Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— Хочеться,— відповіла я.

— Сідайте, будь ласка,— запросила дівчина.

Я пройшла трохи назад і сіла до столика поруч з дітьми.

— Каву теж? — гукнула дівчина.

— Так, будь ласка,— сказала я.

Старий поклав на тарілку три пиріжки й приніс мені. Він зупинився поруч мене.

— Дуже дякую,— сказала я,— але ж ви не знаєте мене.

Він усміхнувся, витяг руки з-за спини і, якось незграбно тримаючи їх на животі, промурмотів:

— О, не турбуйтеся.

Я кивнула на недоумкуватого, який усе ще сидів на порозі:

— Це ваш син?

— Син,— сказав він тихо,— а вона — моя дочка.

Він кинув погляд на дівчину за прилавком, яка орудувала ручкою кавоварки.

— Він не розуміє людської мови, мій син,— сказав ста рий,— і звіриної теж, не може вимовити жодного слова, тільки: «дсу-дса-дсе», а ми,— його язик піднявся до піднебіння, щоб відтворити ці звуки, і знову опустився,— а ми, невміло наслідуючи його, вимовляємо твердо: «зу-за-зе». Ми не здатні до цього,— сказав він тихо і раптом, трохи підвищивши голос, гукнув: — Бернгарде! — Недоумкуватий незграбно повернув голову й одразу опустив її. Старий ще раз гукнув: — Бернгарде! — Хлопчик обернувся, і його голова плюхнулася вниз, наче маятник; старий устав, обережно взяв дитину за руку й підвів до столика. Він сів на стілець поруч мене, посадовив малого на коліна і спитав мене тихо:

— Може, вам неприємно? Ви тільки скажіть.

— Ні,— відповіла я,— мені не неприємно.

Його дочка принесла каву, поставила переді мною чашку, а сама стала поруч батька.

— Ви скажіть, якщо вам неприємно, ми не розгніваємось. Більшості людей це неприємно.

Хлопчик був гладкий, замазюканий, він тупо дивився поперед себе й белькотав своє «дсу-дса-дсе»; уважно подивившись на нього, я знов підвела голову й сказала:

— Ні, мені не противно, він як немовля.