Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

Полудень, дуже гаряче, і тінь від сосни вже пронизана спекою, суха тінь не дає прохолоди. Блондин простелив ковдру, й вони лежать, поклавши голови на свої речі, й дивляться на місто поверх гарячих паруючих дахів численних бараків. Десь поміж двома бараками зникає Бородатий. Хода в нього така байдужа...

На іншій колії стоїть поїзд, який іде в Німеччину. Локомотив уже випускає пару, солдати з непокритими головами визирають із вікон. Чому б мені не сісти? Це просто дивно. Чому б мені не сісти в цей поїзд і не поїхати назад до Рейну? Чому б не купити відпускну посвідку, адже в цій країні все можна купити, й не поїхати до Парижа, на вокзал Монпарнас, і не обійти всі вулиці одну по одній, обнишпорити всі будинки і шукати, шукати заради тієї єдиної крихти ніжності — доторку рук, її рук. П'ять мільйонів — це восьма частина, чому б їй не опинитися серед них?.. Чому б мені не поїхати до Ам'єна, до будинку, обгородженого цегляним муром з просвітами, й не пустити собі кулю в голову на тому місці, де її погляд, такий близький і ніжний, по-справжньому й глибоко запав мені в душу за якусь чверть секунди? Але ці думки такі безвільні, як і його ноги. Яка розкіш, що можна випростати ноги, ноги стають усе довшими й довшими, йому здається, що їх можна простягти аж до Перемишля.

Вони лежать там і курять, такі розморені й стомлені, як може бути стомлена людина після спання й сидіння у вагоні.

Сонце вже описало велику дугу, коли Андреас прокидається. Бородатий усе ще не повернувся. Блондин не спить, він знову курить.

Поїзд до Німеччини відійшов, але на його місці вже стоїть інший — теж до Німеччини, й там унизу з великого дезинсекційного барака виходять сірі постаті з пакунками, ранцями, з автоматами, що теліпаються на шиях,— ці люди їдуть до Німеччини. Раптом один з них кинувся бігти, тоді побігло троє, потім десятеро, а далі вже всі побігли наввипередки, вибиваючи один одному пакунки з рук, і вся сіра, загнана й стомлена череда біжить, тому що в одного не витримали нерви...

— Де в тебе карта? — питає Блондин. Це перші, вимовлені за довгий час, слова.

Андреас дістає карту з кишені мундира, розгортає її й сідає; він розстеляє її в себе на колінах. Його очі прикипіли до слова «Галичина», але палець Блондина лежить значно далі на південь і на схід; це довгий, дуже тонкий, зі світлими волосинками палець, що його навіть бруд не може позбавити шляхетності.

— Сюди,— каже Блондин.— Осюди мені треба. Ще десять днів їхати, якщо все буде нормально.

Його палець з гладеньким і все ще блискучим, з голубуватим відливом, нігтем заповнює всю відстань між Одесою і Кримом. Кінчик нігтя вперся в Миколаїв.

— Їдеш у Миколаїв? — питає Андреас.

— Ні,— Блондин здригається, і його ніготь сповзає нижче, а Андреас помічає, що, дивлячись на карту, той нічого не бачить, бо думає про щось інше.— Ні,— ще раз каже Блондин,— в Очаків. Я в зенітній артилерії, спершу ми були в Анапі, на Кубані, знаєш, але нас звідти поперли. А тепер Очаків.

Раптом обидва глянули один одному в очі. Вперше за сорок вісім годин, які просиділи разом, вони подивились один одному в очі. Довго грали в карти, пили, їли і спали, прихилившись один до одного, а зараз уперше глянули один одному в очі. Андреас побачив, що очі в Блондина затягнуло якоюсь огидною білувато-сірою слизистою плівкою. В Андреаса було таке відчуття, наче він своїм поглядом проткнув перший свіжий струп, яким щойно затяглася гнійна рана. Він раптом відчув відштовхуючі флюїди, які випромінює цей чоловік, який напевно колись, коли його очі були ще ясними, був гарний: стрункий, з ясним волоссям і витонченими руками. Отак-то воно буває, думає Андреас.

— Так,— каже Блондин тихо, наче почувши Андреасові думки,— так воно буває. Він провадить далі тихо, зловісно тихо: — Так воно і є. Він мене звів, той вахмістр. Я наскрізь зіпсований і про гни лий, і ніщо в світі мене вже не тішить, навіть їжа, це так тільки здається, що я їм усмак, а я їм, як автомат, п'ю, як автомат, сплю, як автомат. Це не моя вина, це вони мене зіпсували! — Він раптом зривається на крик, а тоді знов затихає.— Шість тижнів ми сиділи на позиції вище Сиваша... там, скільки оком кинь, ні будинку, ні навіть якоїсь руїни. Болота, вода... верболози... а вгорі літаки росіян, які полювали за нашими літаками, що літали з Одеси до Криму. Шість тижнів ми там сиділи. Описати це неможливо. В нас там була тільки одна гармата, і нас шість чоловік, та ще вахмістр. І жодної тварюки поблизу. Провіант вони підвозили нам машиною до краю болота, а звідти ми повинні були забирати його самі і переносити по вистелених хмизом стежках на позицію, завжди рівно на чотирнадцять днів і завжди цілу купу їжі. Їжа була нашою єдиною розвагою, та ще рибалка і війна з мухами... величезні хмари мух, я навіть не знаю, як ми не побожеволіли. Вахмістр був чиста тварюка. Він тільки й знав що цілими днями брутально лаявся, це спершу, а жер він жахливо. М'ясо і сало без хліба. Так,— страхітливий стогін вихоплюється з його грудей,— людина, яка не їсть хліба,— це пропаща людина, кажу тобі. Так...— Западає моторошна тиша, а тим часом над Перемишлем світить золоте, тепле, чудове сонце.

— Боже мій,— стогне Блондин.— Він звів нас, що про це довго говорити? Ми всі стали... крім одного. Той не дався. То був літній чоловік, одружений, мав дітей, вечорами він часто, плачучи, показував нам фотографії своїх дітей... до того. Він не хотів, відбивався, погрожував... він був дужчий, ніж ми всі п'ятеро разом; і якось уночі, коли він один стояв на посту, вахмістр його застрелив. Тихо вислизнув надвір і застрелив його — ззаду. З його ж пістолета; потім позганяв нас із ліжок і змусив допомагати йому викинути труп у болото А трупи такі важкі... Хлопче, людські трупи страшенно важкі. Трупи найважче, що є в усьому світі, нас шестеро ледве могли його нести, було темно, йшов дощ, і я подумав: ось воно, пекло. А вахмістр передав у рапорті, що старий бунтував і погрожував йому зброєю, а пістолет старого він приніс із собою як речовий доказ, там же бракувало одного набою. А його жінці послали листа, що він загинув за Велику Німеччину в болотах Сиваша... так, а через вісім днів прийшла перша машина з продовольством і привезла для мене телеграму, де було сказано, що нашу фабрику розбомбило і що мені дали відпустку. Мені не треба було більше повертатись на позицію, я просто поїхав звідти, і край! — В його голосі чути було дику радість.— Я вирвався звідти. Як він, певне, лютував! У штабі мене перш за все допитали як свідка в справі старого, і я казав так само, як написав у рапорті вахмістр. А тоді геть, геть звідти! З батареї — в частину, в Очаків, а тоді — в Одесу, й геть...

Тяжке мовчання, а сонце світить так само гарно, тепло і лагідно; Андреас відчув жахливу відразу. Це найстрашніше, думає він, це найстрашніше...

— Для мене нема й не буде вже більше ніякої втіхи. Я боюсь навіть глянути на якусь жінку. Вдома то сидів у напівзабутті, то плакав, як недоумкувата дитина; мама подумала, що в мене якась жахлива хвороба. Не міг же я їй нічого розповісти, цього жодній людині не можна розповісти...

Це дико, що сонце так світить, думає Андреас, відчуваючи, що в ньому сидить відраза, як отрута в крові. Він пробує взяти Блондина за руку, але той злякано сахається від нього.

— Ні,— скрикує він.— Ні!

Він перевертається на живіт, обхопивши голову руками, й схлипує, схлипує. Від того хлипання мала б розверзтися земля, а тим часом над цим плачем сміється небо — сміється до бараків, до всіх численних бараків, до веж Перемишля над Саном...

— Вмерти,— схлипує Блондин,— тільки вмерти. Я хочу вмерти, це кінець. Умерти...— Його слова захлинаються в клекотінні, й Андреас розуміє, що той плаче сльозами, справжніми сльозами.