Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Так, пане Кроте, ваш Францик виріс.

І я вже не думаю про те, що моє життя висіло на волосині, ні, не думаю. Я теж слухняно написала двісті разів: «Не можна красти» і, звичайно, не відмовляюся, коли Конрад Грец запрошує мене до себе на вечірку. Там дають чудові паштети з гусячої печінки і білий хліб з маслом та зеленим сиром, і якщо там хтось наступить комусь на ногу чи перекине келих із вином, то не каже: «Вибачте, будь ласка» чи «Перепрошую», а каже: «Sorry».

Яка тепла трава на узбіччі дороги, які пахучі в Йозефа сигарети, і мені не перестав смакувати хліб із медом, відколи я дізналася, що це батько висадив у повітря абатство. Який гарний Денклінген у промінні призахідного сонця. Нам доведеться поспішати, на переодягання потрібно принаймні півгодини.

11

— Підійдіть ближче, генерале. Нема чого вам бентежитись, усіх новачків найперше відрекомендовують мені, бо я прожила найдовше в цьому чудовому домі. Чому ви так завзято вганяєте свій ціпок у невинний моріжок, хитаєте головою перед кожним муром, перед каплицею, перед теплицею і все мурмочете: «Поле обстрілу»? Зрештою, це непоганий вислів. Поле обстрілу — вільна дорога для куль і снарядів. Як, Отто? Кестерс? Ні, не треба ніяких фамільярностей, не називаймо одне одного на ім'я, до того ж, ім'я Отто вже зайняте. Можна, я називатиму вас «Поле-Обстрілу»? Мені досить глянути на вас, почути ваш голос, відчути ваш подих, щоб зрозуміти: ви не лише прийняли причастя буйвола, а й живилися ним, тільки його й споживали. А тепер скажіть мені, ви католик? Звичайно, я б дуже здивувалась, якби ви були не католиком. Ви вмієте прислужувати в церкві? Ну певне, вас же виховував католицький священик. Вибачте, що я сміюся. Ось уже три тижні як ми тут шукаємо нового служника в каплицю. Балоша вони визнали здоровим і виписали. А що, як ви нам трохи допоможете? Ти ж бо тихий божевільний, не буйний, і маєш одну-однісіньку дуринку — за кожної нагоди, коли треба й коли не треба, мурмочеш: «Поле обстрілу». Ти ж зможеш перекладати требник з правого боку вівтаря на лівий, а з лівого на правий і ставати навколішки перед дароносицею, га? Ти ж здоровий, як цвях, усі люди твого фаху здорові, матимеш іще силу бити себе кулаком у груди і проказувати: «Меа culpa, mea culpa, mea maxima culpa» і «Kyrie eleison[25]». От бачиш, навіщо може ще пригодитися досвідчений генерал, якого виховав католицький священик. Я запропоную священикові нашого закладу тебе в служники. Ти ж згоден, правда?

Дякую, зразу видно справжнього кавалера. Ні, звернімо сюди, до теплиці, я вам покажу щось таке, що безпосередньо стосується вашого фаху. І прошу, не треба упадати за мною, ми не на уроках танців, і мені вже сімдесят, а вам сімдесят три, не цілуйте мені руку, таке старече залицяння ні до чого, киньте ці дурниці. Краще глянь он туди. Що ти бачиш за цією зеленою шибкою? Так, то зброя, арсенал нашого шановного старшого садівника, він стріляє тими пукавками зайців і куріпок, ворон і козуль, бо наш старший садівник завзятий мисливець. І серед тих пукавок он там лежить гарний чорний пістолет, дуже зручна річ. Ану, шпар, чого там тебе навчили, коли ти був прапорщиком чи лейтенантом. Скажи, така річ, як та, справді небезпечна для життя, нею можна когось убити? Чого ти побілів, старий вояче, ти колись центнерами поїдав причастя буйвола, а тепер у тебе жижки тремтять, коли я ставлю тобі прості запитання. Годі тобі тремтіти, хоч я трішки й божевільна, але зовсім не збираюся приставляти до твоїх сімдесятирічних грудей пістолета й заощаджувати державі пенсію. Я нічого не збираюся заощаджувати державі. Дай мені по-військовому чітку відповідь на по-військовому чітко поставлене запитання: можна з тієї пукавки вбити когось? Так? Добре. З якої відстані найкраще стріляти, щоб улучити? З десяти або з дванадцяти метрів, щонайбільше з двадцяти п'яти?

О боже, чого ви так хвилюєтеся? Не знала, що старі генерали можуть бути такі боягузи. Ви збираєтесь донести на мене? Тут нема кому доносити. Вам утовкмачили в голову, що треба на когось доносити, й ви ніяк не можете відвикнути від цього, еге ж? Про мене, можете цілувати мені руку, але тримайте язика на припоні, і завтра вранці будете прислужувати в каплиці, втямили? Тут іще ніколи не було такого гарного, високого, сивоголового служника. Ти зовсім не розумієш жартів? Зброя цікавить мене з тієї самої причини, що тебе — поле обстрілу. Невже ти й досі не збагнув, що за неписаними законами цього гостинного будинку кожен, хто живе в ньому, має свого коника? Твій коник — поле обстрілу. То ж не зраджуй таємниць, Поле-Обстрілу, пам'ятай, що ти отримав добре виховання — вперед кличе Гінденбург, слава йому. От бачиш, це тобі сподобалося, треба лише вміти вибрати відповідні слова... Тут ми звернемо й підемо повз каплицю. А може, зайдеш і оглянеш місце своєї майбутньої діяльності? Спокійно, старий, бачу, ти ще не забув, як треба заходити до божого дому: скинь капелюха, вмочи пальці правої руки у свячену воду в чаші, перехрестися. Так, молодець. А тепер стань навколішки, зведи очі на лампадку і прокажи «Богородице діво» та «Отче наш»... Тихо, не так голосно, це тільки те, чого вимагає католицьке виховання. Вставай, знов умочи пальці у свячену воду, перехрестися, пропусти даму вперед і надягни капелюха. От і добре, ми знов надворі — теплий вечір, чудові дерева в чудовому парку, лавки. Вперед, кличе Гінденбург, слава йому. Це тобі подобається, правда ж? А це: мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай. Теж подобається, га? Облиш ці жарти, власне, такі жарти після Вердена вже недоречні. Там загинули останні кавалери, загинуло надто багато кавалерів, надто багато коханців, надто багато добре вихованих людей, і все за якихось кілька місяців. Ти не пробував підрахувати, скільки вчительського поту за той час пішло намарне? Зовсім намарне! Чому ви не додумалися поставити кулемет у вестибюлі ремісничої чи торговельної ніколи, у вестибюлі гімназії і зразу після випускних іспитів пустити чергу просто в радісні обличчя того «особового складу»? Ти вважаєш, що це перебільшення? Ну, то я тобі скажу, що правда — завжди перебільшення. Я ще танцювала з випускниками тисяча дев'ятсот п'ятого, шостого і сьомого років, ходила на вечірки з тими любителями пива у гімназійних та університетських кашкетах, а потім під Верденом полягла більше ніж половина тих трьох випусків. А як, по-твоєму, скільки лишилося живих випускників тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого, тридцять шостого і тридцять сьомого років? Або тисяча дев'ятсот сорок першого й сорок другого — вибери сам собі які хочеш роки. І не починай знов тремтіти, я й гадки не мала, що старі генерали можуть бути такі боягузи. Ну гаразд, візьми мене під руку... Як мене звати? Затям, тут про таке не питають, тут не мають візитних карток і не п'ють на брудершафт, переходять на «ти» без дозволу, знають, що всі люди брати, навіть коли вони брати-вороги. Декотрі з них прийняли причастя ягняти божого, але таких дуже мало, старий, а решта прийняли причастя буйвола. Моє ім'я — мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай, а прізвище — вперед кличе Гінденбург, слава йому. Забудь назавжди свої міщанські забобони і свої уявлення про добрі звичаї, тут у нас безкласове суспільство. І не нарікай на те, що ви програли війну. Боже мій, невже ви справді програли її, уже дві війни, одну за одною? Таким, як ти, я бажаю, щоб вони програли сім воєн! Ну, годі тобі рюмсати, мені начхати на те, скільки воєн ти програв. Загиблі діти важливіші, ніж програні війни. Тепер ти будеш прислужувати тут, у каплиці денклінгенської лікарні, це дуже почесна робота, і не кажи мені нічого про майбутнє німців, я читала в газеті, що воно докладно визначене. Якщо тобі вже конче треба поплакати, то не плач так жалісливо. Вони й з тобою повелися несправедливо, заплямували твою честь? А нащо тобі та честь, якщо кожен чужинець може плюнути на неї, га? Але не журися, в цій божевільні до тебе будуть добре ставитись, прислухатимуться до кожного поруху твоєї стражденної душі, зважатимуть на всі твої комплекси. Все залежить тільки від грошей: якщо ти бідний, тебе битимуть і обливатимуть холодною водою, а як багатий, то виконуватимуть усі твої забаганки, навіть дозволять виходити з лікарні, щоб випити в Денклінгені кухоль пива. Тобі досить лише гукнути: «Поле обстрілу! Поле обстрілу для другої, для третьої армії!» — і зразу ж хтось відповість: «Слухаю, пане генерале!» В цьому домі час розуміють не як щось ціле, а тільки як уламки цілого, тут він ніколи не стане історією, збагнув? Я тобі цілком вірю, що ти вже бачив мої очі в чоловіка з червоним шрамом на переніссі, я вірю тобі, але такі заяви і здогади тут заборонені, тут існує лише сьогоднішній день: сьогодні був Верден, сьогодні помер Генріх, загинув Отто, сьогодні тридцять перше травня тисяча дев'ятсот сорок другого року, сьогодні Генріх прошепотів мені ледь чутно: «Вперед кличе Гінденбург, слава йому». Ти його знав, тиснув йому руку, чи, швидше, він тобі тиснув руку. Добре, а тепер трохи попрацюймо, я ще пам'ятаю, яку молитву було найважче запам'ятати служникам у церкві, я вчила цієї молитви свого сина Отто й потім загадувала йому проказувати її: «Suscipiat Dominus sacrificum de manibus tuis ad laudem et gloriam nominis sui,— а тут починається найважче, старий: — ad utilitatem quoque nostram, totiusque Ecclesiae sua sancte[26]». Тепер проказуй за мною. Та ні, «ad utilitatem», а не «utilatem», цю помилку роблять усі. Я напишу тобі молитву на папірці, або, якщо хочеш, учи її за своїм молитовником. Ну, а тепер до побачення, пора вечеряти, Поле-Обстрілу, смачного тобі...

Вона повернулася повз каплицю широкими чорними доріжками назад до теплиці. Лише мури були свідками того, як вона відімкнула ключем двері й тихо прокралася між порожніми горщиками з-під квіток і грядками, від яких тхнуло пліснявою, до кімнатки старшого садівника. Там вона взяла зі стояка пістолет, відкрила свою м'яку чорну торбинку й поклала його в неї. Легенько клацнув замочок. Усміхаючись, погладжуючи порожні горщики з-під квіток, вона вийшла з теплиці й знов замкнула двері. Тільки темні мури бачили, як вона витягла зі шпарки ключа й поволі пішла широкими чорними доріжками назад до лікарні.

Гуперте приніс їй вечерю до кімнати: чай, хліб, масло, сир і шинку. Всміхаючись, він глянув на неї і сказав:

— У вас просто чудовий вигляд, шановна пані.

— Он як,— сказала вона. Потім поклала торбинку на шафу, скинула капелюшок із темноволосої ще голови і, теж усміхаючись, спитала: — Чи не можна попросити садівника, щоб він приніс мені кілька квіток?

— Садівника немає,— відповів Гупертс,— у нього вільний день. Він прийде аж завтра ввечері.

— А, крім нього, ніхто не має права заходити до теплиці?

— Ні, шановна пані, він такий, що нікого туди не пустить.

— То, мабуть, доведеться мені почекати до завтрашнього вечора або я сама куплю квітки в Денклінгені чи Додрінгені.

— Ви хочете вийти, шановна пані?

— Може, й вийду, вечір такий гарний, а мені ж дозволено виходити, хіба ні?

— Звичайно... звичайно, дозволено... А може, я подзвоню панові радникові чи панові докторові?

— Я сама подзвоню, Гупертсе, прошу, з'єднайте мене з містом, але надовго, будь ласка... Добре?

— Ну певне, що з'єднаю, шановна пані.