинок, у якому зберігся парадний вхід і кнопка дзвоника, по суті, не можна назвати цілком зруйнованим. Але в будинку, де ми колись жили, можна було розпізнати куди більше, ніж тільки парадний вхід і кнопку дзвоника: на першому поверсі майже вціліли дві кімнати, а на другому, з волі безглуздого випадку, навіть три; третя держалася на залишку стіни, що навряд чи витримала б перевірку ватерпасом; з нашого помешкання на третьому поверсі лишилася одна кімната, але без фасадної стіни, вищирена на вулицю, а над тією дірою нависав вузький високий фронтон, чи, власне, голий його кістяк, із проваллями повириваних вікон; мою увагу привернули двоє чоловіків, що порядкували в нашій вітальні, наче в себе дома; один зняв із стіни репродукцію з картини Терборха, яку так любив мій батько, ступив уперед і показав третьому чоловікові, що стояв унизу перед будинком, але цей третій похитав головою, мовби відхиляв нецікаву для себе річ на аукціоні, й той, що порався вгорі, попростував у глибину кімнати й почепив репродукцію на місце, ще й навіть поправив, щоб було рівно; мене зворушила така дбайливість,— він аж назад відступив, щоб пересвідчитися, що картина висить як слід, і задоволено кивнув головою. Тим часом його напарник зняв із стіни іншу картину — Лохнерів вівтар, гравюру по міді, та й вона, видимо, не припала до вподоби чоловікові на тротуарі; врешті перший, той, що зняв і повісив на місце репродукцію з Терборха, знову ступив уперед і, склавши долоні рупором, гукнув:

— Тут є піаніно!

І чоловік унизу засміявся, закивав головою, склав і собі долоні рупором і гукнув у відповідь:

— Зараз принесу мотуз!

Піаніно я не бачив, але пам'ятав, де воно стоїть: у кутку праворуч, якого зараз мені не було видно і в який пірнув чоловік із гравюрою.

— А де ж ти жив у Кельні? — запитав бельгійський вартовий.

— Та отам,— сказав я, махнувши рукою кудись у бік західної околиці.

— Хвалить бога, поїхали,— сказав вартовий.

Він знов почепив на шию автомат, що його поклав був на дно кузова, й поправив кашкета; фламандський лев на кашкеті був уже добряче засмальцьований. Коли ми звернули на площу Хлодвіга, я зрозумів причину зупинки: там відбувалася чи не облава. По всій площі стояли машини англійської військової поліції, напхані цивільними з піднятими руками, а довкола цілий людський натовп, мовчазний і водночас розхвильований,— навдивовижу багато людей як на це тихе, зруйноване місто.

— Чорний ринок,— пояснив бельгійський вартовий,— час від часу тут наводять лад.

Ще перед тим як ми виїхали з Кельна, десь уже на Боннському шосе, я задрімав, і приснився мені материн кавовий млинок: його спускав із третього поверху на мотузі чоловік, що надаремне зняв із стіни Терборха, але той, що стояв унизу, не схотів млинка, й перший знов витяг його нагору, відхилив двері до передпокою й спробував був прикрутити на звичне місце на стіні — зразу за дверима до кухні, ліворуч; однак тепер там не було стіни, щоб його приладнати, та чоловік, проте, свого не кидав (така хазяйновитість зворушила мене навіть уві сні). Вказівним пальцем правої руки він усе намагався намацати гак, але так і не намацав і тільки гнівно насварився кулаком у похмуре осіннє небо, у якого не знайшлося опертя для кавового млинка; нарешті він скорився обставинам, знов обв'язав млинка мотузом і, ступнувши вперед, спустив донизу, але третій чоловік і цього разу відмовився його взяти, й перший знову потяг млинка догори, відв'язав мотуза, а млинка, мов коштовність, заховав собі під куртку, після чого почав скручувати мотуза — зробив із нього щось неначе диск і жбурнув просто в обличчя тому, що стояв на тротуарі. Мене весь час непокоїло питання — що сталося з чоловіком, котрий так само даремно пропонував Лохнера,— проте я ніде його не бачив; щось не давало мені глянути в куток, туди, де стояло піаніно й батьків письмовий стіл, і я почував себе нещасним, уявляючи, що той чоловік там, може, читає батькові записники. Чоловік із млинком стояв тепер біля дверей вітальні, силкуючись прикрутити його до одвірка, здавалося, він твердо вирішив знайти для кавового млинка надійне місце, і я відчув прихильність до цієї людини ще перше, ніж зрозумів, що то — один із численних друзів нашої родини, яким моя мати не раз дарувала слово втіхи, частуючи їх чашечкою кави на кухні під кавовим млинком,— чоловік цей загинув під час повітряного нальоту на самому початку війни.

Бельгійський вартовий розбудив мене, коли ми під'їжджали до Бонна.

— Вставай,— сказав він,— протри очі, воля близько!

І я випростався й почав думати про всіх тих, хто, бувало, сидів на кухні, під кавовим млинком моєї матері: прогульники, яким вона розганяла страх перед контрольною роботою; нацисти, яких вона намагалася перевиховувати; ненацисти, яких пробувала підбадьорювати,— всі вони сиділи на стільці під кавовим млинком. А біля них лунали слова потіхи й звинувачення, слова на захист і для попередження; гострими словами мати руйнувала їхні ідеали, лагідними — дарувала те, що перебуде нинішні часи: милосердя — немічним, потіху — переслідуваним.

Старе кладовище. Ринок. Університет. Бонн. Через Кобленцьку браму до Двірського парку.

— Adieu,— сказав бельгійський вартовий.

А Мізинчик попросив:

— Напиши мені! — Його дитяче обличчя було втомлене.

— Гаразд,— сказав я,— надішлю тобі всього свого Тухольського.

— От добре! — зрадів він.— І Клейста теж?