Розділ «Оповідання»

Я пересів так, щоб добре його бачити й заразом бути ближче до грубки, до її лагідного тепла. Поки я обережно розкручував недокурки на папір від хліба, Юп клацнув замками валізки й витяг якийсь дивний футляр. У таких крамних футлярах з багатьма кишеньками наші матері колись держали срібні ложки та виделки зі свого посагу. Юп швидко розв'язав шнурок, що перехоплював скручений у трубку футляр, і простелив його на столі; я побачив дюжину ножів із дерев'яними колодочками,— за тих часів, коли наші матері кружляли у вальсах, такі ножі звали «мисливським набором».

Я поділив висипаний з недокурків тютюн на дві пайки й скрутив цигарки.

— Ну ось,— мовив я.

— Ну ось,— сказав і Юп.— Дякую.

Потім він показав на футляр.

— Це все, що лишилося мені від батька-матері. Решта згоріла, загинула під руїнами, а те порозтягали. Коли я голий і босий вернувся з полону, то не мав нічогісінько,— поки одного дня якась добра старенька жінка знайшла мене після довгих розшуків і віддала оце добро. Мати за кілька днів перед наглою смертю від бомби доручила цю валізку на схов їй, давній своїй приятельці. Отак валізка й збереглася. Дивно, правда? А втім, так воно здебільшого й буває, що люди, охоплені страхом смерті, кидаються рятувати якісь дрібнички, забуваючи про найважливіше. Отож я став власником валізки з усім, що в ній було, а була там оця каструлька, дюжина виделок та ложок, оці дванадцять ножів та ще великий ніж для хліба. Ложки й виделки я попродав, і за ті гроші рік жив. Увесь той рік я вправлявся з ножами, із тринадцятьма ножами... Стережися!

Я простягнув Юпові запалений паперовий скрутень, яким щойно запалив свою цигарку. Приліпивши цигарку на спідній губі, Юп прив'язав футляр з ножами до горішнього гудзика своєї куртки біля плеча й розпустив уздовж руки — так ніби начепив на руку якусь химерну вояцьку оздобу. Раптом він став блискавично хапати ножі з футляра, і перше ніж мій мозок устиг зафіксувати його рухи, всі дванадцять ножів повпивалися в чорну примару на дверях, схожу на ті жахливі хиткі привиди, що під кінець війни лізли у вічі з кожного плаката, з усіх усюд, мов провісники близького краху. Два ножі стриміли в капелюсі, по два — над кожним плечем і ще по три — уздовж опущених рук...

— Чудово! — скрикнув я.— Чудово! Але такий номер неодмінно треба якось відтінити.

— Бракує тут тільки живого, а не мальованого чоловіка, а ще краще жінки. Ет!..

Він повитягав ножі з дверей і дбайливо повкладав їх у футляр.

— Де ти кого знайдеш? Жінки надто боязкі, а чоловіки дуже дорого хочуть. Та й правда, номер небезпечний.

Він знов блискавично закидав ножами чорну постать, тільки тепер з геніальною точністю поділив її на дві рівні частини. Тринадцятий великий ніж смертельною стрілою вп'явся в тому місці, де в мальованого чоловіка мало бути серце.

Юп востаннє затягся з тоненької самокрутки й викинув мізерного недокурка за грубку.

— Ходімо,— сказав він,— здається, вже час.— Він вистромив голову у вікно, пробубонів щось про «триклятий дощ» і обернувся до мене.— Скоро восьма, о пів на дев'яту мій вихід.

Поки Юп укладав ножі до шкіряної валізки, я визирнув у вікно. Дощ жебонів поміж розбитими віллами,— здавалося, наче то стиха квилять самі вілли; з-поза темної стіни хитких тополь чувся скрегіт трамвая, але я ніде не бачив годинника.

— Як ти знаєш, котра година?

— Почуваю. Виробилось, відколи вправляюся з ножами.

Я глянув на нього, нічого не розуміючи. Він спершу допоміг одягнутися в пальто мені, тоді й сам одягнувся в свою куртку. Плече в мене трохи ушкоджене, і я не можу як слід підняти руку, лише настільки, щоб бити каміння. Ми насунули на голови кашкети й ступили в темний коридор. Я зрадів, почувши десь у будинку гомін голосів, сміх і якесь невиразне мурмотіння.

— Бачиш,— почав Юп, коли ми рушили сходами наниз,— я намагаюся збагнути деякі закони космосу. Ось поглянь.

Він поставив валізку на площадку сходів і широко розкинув руки — так на деяких античних малюнках зображений Ікар перед злетом у небо. На незворушному Юповому обличчі з'явився якийсь дивний натхненно-холодний вираз, щось чи одержиме, чи байдуже, щось чаклунське, від чого мене взяв острах.