Розділ «Оповідання»

Юп застебнувся й насунув на голову крислатого ковбойського капелюха.

Я сказав, силувано сміючись:

— Чи не хочеш ти скарати смертника спочатку задля спроби?

Юп ухопив валізку й потяг мене за собою з кабіни. Поблизу сцени стояв якийсь лисий чоловік і дивився на останні викрутаси клоуна. Юп щось зашепотів йому на вухо, чого я не розчув; на обличчі в чоловіка проступив переляк, він глянув на мене, на Юпа й енергійно похитав головою. І знов Юп зашепотів йому на вухо.

Мені було до всього байдуже. Нехай мене хоч живцем настромлять на ніж. Плече мені не служить, я живу день убогою самокруткою, а завтра мушу за сімсот п'ятдесят грамів хліба потовкти на дріб'язок сімдесят п'ять каменюк. Завтра?..

Здавалось, буря оплесків змете лаштунки. Клоун з утомленим, перекривленим обличчям видибав із-за лаштунків у коридор, кілька секунд понуро стояв там, а тоді знов поплентався на сцену, де, привітно всміхаючись, заходився кланятися глядачам. Оркестр ударив туш. Юп знов щось зашепотів на вухо лисому. Клоун тричі виходив поза лаштунки й тричі вертався на сцену, всміхався й кланявся на всі боки. Потім оркестр заграв марш, і Юп з валізкою в руці жвавою ходою подався на сцену. Його привітали мляві оплески. Я втомлено дивився, як Юп настромлював карти на гвіздки, видно, заздалегідь понабивані в стіну, як він потім одну за одною продірявлював їх ножем саме посередині. Оплески погустішали, але не стали палкими. Далі під тихе бухкотіння барабана він виконав номер з великим ножем і дерев'яним бруском. Попри всю свою байдужість я відчував, що виходить справді бідненько. Навпроти, по той бік сцени, за Юпом назирала купка напівголих дівуль... І тоді лисий раптом ухопив мене за плечі, витяг на сцену й, привітавши Юпа церемонним помахом руки, сказав голосом поліцая на службі:

— Добрий вечір, пане Боргалевський!

— Доброго здоров'я, пане Ердмендере,— й собі роблено врочистим тоном сказав Юп.

— Оце я привів вам конокрада, пане Боргалевський, негідника, яких світ не бачив, щоб ви його трішечки полоскотали своїми блискучими ножичками, перше ніж його повісять... Отакий поганець...

Його голос здався мені прикро вимученим, нестерпно жалюгідним, наче паперові квіти або дешева помада. Я перевів погляд на залу, де сиділа публіка, і з тієї миті, побачивши перед собою хтиву, тисячооку, багатоголову потвору, що причаїлась у темряві, мовби ось-ось мала стрибнути на свою здобич,— з тієї миті я просто задерев'янів.

Мені було на все начхати; різке світло прожекторів засліпило мене; у своїй витертій одежі та злиденних черевиках я, мабуть, і справді скидався на конокрада.

— О, прошу, залишіть його мені, пане Ердмендере, якось уже я дам йому раду.

— Атож, атож, подбайте про нього, та не шкодуйте ножів!

Юп ухопив мене за барки, а пан Ердмендер, вищиривши зуби, широким кроком подався зі сцени Звідкись на сцену кинули мотуза, і Юп прив'язав мене до червоної дорійської колони, на яку з другого боку були сперті сині диктові двері Байдужість ніби впоїла мене. Праворуч від себе я чув лиховісний гомін ворушкої публіки, і я зрозумів, що Юп мав слушність, коли казав про кровожерність юрби. Здавалося, з нетерплячки тремтіло навіть нудке, застояне повітря. Оркестр невпинним напружено-сентиментальним бухкотінням барабанів на тлі приглушеної хтивої мелодії ще посилював враження зловісної трагікомедії, в якій мала пролитися справжня кров, оплачена грішми. Я вп'явся очима в одну цятку й дав попуск м'язам, лантухом осівши на мотуз, що, виявилось, добре тримав мене. Оркестр грав дедалі тихіше. Юп діловито повитягав ножі з карт на стіні й повкладав їх у футляр, раз у раз кидаючи на мене мелодраматичні погляди. Сховавши останнього ножа, він став обличчям до зали і тим-таки огидно неприродним голосом, що й Ердмендер, сказав до публіки:

— Панове, зараз я вам обквітчаю ножами постать оцього добродія, та спочатку прошу вас упевнитися, що ножі в мене не тупі.

Промовивши це, він дістав з кишені шпагатину й з моторошним спокоєм почав черкати об неї ножами, одного по одному витягаючи їх з футляра і знов кладучи назад. Дванадцять відрізків упало додолу.

Увесь той час я дивився далеко повз нього, повз лаштунки, повз напівголих дівок на тому боці сцени, мовби в якийсь інший світ...

Напруження публіки електризувало повітря. Юп ступнув до мене і, вдавши, ніби тугіше стягає на мені мотуза, прошепотів лагідно:

— Стій тихо-тихо, зовсім-зовсім не ворушись і здайся на мене, голубе.

Ця нова затримка, здавалося, ось-ось розрядить напруження в залі, що сягнуло крайньої межі, але саме тієї миті Юп зненацька відскочив набік, руки його злетіли догори, немов дві легкі пташки, й на обличчі вдруге проступила та чаклунська зосередженість, що так приголомшила мене на сходах. Ті чарівничі рухи начебто заворожили й глядачів. Мені причувся якийсь дивовижний моторошний стогін, і я зрозумів, що то Юп застеріг мене.