Розділ десятий

— Отже, ти хочеш, щоб ми залишилися разом, чи це «прощавай»?

— Не знаю, як ти, а я думаю, що ми ще потрібні одне одному. Я сподіваюся, що, можливо, мені вдасться допомогти тобі повернутися додому.

Я спираюся спиною об стовбур сосни, записник лежить на моїх колінах, у думках — хаос.

Яке дивне рішення — придумати реальний світ, користуючись лише словами, намірами й бажаннями.

Це незбагненний парадокс — я маю цілковитий контроль, але тільки в тих межах, в яких я контролюю себе самого.

Свої емоції.

Своє внутрішнє сум’яття.

Таємничі двигуни, які мною керують.

Якщо світів безліч, то як мені знайти той єдиний, саме мій?

Я дивлюся на сторінку, а потім починаю записувати найдрібніші деталі мого Чикаго, все, що тільки можу згадати. Я малюю своє життя словами.

Щебетання дітей у моєму кварталі, коли вони зграйкою біжать до школи, їхні голоси схожі на потік, який тече по камінцях, — такі ж високі й дзвінкі.

Графіті на вицвілій білій цеглі будинку за три квартали від мого дому, настільки майстерно зроблене, що ні в кого не піднялась рука його замалювати.

Я згадую всякі особливості свого дому.

Четверта сходинка на сходах, яка завжди скрипить.

Ванна на першому поверсі, де тече кран.

Аромат, який наповнює кухню, коли із самого ранку там починає варитися кава.

Усі ці крихітні, наче й незначні деталі, на яких і тримається мій світ.