Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Він дивився їй услід, поки вона з незворушним виразом на обличчі заходила в двері, які офіціант притримував перед нею. Серце в нього ще калатало, коли він вийшов з-за колони й повільно подався до ресторану.

— Коньяк для доктора в більярдну, подвійний.

— Через твого доктора знялася буча.

— Чого?

— Не знаю. Здається, комусь він на гвалт знадобився, твій доктор. На, бери коньяк і гайда звідси, на тебе полює ціла купа жінок, старих і молодих, щонайменше сімнадцять. Швидше, бо он одна вже знов спускається сходами.

Вона мала такий вигляд, ніби за сніданком пила чисту жовч. Вона була в золотавій сукні, золотавих черевичках, у шапочці і з муфтою з лев'ячого хутра. Її поява у всіх викликала огиду, а декотрі забобонні гості, коли вона з'являлася, навіть затуляли обличчя. Через неї відмовлялися від місця покоївки, офіціанти не хотіли обслуговувати її, але Гуго, коли вона ловила його, змушений був годинами грати з нею в канасту[11]. Пальці її скидалися на курячі пазурі, єдине людське, що в ній було,— це сигарета, що стриміла з рота.

— Любов, хлопче? Я ніколи не знала, що це таке, нема такої людини, яка б не показувала мені, що я викликаю в неї тільки огиду. Мати проклинала мене сім разів на день, у вічі виповідала, що їй гидко дивитися на мене. Сама ж вона була молода й гарна, батько також був молодий і гарний, і брати й сестри були гарні. Вони отруїли б мене, якби мали відвагу, казали: «Така, як ти, не повинна була народитися». Ми жили високо на горі, в жовтій віллі, над сталеливарним заводом. Увечері з нього виходили тисячі робітників, їх, радісно усміхаючись, зустрічали дівчата й жінки, і потім вони разом, так само всміхаючись, ішли вниз брудною вулицею. Я чую, бачу, відчуваю, як усі люди, маю такий самий, як вони, нюх і таке саме відчуття смаку, пишу, читаю, рахую,— а ти перший, хто витримав зі мною більше, ніж півгодини, чуєш, перший!

Вона сіяла навколо себе жах, здавалася всім вісником біди. Вона кинула на стойку ключа від номера й крикнула боєві, що сидів там замість Йохена:

— Де Гуго? Де він, га?

Бой здвигнув плечима, і вона рушила до виходу. Офіціант, що штовхнув перед нею вертючі двері, опустив очі. Жінка, тільки-но вийшовши на вулицю, затулила обличчя серпанком.

— У готелі я його не ношу, хлопче, щоб їм за їхні гроші було на що подивитися. Хай дивляться за мої гроші мені в обличчя, а люди на вулиці не заслужили цього.

— Ось ваш коньяк, пане докторе.

— Дякую, Гуго.

Він любив Фемеля, той приходив щоранку о пів на десяту й звільняв його до одинадцятої, завдяки йому Гуго вже пізнав почуття вічності: хіба так не було завжди, хіба він не стояв уже сторіччями тут, прихилившись до білого полакованого одвірка, заклавши руки за спину, спостерігаючи тиху гру в більярд, прислухаючись до слів, що відкидали його то на шістдесят років назад, то на двадцять уперед, то знов на десять назад, то раптом у реальний сьогоднішній день, позначений на готельному календарі там, у вестибюлі. Біле на зеленому, червоне на зеленому, червоно-біле на зеленому, завжди в межах бортів, що оточують усього лише два квадратових метри зеленого сукна. Чиста, твереза, точна гра, що тривала від пів на десяту до одинадцятої. Двічі або тричі за цих півтори години його посилали по подвійний коньяк. Час тут не був величиною, яка могла б щось пояснити, його всмоктував у себе, немов промокальний папір, цей зелений чотирикутник. Дарма бив годинник, дарма рухалися стрілки, з безглуздим поспіхом випереджаючи одна одну, коли приходив Фемель, усе кидалось і лишалося напризволяще, саме тоді, коли було найбільше роботи: одні гості виїздили, другі приїздили, а він мав тут стояти, аж поки на вежі собору Святого Северина не виб'є одинадцяту; та коли, коли це ще буде? Він перебував тут у безповітряному просторі, де годинники не показували часу, поринав у неосяжні глибини, на дно океанів, дійсність не проникала сюди, сплющувалась десь назовні, ніби перед стінками акваріума або перед шибами вітрин, утрачала свої виміри, крім одного, ставала пласка, наче на вирізному малюнку для дітей, усі люди в тій дійсності були одягнені лише умовно, як вирізані картонні ляльки, і безпорадно товклися попід скляними стінами, товщими за сторіччя, недійсною була й тінь від собору Святого Северина вдалині, вокзал іще далі й поїзди: швидкий прямого сполучення, швидкий далекого прямування, просто швидкий, транс'європейський поїзд-експрес, автомотриса далекого прямування, і всі повні валіз, що їх вони везли до митниць. Реальні були тільки три більярдні кулі, що котилися по зеленому промокальному папері, утворюючи все нові геометричні фігури,— на двох квадратних метрах поставала у тисячі формул нескінченність, він творив її своїм києм, тим часом як голос його завмирав у глибині часів.

— А що було далі, пане докторе?

— Ти хочеш почути, що було далі?

— Хочу.

Фемель засміявся, ковтнув коньяку з чарки, закурив нову сигарету, взяв кия і штовхнув червону кулю. Червоне й біле покотилося по зеленому.

— Через тиждень після того, Гуго...

— Після чого?