Розділ восьмий

Але я йду далі.

Крок за кроком, тепер моє обличчя горить від холоду, руки болять під вагою Аманди, ніг майже не чую, бо в черевики набилося повно снігу.

Минають хвилини, сніг валить сильніше, зуби цокотять.

Аманда щось бурмоче в маренні.

У мене більше немає сил.

Немає сил іти.

Немає сил тримати її.

Скоро, дуже скоро, мені доведеться зупинитися. Я сидітиму в снігу, тримаючи цю жінку, яку ледве знаю, і ми замерзнемо в цьому жахливому, чужому нам світі.

Я думаю про свою сім’ю.

Думаю про те, що більше їх не побачу, намагаюся усвідомити це, і мій контроль над страхом врешті щезає...

Перед нами будинок.

Точніше, другий поверх будинку, бо його перший поверх повністю занесло снігом, який уже добирається до трьох мансардних вікон.

— Амандо.

У неї заплющені очі.

— Амандо!

Вона піднімає повіки. Насилу.

— Не спи.

Я притуляю її до даху, пробираюся до середнього мансардного вікна й б’ю в скло ногою.

Повиймавши найгостріші уламки, беру Аманду за руки і втягаю її в дитячу спальню, явно спальню маленької дівчинки.

М’які іграшки.