Розділ «Оповідання»

Він підклав у грубку дров і поставив на вогонь каструльку.

— Просто хоч гинь,— знов озвався Юп.— Може, в мене занадто поважний вигляд, я досі ще схожий на фельдфебеля?

— Дурниці, ти ніколи не був справжнім фельдфебелем.

Ти всміхаєшся, коли вони плещуть?

— Звичайно. І вклоняюсь.

— Я б не зміг. Я не здатен усміхатися на кладовищі.

— Отут ти дуже помиляєшся, бо саме на кладовищі треба всміхатися.

— Не розумію.

— Вони ж не мерці. Вони живі. Розумієш?

— Авжеж, розумію, та тільки не вірю.

— Бо ти й досі ще трішки обер-лейтенант. Не так воно швидко минається, звичайно. О господи, я радію, коли можу справити глядачам якусь втіху. Вони просто подубіли, і я їх трохи розбуркую й беру за це платню. Може, хто з них, хоч один хтось, не забуде про мене, поки дійде додому. «А той бісів син з ножем, грець його мамі, нічого не боїться,— може, скаже він собі,— а я, хай йому чорт, всього боюся!» Бо вони справді всього завжди бояться. Вони волочать той страх за собою, мов важезну тінь, і мені радісно, коли вони на часину забудуть боятися і відійдуть душею. Хіба заради цього не варт усміхнутись?

Я мовчки дивився, як закипає вода. Юп заварив каву в рудій бляшанці, й ми навперемінки стали сьорбати напій, заїдаючи моїм хлібом. Надворі помалу сутеніло, і Юпове житло ніби наливалось м'яким сіруватим молоком.

— А що, власне, робиш ти? — запитав мене Юп.

— Нічого... Перебиваюся з дня на день.

— Важкенький хліб.

— Атож... За шматок хліба доводиться часом позносити докупи й побити на дріб'язок сто каменюк. Як коли. Що де трапиться.

— Гм... Хочеш подивитися ще один мій фокус?

Я кивнув головою. Він підвівся, увімкнув світло й, підійшовши до стіни, відсунув набік клапоть тканини, що правив за килимок. На червонястому полі виразно виступили обриси людської постаті, абияк накиданої на стіні вуглиною; зверху на голові намальовано було якусь химерну гулю, що, видно, мала означати капелюх. Приглянувшись пильніше, я побачив Що постать окреслено на дотепно замаскованих дверях.

Я зацікавлено стежив, як Юп нахилився під своє нужденне ліжко, витяг звідтіля гарненьку брунатну валізку й поставив на столі. Перше ніж відімкнути її, він обернувся до мене й поклав переді мною чотири недокурки.

— Скрути-но дві тоненькі,— сказав він.