Розділ «Оповідання»

Я відірвався від безмежної далечини, куди дивились мої очі, й поглянув на Юпа, що стояв тепер якраз навпроти мене, наші погляди стрілися; тоді він підняв руку, повільно сягнув до футляра з ножами, і я вдруге відчув, що він застерігає мене. Я весь занімів і заплющив очі...

Мене охопило розкішне відчуття; так тривало, може, всього дві секунди, не знаю. Я чув тихий посвист ножів, відчував на собі повів розітнутого повітря, коли вони врізалися в диктові двері позад мене. І мені здавалось, неначе я йду вузенькою кладочкою через бездонну прірву. Йду цілком упевнено і все-таки добре відчуваю весь страх небезпеки... боюсь і все-таки напевне знаю, що не впаду; я не лічив ножів, проте розплющив очі саме тієї миті, коли останній ніж загнався в двері біля моєї правої руки...

Ураган оплесків остаточно повернув мене до дійсності; я зовсім розплющив очі й побачив перед собою бліде обличчя Юпа, що, кинувшись до мене, неслухняними руками розв'язував мотуза. Потім він витяг мене насеред сцени, до самої рампи; він уклонився глядачам, і я зробив те саме; під грім оплесків він показав на мене, а я показав на нього, він усміхнувся мені, а я всміхнувся йому, а тоді обидва ми з усміхом уклонилися глядачам.

У кабіні ми не перемовилися й словом. Юп кинув на стілець продірявлені карти, зняв із гвіздка моє пальто й допоміг мені вдягтися. Потім повісив ковбойський костюм, одягнувся в свою куртку, і ми понасували кашкети.

Коли я відчинив двері, назустріч мені кинувся лисий добродій зі словами:

— Даю сорок марок за вихід!

Він простяг Юпові кілька банкнот. Я зрозумів, що відтепер Юп буде моїм шефом, і всміхнувся, а він, глянувши на мене, всміхнувся й собі.

Юп узяв мене під руку, й ми пліч-о-пліч рушили наниз тісними, погано освітленими сходами, що просякли задавненим духом гриму. Коли ми вийшли до під'їзду, Юп усміхнувся й сказав:

— Тепер ми купимо собі сигарет і хліба...

Та я тільки за годину зрозумів, що здобув справжній фах. Фах, що вимагав від мене лише трохи постояти, не рухаючись, і помріяти. Дванадцять чи двадцять секунд. Я став людиною, в яку кидають ножами...

Моя коштовна нога

Переклала Євгенія Горева

Вони вирішили дати мені шанс. Я одержав від них листівку з запрошенням з'явитися в управління, і я з'явився. Прийняли мене дуже люб'язно. Взяли з картотеки мою картку й промовили:

— Гм.

Я й собі мовив:

— Гм.

— Яка нога? — запитав службовець.

— Права.

— Зовсім?

— Зовсім.