Розділ «Оповідання»

— І ось,— тихо сказав Юп,— я просто ніби вростаю в атмосферу, відчуваю, як руки мої все довшають, аж поки сягнуть у безмежний простір, де панують інакші закони; я роздираю невидну заслону — й мої руки входять у потік незнаних, чарівної сили струмів, що пульсують там, за нею, у височині; мої руки вбирають їх, просто вбирають... я вириваю в космосу його закони, напівсиломіць-напівхтиво, й забираю їх собі! — Його руки рвучко стислися в кулаки й щільно прилягли до тулуба.— Ходімо,— сказав він. Обличчя його знову стало незворушне.

Я пішов за ним, приголомшений.

Надворі сіявся дрібний, невпинний, холодний дощ. Ми позводили коміри й мерзлякувато повтягали голови в плечі Вечірній туман, уже підсинений темною барвою близької ночі, розливався вулицями Де-не-де по підвалах розбитих вілл з-під чорного громаддя навислих руїн заблимали кволі вогники. Вулиця непримітно зійшла на багнистий шляшок, обабіч якого манячіли в погуслому присмерку понурі дерев'яні хижі, оточені злиденними городчиками; здавалось, то пливли по мілководдю розбійницькі джонки. Далі ми перейшли трамвайну колію й пірнули в тісні штольні провулків передмістя, де серед битої цегли та сміття бовваніло кілька чорних будинків,— і враз вийшли на гомінку вулицю; людський плав поніс нас уперед, аж поки ми звернули в провулок, де ясно світилася в темряві вивіска вар'єте «Сім вітряків» віддзеркалюючись у мокрому асфальті.

Біля під'їзду було порожньо. Вистава давно почалася. З-за витертих червоних портьєр долинав гомін багатьох голосів.

Юп, сміючись, показав на одну фотографію у вітрині, на якій він у костюмі ковбоя стояв між двох солодко усміхнених танцівниць із переснованими блискучою сухозліткою грудьми.

«Людина з ножами» — було написано під фотографією.

— Ходімо,— знову сказав Юп, і не встиг я схаменутись, як він потяг мене в якісь тісні двері, що їх важко було помітити з першого погляду.

Ми пішли нагору вузькими, покрученими, погано освітленими сходами. Дух поту й гриму свідчив, що десь близько сцена. Юп ішов перший — і раптом на якомусь закруті сходів він зупинився, поставив валізку і, вхопивши мене за плечі, тихо спитав:

— Чи стане в тебе мужності?

Я так давно чекав на це запитання, що тепер, почувши його зненацька, злякався. Мабуть, у мене був не дуже героїчний вигляд, коли я сказав:

— Мужності відчаю.

— Оце якраз і є справжня мужність,— відповів він і засміявся здушеним сміхом.— Ну то як?

Я мовчав. Несподівано десь ізгори на нас ударила така потужна хвиля несамовитого реготу, що я мимоволі здригнувся, наче з холоду.

— Я боюсь,— тихо сказав я.

— Я також. Ти не віриш у мене?

— Чого ж? Тільки... Ну та що там... Гайда...— сказав я хрипко й, підштовхнувши його вперед, додав: — Мені байдуже.

Ми ступили в тісний коридор, обставлений з обох боків сяк-так збитими фанерними будками; тут і там раз у раз перебігали якісь строкато вбрані постаті; крізь щілину в убогих лаштунках я вгледів на сцені клоуна, що саме роззявив велетенського мальованого рота; до нас долинув дикий регіт публіки, але ту ж мить Юп упхнув мене в якісь двері й причинив їх за собою. Я озирнувся навкруги. Будка була дуже тісна й майже геть гола. На одній стіні висіло дзеркало, на єдиному цвяшку в другій самотньо повисли Юпові ковбойські шати та на кривоногому стільці лежала стара колода карт. Юп нервово заметушився: скинув з мене мокре пальто, зняв із стіни ковбойський костюм, а на те місце почепив моє пальто й зверху свою куртку. Вгорі за стіною безверхої кабіни я побачив на червоній дорійській колоні електричний годинник, що показував двадцять п'ять хвилин на дев'яту.

— П'ять хвилин,— промимрив Юп, одягаючись у ковбойське вбрання.— Може, варто спочатку спробувати?

Тієї ж хвилини хтось застукотів у двері будки й гукнув:

— Приготуватися!