Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Гольтен загинув на війні, а Швойгель живий. Він став письменником і часом увечері телефонує мені або сам приходить, але я прошу Рут казати, що мене немає вдома. Я його не зношу, а крім того, балакати з ним — тільки марно гаяти час. Мені з ним просто нудно, він завжди говорить про міщан і не міщан — себе він, мабуть, вважає за неміщанина. Не знаю, що це означає в його устах. Та мене це й не цікавить. Якось він питався й про тебе.

— Ну, а що сталося з Греве?

— Він партійний діяч, тільки не питай мене, якої партії, та це й не має значення. А Дрішка виробляє «Автомобільних левів Дрішки», цей товар дає йому дуже великий прибуток. Ти ще не знаєш, що таке «Автомобільні леви Дрішки»? Поживи в нас кілька днів і взнаєш. У кожного, хто хоч трохи цінує себе, на поличці в машині перед заднім склом лежить «Лев Дрішки», а в цій країні ти навряд чи знайдеш людей, що не цінують себе... їм уже змалку втовкмачують у голову, що треба цінувати себе. Правда, вони дещо винесли з війни, спогад про страждання й жертви, але тепер уже знов цінують себе — ти бачив тих людей у вестибюлі? Вони збираються на три різні бенкети: на бенкет лівої опозиції, на бенкет правління «Найнеобхідніших побутових послуг» і на бенкет правої опозиції, але треба бути генієм, щоб здогадатися, на котрий бенкет хто з них іде.

— Так, я чекав на тебе внизу саме тоді, як збиралися перші учасники бенкету, і чув слово «опозиція»,— сказав Шрелла.— Найперші прийшли найневинніші, пішаки демократії, пройди з тих, про яких кажуть, що вони не такі вже й погані. Вони розмовляли про марки машин і про дачі, повідомляли один одному, що французька Рів'єра починає входити в моду саме через те море відвідувачів, яке заливає її, і що, всупереч усім прогнозам, серед інтелектуалів стає модним подорожувати з екскурсіями. Як це тут називають: снобізмом навиворіт чи діалектикою? Ти б не міг мені пояснити? Англійський сноб сказав би: «За десять сигарет я продам вам свою бабусю», а ці тутешні справді продали б свою бабусю, і всього лише за п'ять сигарет. Вони і свій снобізм сприймають без крихти гумору. Потім вони завели мову про школу, одні були за гуманітарну освіту, а другі проти. Отакі балачки. Я прислухався до них, бо хотів щось почути про справжні турботи цієї країни, а вони все шанобливо шепотіли один одному прізвище діяча, на якого чекали цього вечора. Якогось Креца — ти вже чув це прізвище?

— Крец — так би мовити, зірка опозиції,— сказав Роберт.

— Я раз по раз чув слово «опозиція», але з їхньої розмови не збагнув, до кого вони стоять в опозиції.

— Якщо вони чекали на Креца, то це були ліві.

— То цей Крец має серед них таку славу? Вони від нього так багато сподіваються?

— Атож,— відповів Роберт,— вони покладають на нього великі надії.

— Я бачив його,— сказав Шрелла, він прийшов останній. Якщо вони покладають на нього такі великі надії, то хотів би я знати, хто для них зовсім безнадійний... Мені здається, що якби я когось хотів убити, то саме його. Невже ви всі осліпли? Певне ж, він розумний і освічений, цитує в оригіналі Геродота, а для цих пішаків, що мліють при слові «освіта», це, звичайно, звучить, як божиста музика. Але думаю, Роберте, що ти ні на хвилину не лишив би свою дочку чи свого сина на самоті з тим Крецом, який від снобізму вже зовсім забув, якої він статі. Ці люди поводяться, як на кону, Роберте, вони грають кінець світу, але грають погано, бракує ще тільки жалобної музики, і вийшов би похорон за третім розрядом...

Їхню розмову урвав телефонний дзвінок. Роберт підійшов зі Шреллою до апарату, що стояв у кутку, і зняв трубку.

— Леонора? — сказав він.— Я радий, що батько запросив вас, і вибачте мені, будь ласка, за те, що я сьогодні вранці набалакав вам, добре? Батько чекає на вас у двісті дванадцятому номері. Лист від пана Шріта? Всі розрахунки до проекту «Х5» зроблені неправильно? Добре, я зателефоную Шрітові. В кожному разі, я вдячний вам, Леоноро, і ми на вас чекаємо.

Роберт поклав трубку і знов обернувся до Шрелли.

— По-моєму...— почав він, але замовк, почувши якийсь дивний, не дуже голосний тріск.

— О боже,— сказав Шрелла,— це постріл.

— Так,— підтвердив Роберт,— це постріл. Мабуть, нам тепер треба піднятися нагору.

Гуго прочитав: «Відмова від прав. Цим даю свою згоду на те, щоб мій син Гуго...» Під заявою стояли важливі печатки й підписи, але голос, який він боявся почути, не озвався. Що то був за голос, який наказував йому колись прикрити голизну матері, коли вона поверталася додому зі своїх походеньок, лягала на ліжко й починала мурмотіти страшну, як смерть, молитву: «Нащонащонащо»? Він відчував жаль, коли прикривав її, приносив їй води, скрадався до крамниці й випрохував там для неї дві сигарети, боячись, що дорогою на нього нападуть хлопці, битимуть його й прозиватимуть «ягням божим». Що то був за голос, який наказував йому грати в канасту з жінкою, що «не повинна була народитися», і який попереджав його, щоб він не заходив до номера овечої жриці? Тепер той голос звелів йому прошепотіти слово «батько». Щоб страх, який посів його, став менший, він почав вимовляти інші слова: «брат», «сестра», «дідусь», «бабуся», «дядько», але ніщо не допомагало. Він додавав до них усе нові слова: «динаміка» й «динаміт», «більярд» і «коректний», «шрами на спині», «коньяк» і «сигарети», «червона куля на зеленому полі», «біла куля на зеленому полі», але й від цього страх не меншав. Може, треба щось робити, щоб він трохи розвіявся? Він відчинив вікно і глянув на юрбу, що гула на майдані. Що то було за гудіння — мирне чи грізне? На тлі темно-синього неба спалахував фейєрверк. Від кожного залпу розпукувались велетенські квітки, цілі снопи жовто-гарячих квіток, що хилилися на всі боки, ніби розчепірені пальці. Він зачинив вікно, погладив бузкову ліврею, що висіла на вішаку біля одвірка, й відчинив двері в коридор. Навіть тут, нагорі, було відчутне хвилювання, що охопило весь готель, у двісті одинадцятому номері тяжко поранений! Гомін, біганина по коридорах та по сходах і владні голоси поліцаїв:

— З дороги! З дороги!

З дороги! Гуго ще дужче злякався і знов прошепотів.

— Батько.