Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— Свята меса,— відповів він,— буде в соборі о п'ятій годині.

Я бачила лише його волосся, біляве, майже попелясте, та очі, що блищали якось тьмяно, чула, як на вулиці завертав трамвай, гуділи машини, і раптом сказала в темряву:

— Я хочу висповідатись.— Я дуже злякалася й водночас відчула полегшення, а священик промовив, наче цього й чекав:

— Ідіть за мною.

— Ні, будь ласка, тут,— сказала я.

— Тут не можна,— мовив він лагідно. За чверть години починається служба можуть прийти люди. Сповідальня он там.

Мені дуже хотілось виповісти все священикові саме тут у цьому темному, відкритому вітрам порталі, поруч з гіпсовим ангелом, дивлячись, як блимає віддалік незгасна лампада; хотілося шепотіти йому в темряві й почути, як він так само пошепки дасть мені розгрішення.

І все-таки я слухняно пішла за ним у двір. Та поки ми обминаючи розкидане каміння та уламки пісковику, що відвалились від церковних стін, підійшли до невеликого сірого будинку біля самої стіни трамвайного депо, шалений захват, що заполонив був мене, де й дівся. А серед тиші недільного надвечір'я відлунювали удари молотків по металу. Коли двері будиночка відчинились я побачила грубе, здивоване обличчя економки, що підозріливо подивилась на мене.

У сінях було темно і священик сказав мені.

— Зачекайте, будь ласка, хвилинку.

Звідкілясь, мабуть, з темного кутка сіней, почувся дзенькіт посуду, і раптом я зрозуміла, що огидний солодкуватий запах у сінях, яким, очевидно, наскрізь просякла полотняна оббивка, то запах вареного бурячиння, і йшов він з кутка, де, напевно, була кухня. Нарешті з якихось дверей у сіни просочилося світло, і в його білястій смузі з'явився силует священика.

— Ідіть сюди,— покликав він.

Я нерішуче підійшла. Кімната мала огидний вигляд: за червонястою завісою в кутку стояло, очевидно, ліжко, і мені здалося, що я навіть чую запах постелі. До стіни присунуто книжкові полиці різного розміру, деякі з них скособочилися. Навколо величезного столу безладно стояло кілька дорогих старовинних стільців з чорними оксамитовими спинками. На столі лежали книжки, пачка тютюну, цигарковий папір, пакетик з морквою та різні газети. Священик, стоячи за столом махнув мені рукою і підсунув стілець боком ближче до столу; до спинки стільця прибито гратки. Обличчя священика, коли я роздивилася його при світлі, сподобалось мені.

— Ви вже даруйте,— сказав він, кинувши погляд на двері й злегка схиливши голову.— Ми з села, і я ніяк не можу умовити її, щоб вона не варила бурячиння. Та й обходиться воно набагато дорожче, ніж куповане, коли врахувати вугілля, бруд, запах і працю. Але я не можу її умовити. Ідіть сюди.

Він іще ближче підсунув стілець із гратками до столу, сів і кивнув мені. Обійшовши кругом столу, я сіла поруч нього.

Священик накинув на плечі єпітрахиль, зіперся ліктями на стіл, і в тому, як він спертою рукою затулив обличчя, було щось професійне, завчене. У гратках випало кілька квадратиків, і коли я почала шепотіти: «Во ім'я отця, і сина, і святого духа...» — він подивився на свого годинника на руці, і, простеживши за його поглядом, я побачила, що було три хвилини на п'яту. Я почала сповідатися, пошепки звіряла йому всі мої страхи, всі мої печалі, все моє життя, розповідала про мій страх перед любовними втіхами, про страх перед святим причастям, про тривоги нашого шлюбу. Я розповіла йому, що чоловік покинув мене і що ми тільки час від часу зустрічаємося, щоб побути разом. І коли я на мить замовкала, він швидко дивився на годинника, і я щоразу дивилася слідом за ним і бачила, що стрілка дуже повільно рухалася вперед. Потім він піднімав повіки, я бачила його очі, жовтизну від нікотину на пальцях, і він знову опускав очі й казав: «Далі».

Він вимовляв це слово лагідно, але мені все-таки було боляче, так боляче, як тоді, коли вміла рука видавлює з рани гній.

І я шепотіла далі йому на вухо, розповіла йому все про той час, два роки тому, коли ми обоє пили, Фред і я, про померлих моїх дітей і про живих, про те, що нам доводиться чути за стіною в кімнаті Гопфів та про те, що Гопфи чули у нас. І я знову затнулася. Він знову подивився на годинника, і я подивилась також і побачила, що було лише шість хвилин на п'яту. Він знов підняв повіки й лагідно промовив: «Далі»,— і я зашепотіла швидше, розповіла йому про свою зненависть до священиків, які живуть у великих будинках і обличчя в них як на рекламі крему для шкіри, про пані Франке, про наше безсилля, про бруд, у якому ми живемо, а наприкінці сказала йому, що я, напевне, знову завагітніла.

А коли я знов затнулася, він уже не подивився на годинника і, на півсекунди довше не опускаючи повік, спитав мене:

— Це все?