Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Пані Фруль давно вже прийняла причастя буйвола й при силувала прийняти його своїх чоловіка й дочку. Вона співала в сінях: «Тремтять порохняві кістки». Ніщо, ніяке почуття не ворухнулося в його душі, тільки палець, яким він натис на жовтаву латунну кнопку, ніби ледь задрижав.

— Ви когось шукаєте?

— Так,— відповів він,— мені потрібні Шрелли. Вони вже тут не мешкають?

— Ні,— сказала дівчинка,— я знала б, якби вони тут мешкали.

Дівчинка була гарненька, рожевощока, вона похитувалась на самокаті, тримаючись за стіну.

— Ні, такі тут ніколи не мешкали.— Вона, відштовхуючись ногою, промчала тротуаром на своєму самокаті і звернула в провулок, вигукуючи:— Чи тут хто знає Шреллів?

Він затремтів — ану ж, хтось пам'ятає їх, і йому доведеться підійти, привітатися, згадати минуле: «Так, Ферді, вони його.. Так, твій батько, вони його... А Едіт дуже вдало вийшла заміж». Та рожевощока дівчинка дарма гасала на своєму брудному самокаті від гурту до гурту, виписуючи сміливі віражі, дарма гукала у відчинені вікна:

— Чи тут хто знає Шреллів?

Вона повернулася розпашіла назад, хвацько крутнулася на самокаті, зупинилася перед ним і сказала:

— Ні, пане, таких тут ніхто не знає.

— Дякую,— мовив він, усміхаючись.— Дати тобі десять пфенігів?

— Дайте.

Засяявши, дівчинка помчала в напрямку ятки з лимонадом.

«Я вчинив гріх великий гріх,— промурмотів, усміхаючись, Шрелла дорогою до кінцевої зупинки,— запив маренковим лимонадом із Груфельштрасе курку з готелю „Принц Генріх“ і не потривожив спогадів, не розморозив крижаних квіток, не захотів, щоб очі Еріки Прогульске блиснули, впізнаючи мене, і з її уст злетіло ім'я Ферді. Лише мій палець віддав шану спогадам, упізнав латунну кнопку».

Він ішов, ніби провинний, і його з обох боків, з тротуарів, вікон і під'їздів, пронизували пильні погляди людей, що грілися на сонці, втішаючись вільним суботнім вечором. Серед них же напевне є такі, що пам'ятають його окуляри, його ходу, пам'ятають, як він мружить очі,— невже тільки чужоземний плащ заважає їм упізнати любителя Гельдерліна, якого вони так безжально висміювали, вслід якому глузливо гукали:

— Шрелла, Шрелла, що читає вірші!

Він злякано витер піт, скинув капелюха, зупинився на розі й озирнувсь на Груфельштрасе. Ніхто не побіг за ним. Хлопці сиділи на мотоциклах, подавшись уперед, і нашіптували дівчатам, що завжди кохатимуть їх; у пляшках із пивом, які стояли на підвіконнях, відбивалося вечірнє сонце. Навпроти стояв будинок, у якому народився й жив ангел. Може, там ще збереглася латунна кнопка, на яку Ферді тисячі разів натискав пальцем. Фасад був пофарбований у зелений колір, на ньому мерехтіла аптечна вітрина, а під самим вікном, з якого так часто визирав Ферді, красувалася реклама зубної пасти.

Паркова доріжка, з якої липневого вечора двадцять три роки тому Роберт затяг Едіт у кущі. Тепер там сиділи на лавках пенсіонери, розповідали один одному анекдоти, визначали гатунок тютюну з того, як він пахне, й нарікали на невихованих дітей, що гралися поблизу, роздратовані матері кляли своїх неслухняних нащадків, випрохуючи в неба їм страшну долю: «А щоб тебе атомна бомба не минула!», юнаки з молитовниками під пахвою, які йшли зі сповіді, ніяк не могли вирішити, чи вони вже достатньо витримали побожний настрій, чи ще треба почекати до завтра.

До від'їзду одинадцятого лишилося ждати цілу хвилину. Ось уже тридцять років ця іржава колія нікуди не веде. Сестра Ферді саме налила зеленкуватого лимонаду в чистий келишок, водій трамвая задзвонив, закликаючи пасажирів до вагонів, стомлені кондуктори погасили сигарети, поправили торби й позаходили за свої переділки, потім дали дзвінком сигнал водієві зачекати, бо далеко ззаду, там, де кінчалася іржава колія, якась стара жінка бігла до зупинки.

— Мені до головного вокзалу,— сказав Шрелла,— з пересадкою в гавані.