Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Ти щось украв?

— Ні,— сказав я,— тільки не захотів прийняти причастя буйвола.

Пароплави, подумав я, пароплави з темним нутром і капітанами, що навчилися обдурювати митників. Я засяду небагато місця, стільки, як скручений килим, не більше, хай мене загорнуть у вітрило й перевезуть через кордон.

— Спускайся вниз,— мовив Трішлер,— там нагорі тебе можуть побачити з другого берега.

Я обернувся лицем до схилу і, чіпляючись за траву, почав повільно спускатися вниз.

— А, це ти...— сказав старий.— Я знаю, хто ти, але забув, як твоє прізвище.

— Фемель,— нагадав я.

— Звичайно, тебе шукають, сьогодні вранці навіть оголосили про це по радіо, як я не здогадався, вони ж називали твої прикмети: червоний шрам на переніссі. Ти вдарився головою об залізний борт човна, як ми колись перепливали річку під час повені й нагналися на опору моста,— я тоді не врахував, що течія така потужна.

— Так, і мені тоді заборонили бувати тут.

— Але ж ти однаково бував?

— Недовго, поки не посварився з Алоїзом.

— Ходімо, тільки пригнися, коли ми проходитимемо під розвідним мостом, а то наб'єш гулю на лобі й тобі знов заборонять бувати тут. Як ти втік від них?

— Нетлінгер прийшов на світанку до мене в камеру й вивів задніми дверима до підземного ходу, що тягнеться аж до залізничного насипу на Вільгельмскуле. Він сказав мені: «Вшивайся, і якнайшвидше. Я можу дати тобі лише годину часу, а тоді мушу повідомити про твою втечу поліцію». І я виходив усі околиці, поки добрався сюди.

— Так, так,— мовив старий.— То вам припекло кидати бомби! Припекло влаштовувати змови і... Вчора я вже одного з вас запакував і переправив через кордон.

— Вчора? — перепитав я.— Кого?

— Шреллу,— сказав старий.— Він ховався тут, і я примусив його втекти на «Анні-Катаріні».

— Алоїз завжди хотів стати стерновим на «Анні-Катаріні»!

— А він і став стерновим на «Анні-Катаріні»... А тепер ходімо.

Коли ми пробиралися вздовж похилого муру попід кручею до Трішлерового дому, я спіткнувся і впав, тоді підвівся й ще раз упав, знов підвівся, й від кожного різкого поруху сорочка то відривалася від шкіри, то знов прилипала, відривалася й прилипала, і за кожним разом спину мою обсипав пекучий біль, від якого затьмарювалась свідомість. У тій напівсвідомості порухи, барви, запахи із безлічі спогадів сплутувались, нашаровувались одне на одне, я бачив перед собою то блискучу воду, то зелений схил, то падав, то вставав, то йшов просто, то завертав за Трішлером убік, усе це зливалося в строкату картину, та все переважав біль.

Повінь, думав я, повінь, мені завжди хотілося кинутись у воду, щоб вона понесла мене до сірого обрію.