Розділ перший

А ось і найганебніша правда: якась частина мене не проти, щоб все це швидше скінчилося, бо мертвий не відчуває ні страху, ні болю. Це означає, що я боягуз? І це остання правда, яку мені судилося взнати перед смертю?

Ні.

Я мушу щось зробити.

Ми виходимо з тунелю на якусь металеву поверхню, підошвами босих ніг одразу відчуваю холод. Я хапаюся за іржаву залізну огорожу, яка оточує платформу. Тут холодніше і безпомилково вгадується відкритий простір.

Ніби на таймері, жовтий місяць виповзає з озера Мічиган, поволі сходить. Його світло вливається у просторе приміщення через верхні вікна, воно досить яскраве і я можу все добре роздивитися і без ліхтарика.

У мене стискається шлунок.

Ми стоїмо на верху відкритих сходів, які ведуть униз метрів на п’ятнадцять.

Усе навколо нагадує якусь старовинну картину, написану олією: урочисте світло падає на ряд навічно поснулих генераторів унизу, а над ними — хитросплетіння двотаврових балок.

Тихо, як у соборі.

— Ми йдемо вниз, — каже він. — Дивись під ноги.

Ми спускаємося.

Не доходячи двох сходинок до наступної платформи, я міцно затискаю ліхтарик у правій руці й роблю різкий поворот, мітячи йому в голову...

...і поціляю в порожнечу. За інерцією, не зустрічаючи опору, роблю більше ніж повний оборот навколо себе.

Втрачаю рівновагу, падаю.

З усього маху гепаюсь на платформу, ліхтарик випадає з руки і щезає за краєм платформи.

Через секунду чую, як він розбивається об підлогу метрів через дванадцять.

Мій викрадач дивиться на мене зверху, з-під бездушної маски, захиливши голову, наставивши пістолет мені в обличчя.

Знімає пістолет із запобіжника, підступає до мене.

Я стогну, коли він коліном упирається мені в груди, придавлюючи мене до платформи.

Пістолет торкається моєї голови.