Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Діти,— каже благодушно настроєний Віллі.— Ну як, вам сподобався обід?

Так, обід їм справді сподобався, і вони дуже добре себе почувають. При цьому вони не об'їлися. Треба запивати їжу вином, це дуже добре.

Андреас починає молитися... після їжі треба помолитися, і він молиться дуже довго — поки двоє інших сидять, зручно спершись на крісла й курять, Андреас склав руки на столі й молиться...

Життя гарне, думає він, життя було чудове. За дванадцять годин до смерті я, хоч уже й запізно, повинен визнати, що життя гарне. Я був невдячним, я не визнавав, що на світі існують прості людські радощі. А життя все одно було гарним. Він червоніє від збентеження, червоніє від страху, червоніє від каяття. Я справді заперечував, що на світі існує людська радість, що життя все-таки було гарне. Я прожив нещасливе життя, безталанне життя, можна сказати, щомить страждав під цією їхньою огидною уніформою, вони затуркали мене до нестями, змусили проливати свою кров на їхній війні, в прямому розумінні проливати кров, я був тричі поранений на їхніх так званих полях честі: тоді, під Ам'єном, далі — під Тирасполем, а потім — у Нікополі, і не бачив нічого, тільки паскудство, кров і лайно, і дихав тільки пилюкою і бідою... і чув самі непристойні натяки, і тільки на десяту частку секунди відчув, що таке справжня людська любов, відчув любов, яку чоловік відчуває до жінки, любов, яка все ж прекрасна; відчув тільки протягом десятої частки секунди. І за дванадцять чи, може, за одинадцять годин до смерті я мушу визнати, що життя було таки гарне. Я пив сотерн... на терасі у Ле Трепорі над морем і в Кайо, в Кайо я теж пив сотерн, тоді так само був літній вечір і моя кохана була біля мене... А в Парижі я сидів на терасі якоїсь кав'ярні на бульварі, попиваючи інше, чудове золотаве вино. І, Звичайно ж, тоді теж моя кохана була зі мною, й мені зовсім не треба було опитувати сорок мільйонів людей, щоб почувати себе щасливим. Думав, що не забуду нічого, а от забув усе... все... і цей обід був такий гарний... І свиняче серце, і сир, і вино допомогли мені зрозуміти, що життя було чудове... І в мене ще залишилось дванадцять чи одинадцять годин...

Під кінець він ще раз згадує про чернівецьких євреїв, потім — євреїв із Львова, Станіслава й Коломиї, і гарматну обслугу там, у болотах Сивашу. І того, хто сказав: «Саме в цьому й полягає безперечна перевага 37-міліметрових протитанкових гармат...», і нещасну, бридку змерзлу повію, яку він відштовхнув тоді в Парижі вночі...

— Випий-но, друже,— хрипко говорить Віллі. Андреас підводить голову і п'є. У них ще є вино, пляшка стоїть у відерці з льодом; він випиває келих і просить налити ще.

Я у Львові, що я тут роблю, думає він, у будинку часів габсбурзької монархії, в цьому старому напівзруйнованому часів габсбурзької монархії будинку, у великому залі цього будинку, де колись влаштовувалися бали, великі, пишні бали, танцювали вальси, це було — він подумки рахує,— це було щонайменше двадцять вісім років тому, ні, двадцять дев'ять років, ще двадцять дев'ять років тому, ще до тієї війни. Двадцять дев'ять років тому тут була ще Австрія... потім була Польща... потім Росія... а тепер, тепер скрізь Велика Німеччина. Тоді вони влаштовували бали... кружляли у вальсах... чудові були вальси, й усі посміхались одне одному, танцювали... а надворі, у великому саду, який, напевно, є десь за будинком, у тому великому саду вони цілувалися, лейтенанти з дівчатами... а може, й майори із заміжніми жінками, а господар дому, той точно був полковником або генералом, і він удавав, ніби нічого не помічає... може, він був обер-регірунгскомісаром або ще чимось таким... отак...

— Та ти пий!

Так, він би з радістю випив ще... час біжить, думає він, хотів би я знати, котра зараз година. Була одинадцята, чверть на дванадцяту, коли ми вийшли з вокзалу, зараз уже, напевно, друга або й третя... лишилось дванадцять годин, ні, трохи більше. Поїзд же відходить аж о п'ятій, а тоді поки ще дійде до того «скоро». «Скоро» знову стало таким розпливчастим, неясним. У кожному разі, це буде не за шістдесят кілометрів від Львова. Шістдесят кілометрів поїзд проходить за півтори години, отже, це було б десь о пів на сьому, а в таку пору вже видно. І в ту мить, як його рука несе келих до уст, він враз усвідомлює, що світла дня він уже не побачить. Сорок кілометрів... це десь година, а то й три чверті години, поки почне трохи розвиднятись. Ні, має бути ще зовсім темно, а ніякий не світанок! Отак-то. Тоді це й станеться! Саме тоді все це й станеться! Це буде десь за чверть шоста, в неділю, а неділя вже завтра. Завтра у Пауля почнеться новий тиждень, і весь цей тиждень Пауль служитиме шестигодинні меси. Я помру, саме коли Пауль підійде до вівтаря. Коли він читатиме першу молитву, сам, без служки, Пауль казав мені, що з служками тепер скрутно. Це станеться, коли Пауль читатиме першу молитву, між Львовом і... треба подивитися, що там за сорок кілометрів від Львова. Треба глянути на карту.

Він піднімає очі й бачить, що Блондин дрімає у своєму м'якому кріслі. Блондин стомився, він стояв на посту. Зате Віллі не спить і щасливо посміхається. Віллі п'яний, а карта лежить в кишені у Блондина. Але поспішати нема куди. У нього в запасі ще годин дванадцять, а то й більше — п'ятнадцять... за цих п'ятнадцять годин йому ще багато чого треба встигнути. Він повинен молитись, молитись, а не спати, як досі... ні в якому разі більше не спати, і добре, що він уже все точно знає. Ось і Віллі знає, що має померти, і Блондин хоче померти, їхньому життю надходить кінець; пісок у годиннику вже майже весь висипався, до смерті лишилося ще трішки, якась дрібка.

— Отак-то, дітки,— каже Віллі,— шкода, але нам пора. Тут було чудово, правда ж? — Він штурхає Блондина, і той схоплюється. Але він, здається, всередині ще спить, обличчя в нього ще зовсім сонне, а очі вже не здаються такими бридко слизькими; в них зараз проглядає щось дитяче, напевно, це від того, що він справді забув про все, відчув справжню втіху. Радість багато що змиває, так само, як і горе багато що змиває.

— А тепер,— каже Віллі,— тепер нам треба саме в той дім, де «ставлять печатки», але більше я вам усе одно поки що нічого не скажу.— Він трохи ображений, що ніхто ні про що його не допитується; а проте він кличе Георга й розраховується за обід: чотириста з чимось марок. Плюс королівські чайові.

— І виклич машину,— додає Віллі.

Вони беруть свої речі, застібають тугіше ремені, одягають кашкети й прямують через зал до виходу повз офіцерів, повз цивільних і повз отих типів у коричневих мундирах. В очах у офіцерів і в отих типів у коричневому вгадується невимовний подив. І все відбувається так само, як у всіх пивницях Європи: у французьких і угорських, румунських, російських і югославських, чеських, і голландських, і бельгійських, і норвезьких, італійських і люксембурзьких пивницях — скрізь те саме: застебнути тугіше ремені, надіти кашкети й віддати у дверях честь, як при виході з населеного суворими божествами храму.

І вони залишають цей будинок часів габсбурзької монархії і палісадник, Андреас кидає прощальний погляд на облуплений фасад, за яким колись лунали вальси. А потім вони сідають у таксі... і вперед!

— А тепер,— каже Віллі,— тепер ми поїдемо туди, де «ставлять печатки». Саме о п'ятій вони відчиняють.

— Можна, я ще раз гляну на карту,— питає Андреас Блондина, але перше, ніж той встигає знайти її у своїй льотній сумці, вони зупиняються. Вони тільки трохи проїхали по цьому широкому, меланхолійному проспекту австро-угорських часів, у глибині якого видно було великі галявини і поодинокі вілли. Таксі зупиняється перед будинком пізніших, уже польських часів, у нього майже плаский дах, помальований брудно-жовтим кольором фасад і високі, вузькі вікна, закриті віконницями, як у Франції; віконниці з вузесенькими прорізами, пофарбовані вже, видно, дуже давно сірою фарбою. Будинок, де «ставлять печатки», явно польських часів, і Андреас чомусь відразу здогадується, що це бордель. Увесь нижній поверх затуляє густий живопліт, а коли вони йдуть через палісадник, Андреас помічає, що на вікнах першого поверху віконниць немає...

Він бачить штори кольору кориці, штори бруднуваті, майже темно-коричневі, з червонявим відтінком.

— Тут є всі на світі печатки,— каже сміючись Віллі,— треба тільки знати, чого хочеш, і вміти себе поставити.

Вони зупиняються біля входу з речами в руках. Віллі смикає за шнур дзвінка, і їм доводиться досить довго чекати, перш ніж щось озивається в цьому німому, зловісному будинку, хоча Андреаса не залишає відчуття, що за ними весь час спостерігають. Це триває так довго, що Віллі починає непокоїтись.