Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

«Я не приїду на освячення,— подумав Роберт,— бо я не примирився, не примирився з тими силами, що не пожаліли Ферді, не вберегли Едіт, а вберегли собор Святого Северина. Я не примирився ні з самим собою, ні з тим духом примирення, який ви будете проголошувати у своєму врочистому казанні. Ваш притулок зруйнував не сліпий запал, а ненависть, зовсім не сліпа, і я ще не каюся, що піддався їй. Може, признатися, що це вчинив я? Своїм признанням я боляче вражу батька, хоч він не винен, і, можливо, ще й сина, хоч він також не винен, і вас, велебний отче, хоч ви теж не винні. А хто винен? Я не примирився зі світом, у якому один порух Руки може коштувати людині життя».

І він сказав:

— Щиро дякую, велебний отче, мені буде дуже приємно взяти участь у вашому святі.

«Я не приїду, велебний отче,— подумав старий,— бо я там був би пам'ятником самому собі, а не тим, ким став тепер: старим чоловіком, що сьогодні вранці доручив своїй секретарці плюнути на його пам'ятник. Не лякайтесь, велебний отче, але я не примирився зі своїм сином Отто, що перестав бути моїм сином, зберіг тільки оболонку мого сина. І я не можу примиритися з тим, що будівлі важливіші за людей, навіть якщо ті будівлі я сам споруджував. На святі нашої відсутності не помітять, нас гідно замінять канцлер, міністри, особи королівської крові з-за кордону й високі церковні достойники. Це не ти, Роберте, висадив абатство й побоявся мені сказати? Вираз твоїх очей, твої жести під час огляду будівель зрадили тебе. Але мене це не зачіпає — може, ти тоді думав про того хлопця, імені якого я так і не дізнався і який кидав твої записки в нашу поштову скриньку, думав про офіціанта на прізвище Гроль, про ягнят, яких ніхто не пас і ми теж не пасли. Отже, не святкуйте примирення: sorry, велебний отче, але ви переживете нашу відсутність, навіть не помітите її. І повісьте на монастирі табличку: „Побудував Генріх Фемель 1908 року, на двадцять дев'ятому році життя, зруйнував Роберт Фемель 1945 року, на двадцять дев'ятому році життя“. А що робитимеш ти, Йозефе, в тридцять років? Заміниш батька в конторі статичних розрахунків? Будуватимеш чи руйнуватимеш? Формули дійовіші, ніж розчин. Підбадьорте своє серце хоралом, велебний отче, і добре подумайте, чи ви справді примирилися з духом, що зруйнував монастир».

І старий сказав:

— Щиро дякую, велебний отче, нам буде дуже приємно взяти участь у вашому святі.

З лук і долин уже здіймалася прохолода, суха гичка на ланах стала вологою і темною, заповідаючи добрий урожай, ліворуч біля керма біліла Йозефова голова, праворуч чорніли дві дівчачі голови. Машина повільно їхала до міста. Звідкись долинула пісня: «Чи ми справді жито жали?» Пісня здавалася такою самою нереальною, як струнка вежа собору Святого Северина на обрії. Розмову знов почала Маріанна.

— Ти їдеш не через Додрінген?

— Ні, дідусь хотів, щоб ми поїхали через Денклінген.

— Я думала, що ми поїдемо найкоротшою дорогою.

— Нічого, коли ми доберемося до міста й о шостій,— сказала Рут.— За годину встигнемо переодягтися.

Голоси дітей звучали тихо, ніби шепіт засипаних землею в темних штольнях, що намагаються підбадьорити один одного: «Я бачу світло» —«Ти помиляєшся» —«Справді бачу» — «Де?» —«Хіба ти не чуєш стукоту? Це рятувальна команда» —«Я нічого не чую». Невже ми в абатстві, в кімнаті для гостей, розмовляли вголос?

Не треба, щоб застиглі формули знов ожили, таємниці обернулися в слова, а спогади в почуття. Почуття можуть убити все, навіть такі надійні, суворі речі, як любов і ненависть. Невже колись і справді на світі був капітан, що звався Роберт Фемель, що чудово засвоїв жаргон офіцерських казіно, пильно дотримувався всіх військових традицій, що згідно зі своїм службовим обов'язком запрошував до танцю дружину старшого за званням офіцера й чітко проголошував тости за наш великий німецький народ? Шампанське, ординарці, гра в більярд — червона куля на зеленому полі, біла куля на зеленому полі, знов біла. А одного вечора до нього підійшов з києм у руці якийсь незнайомий і, всміхаючись, відрекомендувався:

— Лейтенант Шріт, як бачите, підривник, як і ви, пане капітане, захищаю динамітом західну культуру.

У Шріта в голові не було плутанини, він умів чекати й ощадити силу, йому не доводилося щоразу мобілізовувати свої почуття, він не впивався трагізмом, робив те, що заприсягнувся робити, висаджував тільки німецькі мости, тільки німецькі будинки, не зруйнував жодної російської хати, не вибив жодної російської шибки. Він чекав, грав у більярд, не казав жодного зайвого слова — і ось нарешті здобич, осяяна весняним сонцем, з'явилася перед нами, велика здобич, на яку нам так довго довелося чекати: абатство Святого Антонія. А на обрії маячіла здобич, що випорснула з наших рук: собор Святого Северина.

— Не їдь так швидко,— тихо мовила Маріанна.

— Вибач,— відповів Йозеф.

— Скажи, чого ми їдемо сюди, в Денклінген?

— Дідусь хоче, щоб ми сюди заїхали.

— Йозефе, не їдь цією алеєю,— мовила Рут.— Хіба ти не бачиш таблички: «Тільки для тих, хто має біля дороги ділянки». Чи ти, може, теж маєш тут ділянку?