Розділ перший

Він промовляє:

— Мушу визнати, я пишаюся тим, що ти спробував. Це було пафосно. Я знав про це за кілометр, та принаймні ти програв не без бою.

Я здригаюся, бо щось гостре впивається мені збоку в шию.

— Не смикайся, — попереджає він.

— Що ви мені вкололи?

Не встигає він відповісти, як щось прориває мій гематоенцефалічний бар’єр, мов здоровенна фура. Я почуваюся надзвичайно важким і невагомим водночас, світ шалено крутиться і вивертається навиворіт.

А потім так само швидко все минає.

Ще одна голка впивається мені в ногу.

Я скрикую, він викидає обидва шприци за край платформи.

— Ходімо.

— Що ви мені вкололи?

— Вставай!

Я підводжуся, чіпляючись за огорожу. На коліні кровоточить рана від падіння. Із рани на голові й досі тече кров. Мені холодно, я брудний і мокрий, зуби клацають так, наче зараз повилітають із рота.

Ми спускаємося. Хистка сталева конструкція хилитається під нашою вагою. Ступаємо вниз із останньої сходинки й прямуємо повз ряд старих генераторів.

Із підлоги зала здається ще грандіознішою.

Посередині ряду він зупиняється і світить ліхтариком на спортивну сумку, притулену до одного з генераторів.

— Новий одяг. Швидше.

— Новий одяг? Я не...

— Тобі не треба розуміти. Тобі просто треба вдягтися.

Попри весь цей жах я відчуваю проблиск надії. Невже він збирається відпустити мене? А для чого ж іще він примушує мене вдягатися? Невже в мене є шанс вижити?