Розділ «Оповідання»

З чарками коньяку в руках ми обійшли всі кімнати — Цумпени забажали оглянути наше помешкання. Берта лишилася в кухні видавити тюбик майонезу на бутерброди. Вона вміє робити їх дуже принадними для ока — прикрашає майонезними сердечками, хатками, меандром.

Цумпенам сподобалося наше житло. Вони перезирнулись і всміхнулися, побачивши в моєму кабінеті великий письмовий стіл,— він мені й самому здався в ту мить трохи завеликим.

Цумпен похвалив маленьку шаховку в стилі рококо — бабусин подарунок на моє весілля — і фігурку мадонни в стилі барокко, що стоїть у нашій спальні.

Коли ми вернулися до вітальні, Берта вже встигла накрити на стіл, як завжди, доладно — вигадливо й водночас цілком натурально; загалом, було дуже затишно. Ми розмовляли про фільми, про книжки, про недавні вибори, і Цумпен прихвалював усі гатунки сиру, подані до столу, а пані Цумпен — каву й тістечка. Далі ми показували гостям фотографії, зроблені під час нашої шлюбної подорожі: краєвиди Бретонського узбережжя, іспанського ослика, вуличні сценки з Касабланки.

Потім ми знову випили коньяку, і я підвівся — піти по коробку з фотографіями тих часів, як ми з Бертою ще тільки заручилися, але Берта зробила мені знак, і я сів.

Хвилин на дві за столом зробилося зовсім тихо, бо ми більше не могли знайти теми для розмови — кожен із нас думав про замовлення; я думав про двадцять тисяч марок, і в голові в мене мимохіть майнуло, що цю пляшку коньяку я зможу списати на податок із одержаної суми...

Цумпен глянув на годинник.

— Як шкода, вже десята, нам час іти,— сказав він.— Ми провели дуже приємний вечір.

— Чарівний,— підхопила пані Цумпен.— Сподіваюся, що й ви коли-небудь завітаєте до нас.

— Залюбки,— відгукнулася Берта.

Ми постояли ще з півхвилини, все думаючи про замовлення, і я почував — Цумпен чекає, що я відведу його набік і поговорю про справу. Та я цього не зробив. Цумпен поцілував Берті руку, а далі я провів гостей униз і відчинив перед пані Цумпен дверцята машини.

— Чого ти не побалакав із ним про замовлення? — лагідно спитала мене Берта.— Адже ти знаєш — завтра оголошують наслідки конкурсу.

— Господи, я не знав, як мені до цього перейти,— сказав я.

— Ну, було б під якимсь приводом повести його до кабінету й там поговорити,— так само лагідно мовила вона.— Ти ж помітив, як він цікавиться мистецтвом. От і сказав би йому, що маєш наперсного хреста XVIII сторіччя, мовляв, чи не маєте бажання подивитись. А тоді...

Я промовчав, і вона, зітхнувши, надягла фартух. Я й собі пішов за нею в кухню; ми сховали рештки бутербродів у холодильник, і я довго лазив долі, шукаючи ковпачок до тюбика з майонезом. Я забрав зі столу недопитий коньяк, перелічив сигари — Цумпен скурив лише одну,— тоді спорожнив попільничку, з'їв навстоячки ще одне тістечко й заглянув у кавник — чи не зосталося там кави. Знов повернувшись до кухні, я побачив у Берти в руках ключа від машини.

— У чому річ? — запитав я.

— Та треба ж їхати.

— Куди?

— До Цумпенів,— відповіла вона.— А ти ж як гадав?

— Уже пів на одинадцяту.