Директор сказав:
— Нам тебе бракуватиме. Невже ти підеш від нас, та ще й так раптово?
Гуго нічого не сказав, тільки подумав: «Все й мало статися раптово, до цього йшлося». Та коли Йохен приніс звістку про замах, директор перестав дивуватися, що він, Гуго, йде від них. Почувши Йохенову звістку, директор не вжахнувся, а зрадів, замість сумно похитати головою, він радісно потер руки.
— Ви нічого не розумієте. Такий скандал зразу додасть готелеві слави. По газетах зарясніють величезні заголовки. Убивство — це не самогубство, Йохене, а політичне вбивство — не якесь там звичайне вбивство. Коли він не помер, то ми вдамо, що помирає. Ви нічого не розумієте, в газетах повинен бути хоча б такий рядок: «Життя потерпілого висить на волоску». Всіх, хто дзвонитиме по телефону, з'єднуйте зі мною, щоб не ляпнули якоїсь дурниці. О господи, чого у вас такий переляканий вигляд? Будьте стримані, показуйте на обличчі легеньке співчуття, немов людина, яка хоч і оплакує небіжчика, але тішиться, що отримає спадщину Гайда, діти мої, беріться до роботи. На нас дощем посипляться телеграми з проханням залишити номер. І саме М.! Ви навіть не уявляєте собі, що це означає. Аби тепер не сталося ще й якогось самогубства. Негайно зателефонуйте добродієві з одинадцятого номера, не біда, якщо він розлютиться й їде Хай йому біс, невже його і фейєрверк не збудив! Гайда, діти, до зброї!
«Тату,— подумав Гуго,— ви повинні забрати мене звідси, мене самого не пустять до двісті дванадцятого номера». В сірих сутінках сходової клітки спалахували магнієві блискавки, потім з'явився освітлений чотирикутник ліфта, який привіз гостей з номерів від двісті тринадцятого до двісті двадцять шостого,— вони не могли вийти на своєму поверсі, бо коридор оточила поліція, і тепер мусили спускатися до себе запасними сходами через третій поверх. Коли двері ліфта відчинилися, з нього, схвильовано перемовляючись, висипалися чоловіки в темних костюмах і жінки в ясних сукнях. Обличчя в них були розгублені, уста викривлені, з них злітали слова: «Це щось нечуване!» і «Це скандал!» Гуго надто пізно зачинив двері, вона побачила його і кинулась коридором до його кімнати. Тільки-но він устиг оберну ти ключа в замку, як вона почала щосили смикати за ручку дверей.
— Відчини, Гуго, ну, відчини ж!
— Не відчиню.
— Я тобі наказую!
— Я вже чверть години не працюю в готелі, шановна пані.
— Ти йдеш звідси?
— Так.
— Куди?
— До свого батька.
— Відчини, Гуго, відчини, я тобі не зроблю нічого поганого й більше не лякатиму тебе! Ти не можеш піти звідси, я знаю, що в тебе немає батька, добре знаю. Ти потрібен мені, Гуго, ти той, на кого вони чекають, і знаєш це. Ти побачиш весь світ, вони поклонятимуться тобі в найкращих готелях, тобі не треба буде нічого казати, досить тільки з'явитися їм на очі. Твоє обличчя, Гуго... Ну ж, відчини, ти не можеш піти звідси!
Вона замовкла і знов смикнула за ручку. Від цього потік її благальних слів на мить припинився.
— Я справді прошу тебе не задля себе, Гуго, забудь усе, Що я казала й робила, я була в розпачі... Ходімо зі мною, задля них... Вони чекають на тебе, ти наше ягня боже...
Ручка ще раз сіпнулася.
— Що вам тут потрібно? — спитала вона.
— Мені потрібен мій син.
— Гуго ваш син?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту. Груповий портрет з дамою. » автора Генріх Белль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович“ на сторінці 80. Приємного читання.