Розділ восьмий

Аманда розгублено дивиться на мене, потім киває.

Я озираюся, але куб зник.

Мене кольнув страх.

Сніг несе збоку, і будинки, що мріли десь удалині, щезли.

Куди не глянь, усюди одноманіття.

Аманда все киває головою вгору-вниз, а я стискаю кулаки, щоб кров прилила до пальців, та все дарма. Моя нитяна обручка вкрилася льодом.

Туманіє голова.

Тіпає від холоду.

Ми вчинили дурницю.

Це не просто холод. Це холод хтозна-скільки-нижче-нуля.

Смертельний холод.

Я не уявляю, як далеко ми відійшли від куба.

Хоча, яка вже тепер різниця, якщо ми практично сліпі.

Цей холод прикінчить нас за якихось кілька хвилин.

Ідемо далі. В Амандиних очах з’являється відсутній вираз. Боюся, що це шок.

Вона стоїть голими ногами в снігу.

— Боляче, — каже вона.

Я нахиляюсь, беру її на руки й занурююсь у шторм, міцно притискаючи її тіло. Аманду б’ють дрижаки.

Ми стоїмо у вирі вітру, снігу й убивчого холоду, і нічого не міняється. Якби я не дивився на свої ноги, то від усієї цієї веремії в мене б уже запаморочилася голова.

Я розумію, що нам кінець.