Розділ восьмий

Через завісу заметілі я помічаю силуети дерев, а оддалік — будинки.

— Що скажеш? — питаю.

— Скажу, що я більше жодної чортової секунди не хочу сидіти в цій коробці.

Аманда ступає в сніг і по коліна провалюється в м’який пух.

Вона відразу починає тремтіти.

Я відчуваю, що препарат вивітрився з мене, і цього разу відчуття таке, ніби мені в ліве око вдарили льодорубом.

Біль нестерпний, але миттєвий.

Я виходжу з куба слідом за Амандою, і ми йдемо кудись майже навмання.

Пробивши перший шар пухкого снігу, відчуваю, що провалююсь далі — з кожним кроком ноги дедалі глибше вгрузають у кірку старого, злежаного снігу.

Я наздоганяю Аманду.

Ми просуваємося через поле в бік околиці, яка, здається, поволі розчиняється перед моїми очима.

Джинси й толстовка трохи захищають мене від холоду, а от Аманді, в її червоній спідниці, чорному светрі й балетках, явно непереливки.

Більшу частину свого життя я прожив на Середньому Заході, але не думав, що буває так холодно. Вуха й вилиці в мене майже відмерзли, я ледве ворушу пальцями рук.

Сильний вітер дме нам прямо в обличчя і коли сніг починає валити сильніше, весь світ навколо нагадує снігову кулю, яку хтось добряче потрусив.

Ми продираємося крізь сніг, намагаючись рухатися якомога швидше, але дедалі глибше провалюємося і, не маючи жодного орієнтиру, вже майже борсаємося на місці.

Щоки в Аманди синіють.

Вона страшенно тремтить.

Волосся в неї побіліло від снігу.

— Треба вертатися, — кажу я, клацаючи зубами.

Вітер уже не виє, він оглушливо реве.