Розділ «Оповідання»

— Та хоч би й північ,— відказала Берта.— Наскільки мені відомо, йдеться про двадцять тисяч марок. Не думай, що Цумпени аж такі вже церемонні.

Вона вийшла до ванної причепуритися, а я стояв позад неї, бачив у дзеркалі, як вона витирає й знов підмальовує губи, і вперше помітив, що в неї заширокий і вульгарний рот. Коли вона зав'язувала мені краватку, я міг би її поцілувати, як завжди в такі хвилини, але не поцілував.

Кав'ярні й ресторани скрізь по місті були яскраво освітлені, відвідувачі сиділи на терасах, і в сріблястих відеречках на лід та вазочках на морозиво відбивалося світло ліхтарів.

Коли ми зупинилися біля будинку Цумпенів, Берта глянула на мене підбадьорливо, проте зосталася в машині. Я сам пішов до дверей, швидко натиснув на дзвоник — і мене вразило, як хутко мені відчинили. Пані Цумпен ніби аж ніяк не здивувалася, побачивши мене. Вона була в чорній піжамі (холоші метлялися туди-сюди), з вишиваними жовтими квітками, й мені настирливіш, як будь-коли, полізли на думку цитрини.

— Даруйте,— сказав я.— Мені б хотілося поговорити з вашим чоловіком.

— Він ще не повернувся,— відповіла вона.— Буде за півгодини.

У передпокої я вгледів багато фігурок мадонн — у стилі готичному, барокко й навіть рококо, якщо взагал є мадонни в стилі рококо.

— Гаразд,— сказав я,— з вашого дозволу, я прийду за півгодини.

Берта купила тим часом вечірню газету і тепер читала й курила. Коли я сів біля неї, вона сказала:

— Я гадаю, ти міг би поговорити й з нею.

— Звідки ти знаєш, що його немає дома?

— Бо він щосереди сидить о такій порі в спортивному клубі й грає в шахи.

— Ти могла сказати мені раніше.

— Зрозумій-бо мене,— відповіла Берта й згорнула газету,— я хочу тобі допомогти, хочу, щоб ти навчився влаштовувати такі справи. Мені досить було б тільки подзвонити батькові, й він би все влаштував, сказавши кілька слів по телефону. Але ж я хочу, щоб ти сам дістав це замовлення.

— Гаразд,— мовив я,— то що ми будемо робити: півгодини зачекаємо чи підемо туди зараз і перебалакаємо з нею?

— Краще підемо зараз,— вирішила Берта.

Наша з Бертою поява так само мало здивувала пані Цумпен, як і мій недавній візит. Вона привіталася до нас, і ми слідом за нею подалися до кабінету її чоловіка. Пані Цумпен внесла пляшку коньяку, поналивала й, перше ніж я встиг заговорити про замовлення, підсунула до мене жовту папку. «Селище Таненіділь» — прочитав я і злякано позирнув на пані Цумпен та на Берту. Але вони обидві всміхнулися, а пані Цумпен сказала:

— Розгорніть.

І я розгорнув. Усередині була друга папка, рожева, а на ній стояв напис: «Селище Таненіділь — земляні роботи». Розгорнувши й цю папку, я відразу ж зверху побачив свій кошторис; угорі скраю хтось написав червоним олівцем:

«Найдешевший проект!»