Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Мабуть, ти не помиляєшся.

— А що сталося з такими, як Ендерс? Ти пам'ятаєш його? Такий рудий. Він був гарний хлопець, напевне не з тих, що сповідують насильство. Що такі люди, як він, робили на війні й що вони роблять тепер?

— По-моєму, ти недооцінюєш Ендерса, він був не тільки гарний хлопець, але й... одне слово, він ніколи не приймав причастя буйвола — чому й нам не сказати про це так просто, як казала Едіт? Ендерс став священиком, після війни він виголосив кілька проповідей, які я вважаю незабутніми. Якби я переказав їх, вони прозвучали б фальшиво, але в його устах звучали добре.

— А що він робить тепер?

— Вони запхнули його в село, до якого навіть не можна доїхати залізницею, і він там виголошує свої проповіді, не переймаючись тим, що його слухають самі лише селяни та їхні діти. Не можна сказати, що вони його ненавидять, ні, просто не розуміють. Навіть по-своєму шанують його як чемного юродивого. Чи він справді каже їм, що всі люди брати? Вони знаються на цьому краще за нього і про себе міркують: «А може, все-таки він комуніст?» Більше вони нічого не здатні придумати. Шаблонів стало менше, Шрелло. Нікому не спало б на гадку називати комуністом твого батька, навіть Нетлінгер був не такий дурний, щоб ухопитися за це, а сьогодні вони більше ні до кого не змогли б його зарахувати. Ендерсові хотілося б пасти ягнят, а вони йому доручають самих баранів. Він став для них підозрілий, бо надто часто вибирав темою своїх казань проповідь на горі. Може, одного дня вони виявлять, що та проповідь — пізніша вставка в Євангелії, і викреслять її... Поїдьмо до Ендерса, Шрелло, хоч, повертаючись увечері автобусом до станції, і виявимо, що веземо з тих відвідин більше відчаю, ніж розради. Мені навіть Місяць ближчий, ніж те село... Відвідаймо Ендерса, будьмо милосердні, в'язнів треба відвідувати... а чому ти згадав саме про Ендерса?

— Я подумав, із ким би мені хотілося побачитись. Не забувай, що, коли мені довелося тікати звідси, я ще був школярем. Але я боюся зустрічей, відколи побачив сестру Ферді.

— Ти бачив сестру Ферді?

— Бачив, вона тримає ятку з лимонадом біля останньої зупинки одинадцятого. Ти там ніколи не був?

— Ні, я боявся, що Груфельштрасе може здатися мені чужою.

— Вона й мені здалася чужішою за всі вулиці на світі... Не їдь туди, Роберте. А Трішлери справді загинули?

— Загинули,— відповів Роберт.— І Алоїз також. Потонули разом із «Анною-Катаріною». Вони давно вже не жили в гавані, їм довелось виселитися звідти, коли побудували новий міст. Вони ви найняли помешкання в місті, але не могли там жити, їм були потрібні вода й кораблі. Алоїз вирішив відвезти їх на «Анні-Катаріні» до своїх приятелів у Голландії, але судно почали бомбити, Алоїз кинувся вниз по батьків, та було вже пізно, вода ринула в трюм, і вони не вийшли звідти. Я дуже довго не міг натрапити на їхній слід.

— Де ж ти все це взнав?

— У «Кітвиці», я щодня ходив туди, розпитував усіх про Трішлерів, аж поки знайшов матроса, що знав, яке лихо спіткало «Анну-Катаріну».

Шрелла опустив завісу, підійшов до столу й погасив у попільничці сигарету. Роберт рушив за ним.

— Мабуть, нам пора піднятися до моїх батьків... Чи ти, може, не хочеш бути присутній на урочистості?

— Ні,— сказав Шрелла,— я піду з тобою. Але хіба ми не почекаємо на хлопця? А що роблять такі, як Швойгель?

— Тебе справді цікавить Швойгель?

— Цікавить. А чому ти питаєш?

— Невже ти, живучи по готелях і пансіонах, думав про Ендерса й Швойгеля?

— Так, думав. А ще про Греве й Гольтена — вони єдині не нападали на мене, коли я повертався зі школи додому. Ще Дрішка не нападав... Що вони тепер роблять? Вони живі?